Служить у храмі на Сході, підпрацьовує таксистом: священник УГКЦ з Львівщини ламає стереотипи

Отець Іван Талайло ще із семінарійних років прагнув служити на парафії УГКЦ на східних теренах України. Адже на канікулах бував на Сході, допомагав тамтешнім священнослужителям. Тоді й зрозумів, що хотів би розбудовувати духовне життя саме у цьому регіоні.

Розпочав служіння із Донецького екзархату УГКЦ. Був на Донбасі і у період окупації, та зізнається те, що там пережив дало йому особливе відчуття, що смерть близько і кожен день життя може стати останнім. Після Донбасу, здійснює служіння у Кривому Розі. Там зараз опікується спорудженням храму св. Миколая Чудотворця і парафіяльного центру “Рідна хата”. Є капеланом станції “ПЛАСТ” у Кривому Розі. Ставлення у регіоні до УГКЦ, за словами отця, якого парафіяни часто кличуть “батюшка”, різне. Інколи можна почути, наприклад, що це “секта”, передає Духовна велич Львова.

Священник впевнений що ламати стереотипи стосовно Церкви можна лише власним прикладом, спілкуванням з містянами. Допомагає у цьому й “неформальна атмосфера” у таксі, адже у вільний час, священнослужитель підробляє, працюючи на цій ниві. Про історію покликання і служіння ми поспілкувалися ексклюзивно для сайту “Духовна велич Львова”.

-Отче, розкажіть, як вам було звикати до менталітету східної України? Чи є між людьми на Сході і Заході України? Чи це, все ж, стереотип? Як вдається знаходити підхід до вірян, вибудовувати дружбу, поділіться?

-Я вперше поїхав на схід у 2008 році, ще коли навчався у семінарії. У період канікул я прибув у Донецьк. Мене заохотив поїхати на Схід мій однокурсник, який раніше розповідав як гарно і цікаво у цьому місті. Тож,я поїхав на допомогу місцевому священнику, який там служив. Згодом під час семінарійних канікул на Різдво чи Великдень, чи, наприклад, літом ми робили різні заходи: вертепи, гаївки, літній табір. І коли я поїхав туди перший раз мене найбільше вразило те, що там є гостра потреба у священниках. Тобто, коли парафія створюється з нуля, росте, то на Заході у цей період є чимало душпастирів, а на Сході навпаки відчувається нестача духовенства. Коли завершив навчання у семінарії, то вирішив для себе, що їду на служіння у Донецький екзархат. Ми з дружиною це вирішили. Чи є якась особливість у служінні на східних теренах? Я думаю, що є. Дуже важко, напевно, це описати. Звичайно, що суспільне життя тут є дещо іншим. Не дуже радикально, але відрізняється. Навіть зовнішньо:коли більшість російськомовних, коли є різні традиції на Заході і на Сході. Хоча це не дуже суттєво. У більшості тут промисловий регіон. Люди звикли багато працювати. Тому такі питання як релігія, християнство чи духовний світ менше людей зачіпає. Що перше в духовному плані в око потрапило, те вони і приймають. Я вже раніше говорив, що бачу тут певний духовний мікс, багато чого змішано. Можливо, це зараз і на Заході так. Є різні моменти, щодо різного ідолопоклонства, інших релігій східних, тобто це різні чакри, мантри, агностицизм і ще щось і ще.

-Переважно на Сході України поширене православ’я, як Вам у цьому середовищі, як греко-католику?

-У Кривому Розі є 73 парафії Московського Патріархату, є 15 парафій ПЦУ і 3 парафії УГКЦ. І я настоятель наймолодшої греко-католицької парафії. Їй 4 роки.

– Як Ви залучаєте нових парафіян?

– На днях була цікава ситуація, ми говорили про те, що треба робити просвітницьку роботу більш масштабною. Бо до нас, наприклад, зараз приходить одна з нових наших парафіянок і говорить, що знайомі їй кажуть: “Та як ти туди ходиш?, греко-католики це ж секта”. І багато людей думають, що греко-католики неправильні. Найкраще, у цьому випадку, діє особистий контакт. Коли людина поспілкується особисто зі священником, наприклад, на загальноміських заходах, тощо. Я є капеланом “Пласту” нашої криворізької станиці, то маємо і людей із цієї організації, які приходять до нас до храму. Також діє рекомендація інших. Я заохочую вірян розповідати про нас. Адже окрім того, що будується храм, у нас є парафіяльний центр “Рідна хата”. Там ми проводимо різні заходи, останній проводили до Дня Збройних Сил України. Ми туди запросили деяких військовослужбовців, ветеранів АТО, які ніколи ще у нас не були. Вони розповіли про себе та ЗСУ, діти катехитичної школи приготували невеличку виставу, ми запропонували їм чай та солодощі, вийшло дуже гарне спілкування . Це робиться не для того, щоб людей якось навернути у греко-католицизм, а для того, щоб люди знали про нас, при потребі і можливості говорили про нас, що УГКЦ – це християни, це не є якась секта, вони нормальні.

-Отче, те, що вас називають “батюшка”, Вам це не ріже вухо? Бо на Галичині таке звертання не заведене.

-Є такий момент, що у нас є певні дискусії на цю тему. У нас беруть певний псевдонім.І коли я сказав, що беру псевдонім: “батюшка”, то були люди які казали: “Отець Іван не жартуйте, оберіть щось серйозне і важливе”. Але я розумів, що слово “падре” мало кому про щось говорить, а “батюшка” це те слово, розуміння якого всі знають. Нас у семінарії вчили застосовувати момент інкультурації. Треба це брати на озброєння. Я сам себе назвав “батюшка”, але деякі віряни мені, все одно, кажуть: “ну для когось ви батюшка, а для нас ви священник”. Але назагал я у цьому не бачу нічого поганого. На Заході, наприклад, нікому не ріже вухо, що хтось говорить слово “ксьондз”, але це також не зовсім наш відповідник. Я думаю, що це класна штука. Мені навіть одна пластунка подарувала футболку із написом на плечах: “той самий батюшка”.

-Отче, розкажіть ще про цей парафіяльний центр “Рідна хата”. Ви ще займаєтеся соціальним служінням, так? Чи ви залучаєте волонтерів? Як це все відбувається? Цей центр ще будується?

-Я приїхав у 2016 році у місто Кривий Ріг і я допомагав на іншій парафії, але наш Владика Степан Меньок сказав, що є потреба заснувати нову парафію. Отож, ми її зареєстрували, купили ділянку, переобладнали старий будинок, почали молитися, розробли проєкт храму. Зрештою я подумав про те, що сам храм це дуже добре, але для молодої людини це мало, особливо для тої, яка не виросла у храмі. Наприклад, мене у дитинстві брав тато, чи дідусь за руку і ми йшли до храму всі разом кожної неділі. Наразі для невоцерковленої молоді лише храм це мало. Тому я розумів, що потрібне ще якесь приміщення біля храму, куди б можна було б прийти і у невимушеній атмосфері поспілкуватися, провести якийсь захід, навіть надавати певну допомогу потребуючим. Наразі цей будинок у стадії будівництва. Там, на сьогодні, збираються пластуни, родини загиблих Героїв, тимчасово ми зробили й каплицю, бо храм будується. Також ми проводимо одноденні, дводенні табори для молоді. У “Рідній хаті” даємо нагоду з користю провести час. Сама присутність біля храму також багато означає в нашому регіоні

– Отче, чи Ваша дружина підтримала Вас у прагненні служити на Сході? Як Вам вдається вибудовувати “малу церкву” у колі родини?

-На початку я жартівливо дружині казав: “Я у Донецьк поїду чи з тобою, чи без тебе”, тепер дружина мені це час від часу жартівливо пригадує. Перших два роки, коли я їздив у Донецьк, то дружина була на Заході України, і Слава Богу, бо була небезпека не тільки для мене, а дружина в той час була вагітна. А тепер у нас цього року, наприклад, закінчується контракт на служіння. І мені дружина каже: “я звикла тут, можемо залишатися”. Я вдячний Богові та своїй дружині, що мене підтримує у цьому служінні. Вона пішла навчатися на катехита. Дасть Бог, ми будемо тут і надалі служити, жінка також буде катехитом в нашій парафіяльній катехитичній школі, адже є потреба щоб було 4 групи, а не дві, як є зараз. Також, у вільний час, переважно вечорами, маю цікавий досвід підпрацьовувати в таксі, люблю поїздки на “”довший” час, деякі люди тоді “відкриваються”, я багато дізнаюсь про середовище в якому зараз є. Деколи коли даю візитку, то люди дивуються. Одна дівчина мені сказала: “Люди мне не поверят, что меня батюшка вез”. Але є люди, яких цікавлять різні духовні питання. І часто вони дуже позитивно реагують, що вони їдуть з “батюшкою”, вони хочуть поспілкуватися, обговорити свої різні життєві ситуації, задля яких, вони не підуть до храму спитатись, через різні причини.

-Отче, але все ж, з досвіду своєї родини, порадьте, що допомагає триматися разом, можливо спільна молитва?

– Спільна молитва, разом з дітьми увійшла у ритм нашого життя, це фундамент. Дуже важливо, що моя дружина сприймає особливості священичого життя. Бо часто трапляється таке, що у нас немає вихідних чи руйнуються плани, бувало дзвінок і я поїхав серед ночі, коли у всіх інших людей вільний час. Тому те, що нас об’єднує – це спільна молитва і спільна справа.

– Отче, стосовно служіння в окупованому Донецьку Ви не любите говорити. У одному зі своїх інтерв’ю Ви зазначили, що якби знали про те, що доведеться пережити у Донецьку, то не стали б священником, а боялися б. Окресліть кількома штрихами, що допомогло не зламатися на той момент?

-Усвідомлення того, що пережив, приходить опісля. Тепер, аналізуючи ситуацію, я спокійний тим, що Бог завжди вірний. Якщо ти відповів Богові на його поклик, він тебе не залишить ніколи, навіть якщо є складний час. Зараз коли я бачу новини, наприклад, про затримання керівника концтабору “ізоляція” з Донбасу, то думаю собі, що колись я тримав зло на тих людей, через яких побачив власними очима що це таке, але потім, аналізуючи, я розумію, що це безцінний досвід. І тому, можливо, такі моменти допомагають нам. Ці моменти, які я пережив,допомогли мені серйозніше ставитися до власного життя, до часу, який проживаю на землі і розуміти, що не завжди людина доживає до старості, а потім помирає, вона може померти у будь-який момент і це також відбувається з волі Божої. Це не відбувається тому, що хтось так вирішив, це рішення Бога. Отже, перший момент, Бог завжди вірний, а другий момент – якщо щось сталося, навіть якась криза, це все однозначно нам на користь.

-Отче, Ви кажете, що просили б небайдужих підтримати будову парафіяльного центру і храму.

-Був би щиро вдячний. Ми не можемо жити лише, як казав Митрополит Андрей, “потоком шумних і галасливих фраз”,- якщо хочемо, щоб Схід змінився, а на Заході про це часто чути, рекомендації яким Схід України має бути,але не більше рекомендацій. Тому запрошую підтримувати тих, які працюють, створюють нові парафії і пишуть новітню Історію як Церкви так і держави на цих теренах . Я не вважаю себе унікальним, але стараюся просувати такі цінності як Бог і Україна. Це є наша “Рідна Хата”. Церква і парафіяльний центр також сприяють тому, щоб люди краще пізнали Бога, розвиває патріотизм. Можливо хтось із Заходу не може приїхати на Схід і робити те саме, але завжди може підтримати людину, яка вже це робить. І, наприклад, наш екзархат Донецький, який має 4 області і більше 50-ти парафій потребує цієї підтримки. Багато-де будуються храми, парафіяльні центри. Якщо би були такі бажаючі, ми щиро надамо можливість бути причетними до “Божих справ” на цій території.