Українська кров на іспанських скелях

Над усі­єю Іс­па­ні­єю без­хмар­не не­бо. Це не па­роль до по­чат­ку дер­жав­но­го пе­ре­воро­ту, який, за од­ні­єю з ле­генд,  про­лу­нав у да­ле­ко­му 1936-му. Це кон­ста­та­ція факту. По­віт­ря наг­рі­те доб­ря­че за 30 гра­ду­сів, що, зреш­тою, ціл­ком звич­но для Мад­ри­да та йо­го око­лиць. Доб­ре, хоч сон­це, яке пос­тій­но і без­ре­зуль­тат­но на­ма­га­єть­ся ві­діг­на­ти віт­ри з гір, па­лить не так гос­тро, як у нас в Ук­ра­ї­ні.

Ав­то­бус Мад­рид – Ель-Ес­ко­рі­аль ви­сад­жує нас на 58-му кі­ло­мет­рі від іс­пансь­кої сто­ли­ці. Злі­ва – тра­са, по якій не­гус­то ши­ря­ють ав­то­мо­бі­лі. Спра­ва – здо­ро­вен­на бра­ма з ав­то­за­їз­дом та за­хо­дом для пі­ших пі­ліг­ри­мів. Це вхід на те­ри­то­рію ме­мо­рі­аль­но­го ком­плек­су Valle de los Caidos – До­ли­ну По­лег­лих – чи не най­су­пе­реч­ні­шої свя­ти­ні у сві­ті.  

***

Вір­ний шлях у май­бут­нє ні­як не вда­єть­ся об­ра­ти,
А вці­лі­лий при­мір­ник ми­ну­ло­го схо­ва­но в сейф,
Нам по­ка­зу­ють прав­ду зда­ля, як ста­ру фо­тог­ра­фію, бра­те,
Як не збіль­шуй – не вид­но об­лич, тіль­ки ті­ні – і все.

Що за­нес­ло ук­ра­їн­ців у міс­це, про яке ни­ні во­лі­ють не зга­ду­ва­ти й ба­га­то іс­пан­ців? Точ­но не ек­зо­ти­ка. Яка до дідь­ка ат­рак­ція на де­сят­ках ти­сяч людсь­ких кіс­ток! Прос­то зда­ло­ся, що, пе­ре­бу­ва­ю­чи у со­ро­ка хви­ли­нах їз­ди, гріх не зас­ко­чи­ти в це пе­чаль­не міс­це, де в скелях Сьє­рра-де-Гва­дар­ра­ми ле­жать дві Іс­па­нії – Рес­пуб­лі­ки та Фран­ко. А ще – сот­ні ук­ра­їн­ців, пе­ре­важ­но га­ли­чан, які в іде­а­ліс­тич­но­му по­ри­ві у 1936-му ви­ру­ши­ли за­хи­ща­ти чу­жу Рес­пуб­лі­ку, як свою мрію.

Мер­тві, пев­но, вже дав­но при­ми­ри­ли­ся. Жи­ві, вит­ри­мав­ши сяк-так ле­ген­дар­ний іс­пансь­кий пакт мов­чан­ня, зно­ву взя­ли­ся за гни­лу спра­ву. Уд­ру­ге вби­ва­ють на­гос­тре­ни­ми язи­ка­ми тих, ко­го вже раз прош­трик­ну­ли баг­не­том чи при­час­ти­ли ку­лею. Як все це схо­же до ук­ра­їнсь­ких ре­а­лій. Зго­дом з'я­су­єть­ся, що па­ра­ле­лей біль­ше, ніж мож­на бу­ло уя­ви­ти. А що вді­єш? Се­ред жи­вих ще ба­га­то тих, хто пе­ре­жив страш­ні ча­си як в Іс­па­нії, так і в Ук­ра­ї­ні. А те­пе­ріш­ні по­лі­ти­ки і там, і тут хво­роб­ли­во во­лі­ють за­шум­лю­ва­ти свої ту­пість, нез­да­лість і зло­дійс­тво роз­пач­ли­ви­ми кри­ка­ми з ми­ну­ло­го.

Мар­но на­ма­га­є­мо­ся виг­ле­ді­ти якийсь ек­скур­сій­ний ав­то­бус чи при­най­мні ін­фор­ма­цій­ний центр. Єди­на жи­ва ду­ша – охо­ро­нець на бра­мі. Лю­бо­мир, який уже 12 ро­ків жи­ве в Мад­ри­ді, кіль­ка хви­лин про щось з ним роз­мов­ляє. Іс­пансь­кої не ро­зу­мію, але в очах сень­йо­ра по­міт­ний по­див. Уся йо­го мі­мі­ка го­во­рить: "Та чо­го ви сю­ди по­пер­ли­ся?" Піс­ля пе­рек­ла­ду зміс­ту роз­мо­ви по­ди­ву­ван­ня охо­рон­ця стає більш-менш зро­зу­мі­лим. До са­мо­го ме­мо­рі­а­лу – скель­ної ба­зи­ліки зі 150-мет­ро­вим хрес­том, який ми по­мі­ти­ли ще за­дов­го до під­'їз­ду, йти доб­рих шість кі­ло­мет­рів під па­лю­чим сон­цем. До­го­ри. Ав­то­бу­сів не бу­де. Не хо­дять. Точ­ні­ше їз­дить один. В якийсь день. Звід­кісь. В якійсь го­ди­ні. Де­таль­ні­ше не вда­ло­ся ви­пи­та­ти ні в сень­йо­ра-охо­рон­ця, ні в ка­сир­ки на мад­ридсь­ко­му ав­то­вок­за­лі. Стає зро­зу­мі­ло, що До­ли­на По­лег­лих як ту­рис­тич­ний об­'єкт іс­пансь­кою вла­дою не куль­ти­ву­єть­ся. Зно­ву зга­ду­ємо Ук­ра­ї­ну.    

 ***
Ук­ра­їнсь­кі мо­ги­ли по сві­ту ще не по­ра­хо­ва­но до­сі,
Від Вар­ша­ви до Сід­нея ни­ми ук­ри­та зем­ля чу­жи­ни.
Ор­де­ни по­жов­ті­ло­го лис­тя що­ро­ку при­но­сить їм осінь
І де­ре­ва у вар­ту по­чес­ну від­ряд­жує аж до вес­ни.

Але про по­лі­ти­ку ниж­че. На­ра­зі ру­ша­є­мо в до­ро­гу з на­ді­єю по хо­ду зу­пи­ни­ти ма­ши­ну, що­би пі­діб­ра­ла хо­ча б жі­нок. Од­ра­зу ска­жу, нам це не вда­ло­ся. На­віть ав­то, в яких бу­ли по­рож­ні міс­ця, не зу­пи­ня­лись. Ну не прий­ня­то це в них. Шлях до ме­мо­рі­а­лу важ­кий, але кра­си­вий. До­ро­га ви­мо­ще­на прос­то по­се­ред сос­но­во­го лі­су. Кра­є­ви­ди зас­по­кій­ли­ві. Втім сос­на пах­не якось не так, як у нас в Кар­па­тах. Час від ча­су об ас­фальт сту­ка­ють здо­ро­вен­ні шиш­ки. Іди­лію до­пов­ню­ють стен­ди із зоб­ра­жен­ням тва­рин, які тут жи­вуть: оле­ні, ка­ба­ни, зай­чи­ки, бі­лоч­ки, різ­ні пташ­ки. Ні­що не на­га­дує про те, що у трав­ні-чер­вні 1937 ро­ку тут від­бу­ва­ли­ся за­пек­лі бої. При­чо­му гва­дар­рамсь­ка бит­ва не за­вер­ши­ла­ся пе­ре­мо­гою жод­ної зі сто­рін. Ло­гіч­но, що Фран­ко виб­рав са­ме це міс­це для спіль­ної мо­ги­ли. Ін­ша, вта­єм­ни­че­на ло­гі­ка Фран­ко, оче­вид­но, по­ля­га­ла в близь­кос­ті зна­ме­ни­то­го па­ла­цу Ес­ко­рі­аль, де знай­шли віч­ний спо­кій іс­пансь­кі ко­ро­лі. Їх­нє ос­тан­нє по­меш­кан­ня роз­та­шо­ва­не на ви­со­ті тро­хи біль­ше кі­ло­мет­ра. До­ли­на По­лег­лих роз­прос­тер­ла­ся ще ви­ще. Дик­та­тор хо­тів бу­ти ближ­че до Бо­га.

Бу­дів­ниц­тво ме­мо­рі­а­лу роз­по­ча­ло­ся у 40-их ро­ках ми­ну­ло­го сто­літ­тя. Ге­не­рал Фран­ко осо­бис­то пі­дір­вав пер­шу пор­цію ви­бу­хів­ки на міс­ці май­бу­тньо­го ком­плек­су. За­га­лом за час ро­біт бу­де виб­ра­но по­над 200 ти­сяч тонн гірсь­кої по­ро­ди. Усі ро­бо­ти ве­ли­ся без зас­то­су­ван­ня тех­ні­ки. То­му май­же 20 ро­ків над ство­рен­ням ме­мо­рі­а­лу га­ру­ва­ли зде­біль­шо­го в'яз­ні. Як кри­мі­наль­ни­ки, так і реп­ре­со­ва­ні пе­ре­мож­ця­ми адеп­ти рес­пуб­лі­ки. Ви­на­го­ро­дою бу­ло дос­тро­ко­ве звіль­нен­ня. Щоп­рав­да, близь­ко 14 ти­сяч ске­ле­ру­бів йо­го так і не до­че­ка­ли­ся. Змор­до­ва­ні не­людсь­кою пра­цею, во­ни на­ві­ки за­ли­ши­ли­ся в гва­дар­рамсь­ких го­рах по­руч із ти­ми, для ко­го го­ту­ва­ли мо­ги­лу. 1 квіт­ня 1959 ро­ку – день від­крит­тя ком­плек­су – ста­ло не їх­нім свя­том. А по­тім із братсь­ких мо­гил, роз­ки­да­них по усіх кут­ках Іс­па­нії, у До­ли­ну По­лег­лих по­ча­ли зво­зи­ти жертв бра­тов­бив­чої бій­ні.

Гірсь­ка до­ро­га вміє об­ду­рю­ва­ти. Ген там вда­ли­ні вид­ні­єть­ся по­во­рот, за яким, за на­ши­ми роз­ра­хун­ка­ми, вже би ма­ла бу­ти якась ци­ві­лі­за­ція. Ну, хо­ча б ят­ка з мі­не­рал­кою. Во­ду ми не­о­бач­ли­во за­бу­ли, про що стра­шен­но шко­ду­є­мо. Най­кра­щі дру­зі – сос­ни, що ство­рю­ють вузь­ку по­ло­су ті­ні. А, мо­же, так і тре­ба. Аби від­да­ти ша­ну по­лег­лим тре­ба прой­ти ШЛЯХ. Тим біль­ше, що на мо­ги­лах по­хо­ва­них у Valle de los Caidos ук­ра­їн­ців так рід­ко мо­лять­ся їхньою рід­ною мо­вою. По­між ос­тан­ків жертв іс­пансь­кої вій­ни на­ших кра­ян не бра­кує. Пе­ре­важ­на біль­шість з них ги­ну­ли в ін­тер­бри­га­дівсь­ких ла­вах, за­хи­ща­ю­чи рес­пуб­лі­ку. Знач­но мен­ше во­ю­ва­ло на сто­ро­ні фран­кіс­тів.

***
На­що їм це бу­ло? Ні гро­шей, ні по­са­ди,
З де­монс­тра­цій і збо­рів ру­ша­ли за та­бір­ний дріт,
Зак­ли­ка­ла зне­ві­ра чим­дуж на цяць­ко­ва­ну ву­ли­цю зра­ди,
Ну, а со­віс­ті стеж­ка ве­ла в 36-му прос­то в Мад­рид.

Зі шкіль­ної ла­ви ми на­чу­ва­ні про ге­ро­їч­ну ро­ман­ти­ку ра­дянсь­ких лю­дей, які доброволь­ця­ми за­пи­су­ва­ли­ся в ін­тер­бри­га­ди, аби бо­ро­ни­ти Рес­пуб­лі­ку. Ви­яв­ля­єть­ся, во­ни не бу­ли пер­ши­ми. Пер­ші ук­ра­їн­ці при­бу­ли до Іс­па­нії з Фран­ції, Бель­гії та Поль­щі. З пер­ших двох кра­їн у бік Мад­ри­ду ви­ру­ши­ли за­ро­біт­ча­ни-еміг­ран­ти з Га­ли­чи­ни, зде­біль­шо­го шах­та­рі та ме­та­лур­ги, одур­ма­не­ні та­кою при­ваб­ли­вою для ро­біт­ни­ків лі­вою іде­єю. З поль­ських те­ре­нів ла­ви ін­тер­бри­гад по­пов­ни­ли чле­ни КПЗУ. Збе­рег­ли­ся на­віть точ­ні да­ні (нас­кіль­ки точ­ною мог­ла бу­ти до­ку­мен­та­ція в ті ча­си). У пер­ші ж дні на обо­ро­ну Мад­ри­да від фран­кіс­тів при­бу­ли 37 урод­жен­ців За­хід­ної Ук­ра­ї­ни з Фран­ції та Бель­гії, а че­рез де­я­кий час 180 доб­ро­воль­ців з Га­ли­чи­ни та Во­ли­ні.

Хтоз­на, мо­же десь тут в ті­ні гва­дар­рамсь­ких со­сен, де ос­та­точ­но до­мор­до­ву­вав си­га­ре­тою пе­ре­сох­ле гор­ло ав­тор цих ряд­ків, зу­пи­няв­ся зі сво­ї­ми хлоп­ця­ми на при­вал ка­пі­тан Ко­ре­невсь­кий – ко­лиш­ній во­як ар­мії УНР, що при­ї­хав в Іс­па­нію з-під си­то­го Па­ри­жа. Вій­на ін­ко­ли роз­'єд­нує най­ближ­чих. Але не раз єд­нає про­ти­леж­нос­ті. "Ко­ре­невсь­кий був ди­во­виж­но хо­роб­рою лю­ди­ною. Він са­мо­від­да­но бив­ся з фа­шис­та­ми", – так ска­же про ко­ли­шньо­го пет­лю­рів­ця рад­ник рес­пуб­лі­кансь­кої ар­мії Ма­лі­но. Але в іс­то­рію цей урод­же­нець Оде­си увій­де під сво­їм справ­жнім пріз­ви­щем. Ма­лі­но – Ро­ді­он Ма­ли­новсь­кий, май­бут­ній мар­шал СРСР. Ко­ре­невсь­кий – ко­мен­дант шта­бу 14-ї ін­тер­на­ці­о­наль­ної бри­га­ди, а по­тім – 35-ї ди­ві­зії під про­во­дом Валь­те­ра. Ос­тан­ній не хто ін­ший, як Ка­роль Свєр­чевсь­кий, поль­ський ге­не­рал бро­ні, очіль­ник ка­раль­ної ек­спе­ди­ції 1947 ро­ку про­ти за­го­нів УПА. Ко­ре­невсь­кий по­ля­же тут-та­ки в Іс­па­нії у бою з ко­ло­ною іта­лійсь­ко­го кор­пу­су. Свєр­чевсь­ко­го яки­хось де­сять ро­ків по то­му зни­щать ук­ра­їнсь­кі пов­стан­ці. То­ді ж, у се­ре­ди­ні трид­ця­тих, май­бут­ній ра­дянсь­кий мар­шал, поль­ський ге­не­рал і ук­ра­їнсь­кий ка­пі­тан билися ру­ка об ру­ку. Світ спов­не­ний чу­дес, а вій­на – іро­нії.

***
Сот­ня іме­ні хлопсь­ко­го си­на Та­ра­са Шев­чен­ка,
Сот­ня іме­ні ге­нія – кра­щий по­е­тів твір,
Цю сто­рін­ку іс­то­рії ліп­ше дос­від­че­них вче­них
Доб­ро­воль­ці пи­са­ли як вірш.

У чер­вні 1937 ро­ку з ук­ра­їн­ців у скла­ді бри­га­ди іме­ні Дом­бровсь­ко­го бу­ла ство­ре­на ро­та (ком­па­нія) іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка, до скла­ду якої, крім на­ших спів­віт­чиз­ни­ків, вхо­ди­ли бі­ло­ру­си, по­ля­ки, іс­пан­ці. Ко­ман­ду­вав ро­тою Ста­ніс­лав То­ма­ше­вич, за різ­ни­ми да­ни­ми ук­ра­ї­нець або бі­ло­рус. Пер­ше бо­йо­ве хре­щен­ня ро­та прой­шла в лип­ні 1937 р. у за­пек­лій бит­ві під Бру­не­те (на за­хід від Мад­ри­да), де ук­ра­їн­ці бук­валь­но влас­ни­ми ті­ла­ми пе­рек­ри­ли шлях на­ві­же­ній ма­рок­кансь­кій кін­но­ті. У скла­ді бри­га­ди во­на ата­ку­ва­ла ук­ріп­ле­ні по­зи­ції фран­кіс­тів у ра­йо­ні Ві­лья-Фран­ко-дель Кас­ті­льо і Ро­ма­ні­льос. У жор­сто­ких бо­ях ро­та втра­ти­ла май­же по­ло­ви­ну осо­бо­во­го скла­ду. Скіль­ки з них сьо­год­ні ле­жить у До­ли­ні По­лег­лих?

Піс­ля по­пов­нен­ня но­ви­ми доб­ро­воль­ця­ми ро­та від­важ­но во­ю­ва­ла під Са­ра­го­сою на Ара­гонсь­ко­му фрон­ті. Ви­па­ле­ну іс­пансь­ку зем­лю під­жи­ви­ли кров'ю на­ші зем­ля­ки Ва­силь Ло­зо­вий, На­зар Дем'ян­чук, Ста­ніс­лав То­ма­ше­вич, Йо­сип Ко­но­ва­люк, Ва­лен­тин Пав­лу­се­вич, Йо­сип Пет­раш і ба­га­то ін­ших, чиї пріз­ви­ща за­ли­ши­ли­ся не­ві­до­ми­ми, чий прах знай­шов спо­чи­нок у ске­лях Гва­дар­ра­ми.

Кіль­кість ук­ра­їн­ців в ін­тер­бри­га­дах ста­ла нас­тіль­ки ва­го­мою, що во­ни по­ча­ли ви­пус­ка­ти свої га­зе­ти. З кін­ця 1937 р. у ро­ті по­ча­ла ви­хо­ди­ти га­зе­та "Бо­роть­ба", в якій зга­да­ний Ста­ніс­лав То­ма­ше­вич пи­сав: "З пог­ля­ду бо­йо­вої під­го­тов­ки ро­та ім. Та­ра­са Шев­чен­ка сто­їть ду­же ви­со­ко зав­дя­ки дос­ві­до­ві знач­ної час­ти­ни то­ва­ри­шів, які вже ра­ні­ше від­бу­ва­ли війсь­ко­ву служ­бу в ін­ших ар­мі­ях. Ма­є­мо ук­ра­їнсь­ких офі­це­рів, та­ких як по­ру­чи­ки Іва­но­вич і Лит­вин, ма­є­мо ук­ра­їнсь­ких сер­жан­тів і кап­ра­лів… В іс­пансь­ких се­лах і міс­тах час­то лу­нає прек­рас­на ук­ра­їнсь­ка піс­ня – то йде ро­та ім. Та­ра­са Шев­чен­ка. І під час тяж­ких пе­ре­хо­дів ко­ман­дир ба­таль­йо­ну звер­та­єть­ся до шев­чен­ків­ців: "А, мо­же, ук­ра­їн­ці зас­пі­ва­ють?" Гри­мить мо­гут­ня піс­ня, а тяж­кий пе­ре­хід стає лег­шим.

В Аль­ба­се­те, де бу­ла ство­ре­на ба­за для ін­тер­на­ці­о­на­ліс­тів, що при­бу­ли з різ­них кра­їн, ви­да­вав­ся бю­ле­тень ук­ра­їнсь­кою мо­вою "Віс­ті із За­хід­ної Ук­ра­ї­ни", який ре­да­гу­вав урод­же­нець ксе­ла Іль­ник на Тур­ків­щи­ні й ак­тив­ний львівсь­кий "ке­пе­зе­уш­ник" Юрій Ве­ли­ка­но­вич. 4 ве­рес­ня 1938 він був уби­тий в бою на річ­ці Еб­ро. У львівсь­ко­му пар­ку "За­ліз­ні во­ди" йо­му бу­ло пос­тав­ле­но не­ве­ли­кий пам­'ят­ник ро­бо­ти зна­ме­ни­тої скуль­птор­ки Те­о­до­зії Бриж (тепер сплюндрованоий вандалами). Йо­го ім­'я  ра­ні­ше но­си­ла й те­пе­ріш­ня ву­ли­ця Ми­шу­ги.

Не бра­ку­ва­ло ук­ра­їн­ців і в скла­ді трити­сяч­но­го кор­пу­су ра­дянсь­ких доб­ро­воль­ців.  Май­бут­ній мар­шал СРСР, урод­же­нець Пол­тав­щи­ни, Гри­го­рій Ку­лик під псев­до­ні­мом Ку­пер був війсь­ко­вим рад­ни­ком го­ло­ви обо­ро­ни Мад­ри­да. Урод­же­нець се­ла Ма­ла Ток­мач­ка За­по­різь­кої об­лас­ті, льот­чик Іван Прос­ку­ров ко­ман­ду­вав Пер­шою аві­а­ес­кад­ри­льєю іс­пансь­кої ар­мії.

Фа­таль­ним для ук­ра­їн­ців ви­я­вив­ся 1938 рік. На Ан­да­лузь­ко­му та ара­гонсь­ко­му фрон­тах один за од­ним скла­ли го­ло­ви ко­ман­ди­ри Ста­ніс­лав То­ма­ше­вич, Ста­ніс­лав Во­ро­пай, Ми­хай­ло Лит­вин, Пав­ло Іва­но­вич, Ярос­лав Га­цек, по­літ­ко­мі­са­ри, ре­дак­то­ри Шис­тер і зга­ду­ва­ний Ве­ли­ка­но­вич і сот­ні прос­тих во­я­ків.

Для реш­ти шев­чен­ків­ців, а та­кож во­я­ків менш чи­сель­но­го та по­пу­ля­ри­зо­ва­но­го ба­таль­йо­ну іме­ні Кри­во­но­са,  вій­на за­вер­ши­ла­ся 28 ве­рес­ня 1938 ро­ку. У цей день рес­пуб­лі­кансь­кий уряд Іс­па­нії опуб­лі­ку­вав пос­та­но­ву про ви­ве­ден­ня ін­тер­бри­гад із кра­ї­ни, ос­кіль­ки дип­ло­ма­ти з дер­жав-по­се­ред­ниць за­пев­ня­ли, що у від­по­відь пут­чис­ти від­мов­лять­ся від до­по­мо­ги сво­їх ні­мець­ких та іта­лійсь­ких со­юз­ни­ків. Ко­ли 28 жов­тня у Бар­се­ло­ні від­бу­ли­ся уро­чис­ті про­во­ди ін­тер­бри­га­дів­ців, іс­пан­ці й ка­та­лон­ці за­ки­да­ли їх кві­та­ми. А вже на Бать­ків­щи­ні іс­пансь­ких ге­ро­їв ук­ра­їнсь­ко­го по­ход­жен­ня че­ка­ла до­ля не­ лег­ша від до­лі їх­ніх по­лег­лих поб­ра­ти­мів. Ті, хто ви­рі­шив по­вер­ну­ти­ся до­до­му, зде­біль­шо­го скуш­ту­ва­ли "ме­ду" Бе­ре­зи Кар­тузь­кої чи ГУЛАГу.

***
Сер­це, від­да­не прав­ді, – най­кра­щий у сві­ті кар­тог­раф,
Вмін­ня виб­ра­ти нап­рям да­ле­ко не в кож­но­го є;
За­ли­ши­ло ми­ну­ле на сер­ці вог­нен­ний ав­тог­раф,
І у пам­'я­ті сту­кіт зат­во­рів, як дріб кас­та­ньєт.

Десь на пів­до­ро­зі пе­ред очи­ма від­кри­ва­ють­ся кіль­ка ви­со­ких мар­му­ро­вих стов­пів. До ме­мо­рі­а­лу ці ко­ло­ни, ви­то­че­ні, як з'я­су­ва­ло­ся, ще у XV сто­літ­ті, жод­но­го від­но­шен­ня не ма­ють. Прош­ку­тиль­гав­ши ще мет­рів із трид­цять, ви­хо­ди­мо на міс­ток над гірсь­кою річ­кою. Звід­си від­кри­ва­єть­ся бо­же­віль­ний кра­є­вид. У да­ли­ні гірсь­кої мря­ки чи­та­єть­ся ске­ля, на якій ви­со­чіє здо­ро­вен­ний хрест. Дов­ко­ла ти­ша. Хрест пе­ред очи­ма. За­пах хвої, як за­пах тра­ур­них він­ків. І ти­хе дзюр­ко­тін­ня річ­ки. Як сльо­зи Іс­па­нії по її ка­мін­них що­ках. Що ж? Плач, Іс­па­ніє. Про ве­ли­ке ли­хо. І про нез­баг­не­ну ду­рість свою. У но­гах – вто­ма. В го­ло­вах – сум­не мо­ра­лі­за­торс­тво. На язи­ці – ти­хі про­кльо­ни на ад­ре­су жло­бів за кер­мом, яким "влом" під­вез­ти. Так пот­ро­ху до­хо­ди­мо до ці­лі. Як ка­зав Фран­ко піс­ля взят­тя Мад­ри­ду, "hemos pasado". Тоб­то, "ми прой­шли". Так ге­не­рал від­по­вів на зна­ме­ни­те гас­ло ко­му­ніс­тки До­ло­рес Ібар­ру­рі "No pasarаn" – "Во­ни не прой­дуть".

Ком­плекс вра­жає. Це м'я­ко ска­за­но. Сприй­нят­тю до­по­ма­гає май­же пов­на від­сут­ність ту­рис­тів. Сто­їш ледь не сам на сам із ти­ся­ча­ми по­лег­лих че­рез не­пев­ні людсь­кі іде­а­ли. За­тис­ну­тий по ра­ді­у­су го­ра­ми і прип­люс­ну­тий три­вож­но-бла­кит­ним іс­пансь­ким не­бом від­чу­ва­єш усю су­є­ту сві­ту, всю нік­чем­ність всіх іде­о­ло­гій. Утім нам лег­ко го­во­ри­ти. Лов­лю се­бе на дум­ці, що так зве­рхньо міг би мис­ли­ти вго­лос будь-який пе­ре­січ­ний іс­па­нець, оз­на­йо­мив­шись з ук­ра­їнсь­ки­ми бі­да­ми пер­шої по­ло­ви­ни ХХ сто­літ­тя. В кож­но­го свій біль. У кож­но­го своє пра­во пам­'я­та­ти про ньо­го чи за­бу­ва­ти. Але поп­ри все по­чут­тя ні­я­ко­він­ня пе­ред віч­ніс­тю не зни­кає. Нав­па­ки, во­но під­си­лю­єть­ся, ко­ли за­хо­ди­мо в ба­зи­лі­ку, прой­шов­ши по­пе­ре­дньо рам­ку ме­та­ло­шу­ка­ча.

262 мет­ри в дов­жи­ну. Стіль­ки не­має жо­ден храм у сві­ті. На вхо­ді зус­трі­ча­ють два гі­гантсь­ких брон­зо­вих ан­ге­ли з ме­ча­ми встром­ле­ни­ми в зем­лю. По­ки йде­мо до ол­та­ря, по обид­ва бо­ки роз­гля­да­є­мо сті­ни, прик­ра­ше­ні ста­ро­дав­ні­ми го­бе­ле­на­ми, які ві­доб­ра­жа­ють сце­ни апо­ка­ліп­си­са. А що ще па­су­ва­ло б для цьо­го міс­ця. XV сто­літ­тя. Ро­бо­та зна­но­го в той час майс­тра Віль­гель­ма Пан­не­мей­те­ра. По бо­ках шість кап­ли­чок. Як во­дить­ся у ка­то­лиць­ко­му хра­мі – ор­ган. Ка­жуть, йо­го звук чу­ти на де­сять кі­ло­мет­рів. Ві­ри­мо на сло­во, бо на Служ­бу Бо­жу не пот­ра­пи­ли. Па­сує на­вес­ти пріз­ви­ща ав­то­рів ме­мо­рі­а­лу: ар­хі­тек­то­ри – Пед­ро Му­гу­ру­са та Ді­є­го Мен­дес, скуль­птор – Ху­ан де Ава­лос.

Під­хо­ди­мо до ол­та­ря. Пе­ред ним  – дві мар­му­ро­ві пли­ти в під­ло­зі. Це мо­ги­ли Фран­цис­ко Фран­ко та лі­де­ра фа­лан­гіс­тів Хо­се Ан­то­ніо Прі­ми де Рі­ве­ри, на­щад­ка мар­кі­зів і лі­те­ра­то­рів, стра­че­но­го рес­пуб­лі­кан­ця­ми. На мо­ги­лах – жи­ві кві­ти. Во­ни тут зав­жди. Тро­хи див­но зву­чить гас­ло, яке в на­пи­сах ба­га­то ра­зів пов­то­рю­єть­ся на те­ри­то­рії ме­мо­рі­а­лу: "По­лег­лим за Бо­га та Іс­па­нію". Це, вра­хо­ву­ю­чи, що тіль­ки в од­ній Ка­та­ло­нії рес­пуб­лі­кан­ці фі­зич­но зни­щи­ли близь­ко ти­ся­чі свя­ще­ни­ків. Ніх­то точ­но не під­ра­ху­вав скіль­ки ві­ру­ю­чих бу­ло стра­че­но за свої ре­лі­гій­ні пе­ре­ко­нан­ня, скіль­ки спа­ле­но цер­ков. Але язик не по­вер­неть­ся наз­ва­ти те­рор, яким від­по­вів ка­у­диль­йо, адек­ват­ною від­по­від­дю. У гро­ма­дянсь­кій вій­ні не­має ні пра­вед­ни­ків, ні пе­ре­мож­ців. Ко­рот­ше ка­жу­чи, все ду­же склад­но. Нам би зі сво­їм ро­зіб­ра­ти­ся. Ми ж прос­то схи­ли­ли го­ло­ви пе­ред пам­'ят­тю міль­йо­на жертв гро­ма­дянсь­кої різ­ні. Пе­ред пам'ят­тю по­лег­лих під іс­пансь­ким не­бом ук­ра­їн­ців.

Пев­но, най­гран­ді­оз­ні­ший еле­мент До­ли­ни По­лег­лих – най­біль­ший у сві­ті 150-мет­ро­вий хрест (ро­бо­та скуль­пто­ра Кар­ло­са Фер­рей­ро), який ви­со­чіє над ске­лею, в якій ви­ру­ба­на ба­зи­лі­ка. До хрес­та ве­де рів­но ти­ся­ча сим­во­ліч­них схо­ди­нок. Са­ме стіль­ки днів три­ва­ла гро­ма­дянсь­ка вій­на.

***
По­вер­та­ли ли­цем до сті­ни, як кра­моль­ні пор­тре­ти,
Пі­дій­ма­ли на щит за­бут­тя як­най­ви­ще, – і це
На­ша влас­на іс­то­рія… Справ­жня іс­то­ріє, де ти?
Ми те­бе ще не зна­єм в ли­це.

Ук­рай ви­му­че­ні і про­ник­ну­ті за­гад­ко­вою іс­пансь­кою три­вож­ніс­тю, ми вод­но­час бу­ли гар­но об­на­ді­є­ні. На­реш­ті хоч во­ди вип'є­мо. До­ро­гою жод­ної ят­ки. На­ші мі­ні­ма­ліс­тич­ні спо­ді­ван­ня роз­би­ли­ся за кіль­ка хви­лин. Го­тель­чик, який об­слу­го­ву­ють бе­не­дик­тин­ці, що опі­ку­ють­ся ба­зи­лі­кою, ви­я­вив­ся наг­лу­хо зам­кне­ним. Бу­дів­ля роз­та­шо­ва­но­го по­руч ка­фе бу­ла не те що зак­ри­тою, а всім сво­їм ви­глядом свід­чи­ла про клі­ніч­ну смерть, що три­ва­ла не пер­ший мі­сяць, а то й рік. Го­ді вже ка­за­ти про якісь на­віть мі­ні­маль­ні су­ве­ні­ри – бук­лет чи пош­тів­ку. Те­ри­то­рія дов­ко­ла ме­мо­рі­а­лу мер­тва. На­віть у ба­зи­лі­ці, в крип­ті якої спо­чи­ва­ють кіль­ка де­сят­ків ти­сяч жертв, зав­дя­ки го­бе­ле­нам і роз­пи­сам від­чу­ва­ло­ся біль­ше жит­тя.

До­ли­на По­лег­лих була не у фа­во­рі у недавньої соціалістичної вла­ди, якій прий­шло­ся не до впо­до­би, що Valle de los Caidos ста­ла міс­цем пок­ло­нін­ня не­о­фа­лан­гіс­тів. З 2007 ро­ку тут було за­бо­ро­не­но будь-які по­лі­тич­ні ак­ції. В ді­ях уря­ду мож­на бу­ло б шу­ка­ти ре­зон, як­би за­бо­ро­ни – глас­ні та нег­лас­ні – не піш­ли да­лі і не по­ча­ли пе­рет­во­рю­ва­ти­ся у від­вер­тий іді­о­тизм. Про фак­тич­не уне­мож­лив­лен­ня до­їз­ду на ме­мо­рі­ал яко­го-не­будь тран­спор­ту, крім при­ват­но­го, я вже пи­сав. Але ви­яв­ля­єть­ся, нам іще по­щас­ти­ло, бо час від ча­су До­ли­ну зак­ри­ва­ють на так зва­ний ре­монт. Хо­ча ре­мон­ту­ва­ти там ні­чо­го. А кос­ме­тич­на під­рих­тов­ка еле­мен­тів ба­зи­ліки зов­сім не ви­ма­гає, аби на кіль­ка мі­ся­ців зак­ри­ва­ти весь ком­плекс.    

А тим ча­сом з бо­ку лі­вих пар­тій де­да­лі гуч­ні­ше лу­на­ють го­ло­си про зак­рит­тя ме­мо­рі­а­лу. Як роз­по­ві­дає наш іс­пансь­кий при­я­тель Лю­бо­мир, як тіль­ки нас­тає 18 лип­ня – день по­чат­ку фран­кістсь­ко­го за­ко­ло­ту, час­ти­на га­зет, ло­яль­них до лі­вих, роз­пи­на­ють­ся про зак­рит­тя Valle de los Caidos. Сус­піль­ство на де­я­кий час по­ри­нає в дис­ку­сію. Все під да­ту. Все, як у нас. Дех­то із особ­ли­во буй­них, як-от ка­та­лонсь­кий се­на­тор Жо­ан Ер­ке­ра, вза­га­лі ви­ма­гає пе­ре­не­сен­ня з До­ли­ни По­лег­лих ос­тан­ків рес­пуб­лі­кан­ців. Мов­ляв, не го­же їм ле­жа­ти по­руч із Фран­ко. Сла­ва Бо­гу, іс­пан­ці доб­ре ус­ві­дом­лю­ють при­чи­ни спо­ра­дич­но­го ґвал­ту со­ці­а­ліс­тів і ко­му­ніс­тів дов­ко­ла ме­мо­рі­а­лу. У час прав­лін­ня со­ці­а­ліс­тів Іс­па­нія заг­руз­ла у сер­йоз­ній еко­но­міч­ній кри­зі. Як при­щі, по­вис­ка­ку­ва­ли па­дін­ня рів­ня жит­тя та без­ро­біт­тя. Від­так зна­йо­мий до бо­лю сце­на­рій ре­па­ра­ції ста­рих ран і нав­'я­зу­ван­ня сус­піль­ству ді­а­ло­гу про склад­ну ми­нув­ши­ну. І зно­ву, сто­я­чи під ті­ня­ми Сьєр­ра-де-Гва­дар­ра­ми, по­дум­ки пе­ре­даю при­віт Ук­ра­ї­ні. Мо­їй рід­ній кра­ї­ні, де та­кож не да­ють спо­кою мер­твим. В мо­їй рід­ній кра­ї­ні, де ще мен­ше ша­ну­ють жи­вих.
***
Чу­єш, сур­ми заг­ра­ли іс­пансь­ку ме­ло­дію, дру­же,
Не сьо­год­ні по­чав­ся, не зав­тра за­кін­чить­ся бій,
Спра­вед­ли­вість до гна­них зав­жди пос­пі­шає не ду­же,
І її вста­но­ви­ти то­бі.

P.S. У тек­сті ви­ко­рис­та­но стро­фи з "Ба­ла­ди про сот­ню іме­ні Шев­чен­ка" Оле­га Покаль­чу­ка