На Замарстинівській у Львові стоїть непримітний будинок. Вулицю помалу починає засипати снігом, тож на подвір'ї поки ні душі. І лише якщо придивитись, можна помітити вивіску “100 ліття”. Саме тут розташувався приватний пансіонат для людей поважного віку, хоча краще навіть сказати — реабілітаційний центр.
З журналісткою “Діла” погодились поспілкуватись і працівники, і постояльці пансіонату.
“Тут 17 людей, двоє чоловіків, решта — жінки, половина з них — лежачі люди. Від 49 до 90+. Найчастіше люди звертаються, бо банально вдома нема кому за ними доглядати. Треба заробляти гроші, йти на роботу, але їхні бабусі й дідусі вже не є самостійними, тобто їх залишити самих на цілий день неможливо”, — розповідає адміністратор Мар’ян.
Нещодавно до “Століття” звернувся чоловік з села. Прийшла зима, і він знав, що йому весь двір замете снігом. І якщо раніше він ще мав сили розчистити, то тепер вже ні. Тому зимувати вирішив приїхати сюди. Водночас здебільшого у пансіонаті перебувають з переломом шийки стегна та після інсульту.
Для постояльців, окрім постійного догляду, організовують дозвілля.
“Зараз через карантин приходять рідше. Дівчата з “Пласту” бувають зі своїм рукоділлям. Приходить моя знайома з гітарою та чимось солодким”, — зазначає Мар’ян.
На Миколая чекають театралів, тих, що були й минулого року. Тоді у кожній кімнаті розіграли по сценці. Ще обіцяють подарунки та солодке. Тим, у кого діабет, підготують щось інакше.
“Ще також маємо зв’язок з дитячим театром при церкві. Інколи приходять 5-6 дітей і розігрують сценки”, — додає адміністратор.
Крім звичних постояльців, у пансіонаті виховують ще кількох незвиклих гостей. В одній з кімнат з клітки вигулькує невеличкий кролик, а на весь коридор розноситься спів папуг.
За словами Мар’яна, на зміні цілодобово перебуває дві доглядальниці, на їх плечах гігієна постояльців, харчування та решта побутових справ. Є ще помічник, який допомагає людям під час обіду, робить закупи й т. д. Тож одночасно у закладі є 4-5 осіб персоналу. Терапевт консультує через день. Невропатолога, кардіолога та інших лікарів викликають, якщо є така потреба.
Треба під кожну людину підлаштуватись
Пані Оля від початку роботи пансіонату працює в ньому доглядальницею. Вона ще до цього мала подібну роботу, але в Польщі. Каже, що любить працювати зі старшими людьми. Хоча додає, що інколи буває важко морально, бо “треба під кожного підлаштуватись”.
Ольга згадує, як нещодавно у них місяць жила сімейна пара, бо в їхній квартирі робили ремонт.
“На море їдуть родичі, або просто хочуть відпочити. Бувало лишень на два дні привозили дідусів і бабусь”, — каже жінка.
На столику біля ліжка кожна людина має кнопку. Як тільки натискає на неї, на табло, біля якого завжди хтось чергує, загоряєтся номер кімнати, у якій потребують допомоги.
“Для прогулянок є чимала територія. Влітку гуляють двічі на день. Хто може виходить сам, решту саджаємо на коляски чи інвалідні візки та вивозимо. За межі люди виходять хіба в супроводі, і коли на вулиці нормальна погода. Щоб ніхто не впав раптом, має бути поруч хтось із персоналу постійно”, — розповідає пані Оля.
Родичі здебільшого відвідують на вихідні, але інколи приходять і серед тижня. Через карантин, звісно, не так часто.
У пансіонаті є відеонагляд. Коли людина поселяється, родичеві, якщо він хоче, на телефон встановлюють спеціальну програму з доступом до камери в тій кімнаті, де живе його бабуся чи дідусь. Перевірити, чим займається рідня, можна будь-коли.
Андрій Гураль керує “Століттям”. Розповідає, що ідея створити пансіонат пов’язана з його родиною.
“У дідуся був цукровий діабет, він втратив зір. Навіть знаючи головного лікаря “швидкої”, коли медики приїздили, то через те, що будинок був без ліфта, діда не хотів ніхто нести. Доводилось наймати людей, які покладуть у “швидку”, а коли повертались, щоб занесли назад. Труднощі були на кожному кроці. Навіть з доглядальницями, бо їх треба і на день, і на ніч.
Коли дід хворів, важко було знайти лікаря, який би постійно приходив. Для уколів складно знайти медсестру. А тут ми надаємо повний комплекс: обстеження, крапельниці, аналізи, уколи — все робимо на місці. Пансіонат максимум може прийняти 20 людей, а один день перебування коштує 450 гривень. У Львові мало хороших установ такого формату. Є один державний, але туди дуже важко потрапити”, — зазначає він.
Директор закладу також додає, що нині існує велика проблема з перевезенням людей.
“Державна “швидка” не повезе вас з лікарні додому, чи з пансіонату в пансіонат”, — каже Андрій.
Натомість у “Столітті” також займаються транспортуванням хворих, возять на обстеження, процедури й т. д.
Все було нормально, поки я не впала
Лідії 96 років, у пансіонаті вона вже 10 днів. Каже, місяць тому перенесла операцію на стегні. Вона, як і більшість, також не втрачає можливості поділитись своєю історією.
“Сама я з Сум, а у Львові живу вже 67 років. Вийшла заміж і сюди переїхала. Народила дочку, вона у Німеччині зараз. Маю стажу роботи 50 років, працювала канцелярським робітником, і машиністкою була, і секретаркою директора. А останні 25 років перед пенсією працювала зав. канцелярією на автобусному заводі у Львові. Як була здорова, то їхала в Суми кожного року, як була відпустка. Останній раз була у 2010 році. Зараз там ще племінники лишились", — каже жінка.
Пані Лідія у пансіонаті пробуде три місяці.
А от впала, викликали “швидку” і мене одразу забрали у 8-му лікарню. Там зробили операцію, лежала 8 днів, тоді виписали додому. Три місяці буду тут, поки дочка не приїде. Все було нормально, поки я не впала”, — розповідає вона.
Пані Христині 85 років. Сама вона з міста Бібрки, що на Львівщині. Жінка не з чуток знає, як доглядати за іншими людьми, бо 50 років працювала у львівській психлікарні медсестрою.
“До 72 років, потім вже розрахувалась”, — розповідає пані Христина.
Сюди потрапила після інсульту. Не забуває згадати й про свою родину: у жінки вже 6 правнуків!
Пелагея народилась 1934 року в селі Дрогомишль, що на Львівщині. Каже, село дуже велике і гарне.
“У 22 роки вийшла заміж та переїхала у маленьке село Липовичі, що під кордоном. Зараз мені 88 рік пішов. Працювала спочатку в колгоспі. Народила трьох синів та дочку, внуків дочекалась. До пенсії працювала в магазині. Працювала б і після, але в 90-х роках пенсіонерів всіх виганяли. Згодом у селі молоко приймала. Та й так проробила все життя, поважали мене люди”, — згадує жінка.
Сюди Пелагея потрапила, бо впала й зламала стегно. Спершу лежала в лікарні в Новояворівську, там їй і зробили операцію. А вже, каже, діти схотіли, щоб відновлювалась тут.
З цього пансіонату здебільшого люди повертаються додому. Тут їхній тимчасовий прихисток, і персонал робить все для того, аби стареньким було добре. Сумно, але з державними закладами ситуація кардинально інша. Там у жахливих умовах та без можливості щось змінити живуть сотні бабусь і дідусів, які вже ніколи не переступлять поріг свого дому.
