Онук покійного стверджує, що його родина дізналася про те, хто лежить у могилі, лише напередодні поховання, але вирішила не відмовлятися від планів. Утім, українські дипломати таке пояснення спростовують. Радіо Свобода спілкувалося з багатьма представниками діаспори, щоб дізнатися, що стало поштовхом до драматичної історії.
Володимир Михайлишин народився на Закарпатті. Його мати була чешкою, яка після смерті чоловіка переїхала до Праги, де сама виховала двох синів.
Михайлишин закінчив факультет природничих наук Чеського технічного університету, здобувши спеціальність хіміка. Змолоду Михайлишин був учасником українського національного руху і мав неприємності через власні переконання, розповідає Радіо Свобода Олег Зайнулін, празький активіст, заступник голови міжнародного об’єднання «Українська свобода».
«Він брав активну участь в українських організаціях. Однією з них був Комітет українських трудящих у Чехословаччині, в якому він був секретарем у 1968 році. Відомо, що коли тут був комуністичний режим, він мав дуже великі проблеми із СТБ (чеським аналогом КДБ – ред.). На нього тиснули, примушуючи до співпраці», – каже Зайнулін.
У 1969 році Михайлишин на своєму «Трабанті» разом із дружиною та малим сином виїхав з окупованої комуністами Чехословаччини спершу до країн Скандинавії, потім на короткий час у Німеччину, звідки вже перебрався до Швейцарії – в Базель, де зоставався аж до 1991 року, працюючи над створенням ліків у швейцарській фармацевтичній компанії Ciba-Geigy, яка нині у підпорядкуванні транснаціонального гіганта Novartis. Там він здобув собі статки завдяки патентам, був залучений до проекту популяризації протизапального засобу «Вольтарен».
Йосип Сірка, професор Зіґенського й Українського вільного університетів, який є оглядачем низки українських діаспорних видань, був у постійному контакті з Володимиром Михайлишином з часу його еміграції. Той, за словами Сірки, часто матеріально підтримував родини українських дисидентів і регулярно дописував до німецької та німецькомовної швейцарської преси, стаючи на їхній захист.
«Особисто від нього я перевозив допомогу синові Стуса і синові Тихого, з якими я в Києві зустрічався. Тож він був дуже помітним у житті української громади у Швейцарії. Він любив допомагати громаді, але ніколи не хвалився тим, що він робить», – згадує про свого товариша Сірка.
Як Михайлишин став власником могили Олеся?
«Якось було Михайлишин сказав моєму чоловікові, що почувається ліпше фінансово, повернувшись у Прагу зі Швейцарії, і готовий взяти опіку про гріб на себе, – розповідає Людмила Янчикова, дружина покійного однокурсника Михайлишина Федора Янчика, який упродовж певного часу теж доглядав за могилою Олександра Олеся. – Він платив за неї останні десять років. Я не вірю, що він то робив, аби там потім бути. Якби то так було, я б була дуже заскочена. Він просто платив, як раніше мій чоловік, просто як меценат».
Відповідно до чеських законів, сплачуючи за місце поховання Олеся, Михайлишин набув на нього право власності.
«Якби він взнав, що сталося, він би, мабуть, перевернувся в могилі, – додає Микола Мушинка, словацький фольклорист, українознавець та голова Асоціації українців у Словаччині. – Він був свідомим українцем і з пієтетом ставився до Олександра Олеся».
Брат дружини Михайлишина Ярослав Остапчук розповідає, що впродовж 20 років платив за могилу поруч із їхніми померлими родичами і був переконаний, що його швагер захоче, щоб його схоронили саме там.
«Але два роки тому він попросив більше не платити. Я потім дізнався, що, виявляється, він платив за гріб Олеся. Але, як нам сказали у цвинтарній управі, він платив за це як спонсор. Я переконаний, що він і не думав, а якби й подумав, то не відважився б ховати себе до гробу славного поета», – зазначив Остапчук.
За інформацією посольства України в Чехії, щодо свого поховання Михайлишин не залишав заповіту.
Чи можна було уникнути ексгумації?
Онук Михайлишина Марко Діан, який живе у Швейцарії, у коментарі Радіо Свобода повідомив (він вільно говорить українською – ред.), що його батьки дізналася про те, чиї саме останки були у могилі, звідки їх вийняли, лише за день до похорону. Остаточне рішення ухвалював Роман – син Михайлишина і його спадкоємець. «Як ми тільки тоді довідалися, то ми вже, властиво, нічого змінити не могли. Батько так вирішив», – сказав Діан.
Посольство України в Чехії запевняє, що заручившись підтримкою української громади, через Марка обіцяло сину Михайлишина грошову компенсацію за можливі витрати, пов’язані зі зміною місця поховання, але той так і не вийшов на зв’язок ані з відомством, ані з Радіо Свобода.
«2 січня я особисто телефонував сім’ї Михайлишина від сьомої вечора і майже до одинадцятої вечора. Роман відмовився говорити. Я говорив із онуком Марком, намагався пояснити, що Олександр Олесь – визначна постать, дуже важлива для українського народу, що їхні дії можуть спричинити міжнародний скандал. Ми разом із представниками української громади обіцяли зібрати кошти, щоб змінити місце поховання», – зазначив Зіновій Гошовський, тимчасовий повірений посольства України у Чехії.
Ярослав Остапчук пояснює Радіо Свобода вчинок племінника відстороненістю від життя української громади: «Роман говорить по-українськи. Навіть його жінка-словачка має до пса говорити по-українськи, бо той по-українськи ліпше розуміє, але так, щоб якось ангажуватися у справи українські, то він до того неохочий», – наголошує Остапчук.
Історія з ексгумацією останків тіла видатного поета «варта, щоб про неї написав Шекспір», вважає голова Об’єднання українок у Чехії Марія Прокоп’юк, яка була присутня під час поховання Володимира Михайлишина. На її думку, доволі прикрим є те, що останки поета та його дружини довелося викопувати, адже у Чехії, каже, доволі поширеним є підхоронення.
Утім, Гошовський стверджує, що ексгумація була вимушеною, оскільки труни, що лежали там від 1940-х років, прогнили. Зараз, за його словами, останки Олександра Олеся та Віри Кандиби перебувають у спеціальному депозитарії. Між тим, надгробок з їхніми іменами та хрест все ще залишається на могилі на празькому цвинтарі, де лежить Володимир Михайлишин.
Усього в Чехії є близько 200 могил видатних українців, значна частина яких – у Празі. Близько трьох десятків з них перебувають у критичному стані – потребують догляду й проплати.
Ярослава Куцай, Радіо Свобода
