У Сьогодні, 12 січня, у віці 66 років помер відомий львівський музикант Ігор Лесько. Про це повідомив Михайло Маслій у Фейсбук.
"Повіяв вітер степовий, Трава ся похилила, Впав в бою козак молодий…» Відходять легенди… Він був душею мистецьких компаній, веселуном, реготуном і дотепником. А яким життєлюбом! Далі — Марцефалим без нього…Без Ігорка Леська (15 квітня 1955 — 12 січня 2022)", – йдеться у його дописі.
Ігор Лесько (Марціфал) був учасником вокально-інструментального ансамблю “Ватра”, у 80-х роках – барабанщиком ансамблю “Смерічка” Назарія Яремчука, а з початку 90-х – ударником львівського рок-гурту “Лесик Band”.
Ігор Лесько (музикант ВІА «Смерічка» 1979–1988 років): «Наші дороги з популярним буковинцем раніше не перетиналися. Уперше ми зустрілися в Криму. В Ялті, де разом перебували на гастролях, Назарій побачився зі мною. Розмова велася про роботу в «Смерічці». Яремчук гарантував добрі оклади, прекрасні костюми, сучасну музичну апаратуру, умови для репетицій та проживання. Ми якраз мали проблеми з керівництвом Львівської філармонії, де дирекція любила вставляти «палиці в колеса». Отож, усією дружною командою перебралися до Чернівців. Усе, що Назарій нам обіцяв, ми справді там мали.
До 1983 року нашим керівником був сам Левко Дутковський. З перших днів відчули увагу і повагу до кожного, не випадково наш звукорежисер Ігор Критович визнав, що навіть на репетиції до Левка і Назарія ми ходили як до церкви. У кожній було своє таїнство, якась містерія особливого свята. Я вже мовчу про аншлагові концерти і любов глядацьку як до Левка Дутковського, так і до Назарія Яремчука. Обидва організували шикарний творчий процес. Усе нам вдавалося. Усе пасувало. Такий інструментальний склад дібрався у «Смерічці», що з нами рідко хто міг змагатися. А які ми мали костюми Алли Дутковської!
І був результат: нас радо приймали від Прибалтики до Сахаліну. Таке ж тепло відчули ми в Індії, Лаосі та Монголії. Треба визнати, що жили ми всі однією дружною сім’єю. І велика заслуга в тому була як Левка, так і Назарія. Обидва шанували не лише кожного музиканта, такими ж людяними залишалися й для інших. Ми ж мали своїх вантажників (наша апаратура з нами «гастролювала» повсюдно), освітлювача, звукорежисера, тоді його називали радистом. Ніякої зірковості чи якихось понтів ні в кого не було. Хоча щодо творчих питань могли бути суперечки. Вони завжди були виправданими, адже від цього вигравала справа.
Чи не кожен музикант «Смерічки» мав своє прізвисько, яке з любов’ю та пошаною передавалося (залежно від зміни) від старого складу смерічан — до нового. Прізвиська мали улюбленці, аура колективу, ті, кого поважали найбільше і ті, хто був на слуху, мав популярність, тобто щоб тебе обізвали чи прозвали — цього треба було заслужити. Що цікаво, ні Назарій Яремчук, ані Левко Дутковський прізвиськ не мали ніколи, вони були в такій пошані, що «кликухи» просто не були з ними співзвучні. До них вони ніяк не клеїлися і не прилипали.
У більшості наших музикантів прізвиська походили від прізвища: Луцик — це Юрій Луцейко, Мороз — Віктор Морозов, Паця і Лозік — Роман Лозинський. Ще до «Смерічки» мене в музичних колах завжди знали як Марцефала. Якось під час гастролей у Середній Азії мені жартома запропонували спробувати покурити наркотичного дурману. Там у мене вирвалося: «Може, замарцефалим?! » Відтоді й став Марцефалом (марцефаль — наркотичне кайфування). Назарій мене дружньо кликав або Марцефалом, або Ігорком. Так само чинив і Левко Дутковський.
Майже 9 років пропрацював там. І досі перед очима майже всі деталі вимушених «гастролей» у Чорнобильську зону та Афганістан. Зі «Смерічкою» там побував по разу.
1988 року мене до Львова повернув Ігор Білозір. Я знав, що таке популярність, ще працюючи у «Смерічці» з Назарієм Яремчуком: аншлаги, квіти, море оплесків, автографи, вулицями спокійно не пройти. Усе те саме було й з «Ватрою». Глядач любив Ігоря, Оксану, кожного музиканта.
З Назарієм і надалі були чудові стосунки. Коли бачилися, він завжди ще здаля з властивою Яремчуківською усмішкою вітався, перефразовуючи перл Ігоря Білозіра: «Куртка на «Ватрі»!
