136957657 10218730886086580 8240562518622285624 o20 грудня 1958 року в актовому залі Сталінського педагогічного інституту відбулася зустріч студентів і викладачів з письменником зі США Миколою Тарновським. У президії зборів, окрім винуватця події сиділи ректор вузу, секретар парткому та комсорг.

Заокеанський гість розповідав про життя «прогресивних» українців Америки, читав вірші. Коли він закінчив свій виступ, із залу надійшла записка. Американець розгорнув її і прочитав у голос: «Товаришу Тарновський, чи відомо Вам, що в місті Сталіно немає жодної української школи? Студент Василь Стус».

Запала гнітюча тиша. Ректор сидів блідий, як мрець. Парторг пильно вдивлявся в зал. Комсорг злодійкувато поводив очима. Тарновський зробив паузу, потім театрально розвів руками:

- На жаль, я нічого не можу сказати з цього приводу. На Донбасі раніше ніколи не був. Це мій перший візит сюди
Прізвище «Стус» блискавично облетіло весь інститут. Його в ті дні вимовляли – хто з острахом, хто з потаємною гордістю – в аудиторіях, на вечорах у гуртожитку в читальному залі…

Це спогади Володимира Міщенка – однокурсника Василя Стуса з педагогічного інституту міста Сталіно, котрий незабаром перейменували в Донецьк. Ця історія явно автентична, про неї згадують й інші студенти інституту.

І я собі лише можу уявити, який насправді фурор викликав тоді Стус в інституті. Такі партійні зібрання – це ж завжди був «ритуал» єдності, захопленої «підтримки партії» та промовців. А тут ось цей 20-річний студент ставить такі незручні запитання.

Хоч на той час Стус вже, судячи з усього, цілковито визначився. При поступленні в інститут перейшов принципово лише на українську мову – і це на зросійщеному Донбасі. Свідомо поставив себе в опозицію до більшості. Так і протримався все життя. Бо принципи були понад усе.

Цей епізод може видаватися глибокою історією, але насправді Стусові сьогодні було б лише 83 роки. Тобто він міг (і мав!) дожити до незалежності. Був би, мабуть, на Майданах, і далі б боровся з русифікацією і писав геніальні вірші. Але його фізично з нами немає – Василя Стуса знищила рядянська тоталітарна машина, котра складалася з багатьох гвинтиків-медведчуків.

Проте Стусове пророче «народе мій, до тебе я ще верну!» таки збувається, нехай і метафізично. Саме перепроховання Стуса, Литвина та Тихого в Києві у 1989 році Левко Лук’яненко назвав одним з переламних моментів при падінні СРСР. Мовляв, це був один з перших випадків, коли натовп зрозумів, що поліція і КГБ проти них безсилі. І величезний урочистий натовп сунув вулицею Володимирською в Києві під вікнами КҐБ, вже без страху.

Повертається Стус й до сьогодні. Не лише у власних текстах, але й в книзі «Справа Василя Стуса», котра діє як свячена вода на нечисту силу. Стус досі не дає спокою своїм катам. І це чудово, історія повинна розставляти крапки на «і» - і ми повинні розуміти, хто був героєм, а хто злочинцем.
Тож Стус, по своєму, досі з нами і справа його жива.