Комусь – Хеловін, комусь – розведення військ, комусь – знову на бойове чергування. А комусь вічний спокій. Дев’ять українських воїнів загинули внаслідок бойових дій у жовтні.
Наймолодшому було 22, найстаршому – 41. Дев’ять жертв за Україну і її тиловий спокій – це менше, ніж у вересні, коли полеглих було 13.
Менше у жовтні й поранених: за повідомленнями речників ООС і МОУ – 27 (у вересні повідомляли про 41 “трьохсотого”, у серпні – 20, у липні – 64).
Без убитих, поранених і контужених обійшлося 13 діб, зокрема п’ять останніх днів місяця.
Однак про якесь затишшя, “режим тиші” чи припинення вогню говорити не доводиться. Навіть за офіційними даними командування, в жовтні бойовики вчинили 658 обстрілів – у середньому більше 21 обстрілу щодоби (у вересні – загалом 525, у серпні – 316, у липні – 432).
Найгарячішими в цьому сенсі були дні 3-4 жовтня, коли фіксувалося 41 та 32 обстріли відповідно. І кожна з цих діб принесла з ООС по одній “похоронці”…
Серед полеглих героїв – вісім чоловіків та одна жінка. Усі – зі Збройних сил. По одному сержанту й прапорщику, решта – солдати й матроси.
Найбільших втрат у жовтні зазнала 36-та бригада морської піхоти ВМС ЗСУ – троє полеглих унаслідок бойових дій. Також три бойові втрати (разом із прикомандированою) – у 28-й механізованій бригаді ЗСУ. По одному загиблому – в 1 отбр, 14-й і 92-й механізованих бригадах.
Один загиблий за місяць – у Луганській області та на Луганському напрямку (зона відповідальності ОТУ “Північ”). Решта вісім полягли на Донеччині. Зокрема по двоє “двохсотих” – під Мар’їнкою і Красногорівкою.
Із дев’яти бойових втрат жовтня – одразу шість (!) жертв ворожих снайперів; два воїни загинули від обстрілів, один – від підриву під час проведення інженерної розвідки.
Вони загинули, щоб ми жили. Пом’янімо. Не забуваймо. Шануймо тих, хто приніс себе в жертву за нас.
1. Юрій Тишик
Волиняк Юрій Тишик був ровесником Незалежності — народився 27 липня 1991 року в селі Мизове Старовижівського району.
Щоб допомогти родині, їздив на заробітки до Польщі.
У 2015 році проходив військову службу як мобілізований у 93-й окремій механізованій бригаді. Із 2016 року – на контракті. У 2019 році вкотре продовжив контракт із ЗСУ, 14 омбр, що базується в Володимирі-Волинському.
Старший солдат, військовослужбовець 2-го мехбатальйону.
Увечері 3 жовтня під час чергування на блокпосту на передовій у Луганській області Юрій був смертельно поранений у голову кулею ворожого снайпера.
“Він був щирим, він був справжнім… Він прагнув миру і для цього виборював Перемогу. Він віддав своє життя за те, у що вірив – за Україну, за свободу і честь українського народу”, – написали побратими по бригаді після смерті бійця.
Поховали його в рідному Мизовому. Залишилися дружина і маленький син, мати й сестра.
2. Олег Ремінний
Старший солдат, механік-водій взводу розвідки розвідувальної роти 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Олег Ремінний народився 10 грудня 1985 року в місті Шпола Черкаської області.
На військову службу пішов у травні 2017-го, підписавши контракт. І фактично одразу потрапив у зону бойових дій.
За словами директора школи, де він навчався, Олег понад усе любив життя, мріяв про щасливу родину.
Загинув 33-річний воїн 4 жовтня 2019-го у Мар’їнському районі (під селищем Тарамчук), внаслідок ворожого обстрілу. За даними пресцентру ООС, цей район російські найманці обстрілювали з РПГ та стрілецької зброї.
Поховали Олега на Шполянському міському цвинтарі.
Залишилися мати, брат та донька.
3. Іван Дейкун
На Покрову старший солдат Іван Дейкун планував поїхати додому, у відпустку. Йому не вистачило до від’їзду буквально кількох днів… 6 жовтня близько четвертої години дня бойовики обстріляли позиції 28 омбр ЗСУ в районі міста Красногорівка на Донеччині з кулемета. Кулі калібру 7,62 мм прошили грудну клітку Івана в кількох місцях.
Побратими встигли винести його з позиції й занести в реанімобіль, але внаслідок сильного крововиливу в легені боєць помер за лічені хвилини.
Іван Дейкун народився 23 липня 1978 року в селі Іллінецьке на Вінниччині, але мешкав у Новоукраїнці Кіровоградської області. Працював на аграрних підприємствах.
З квітня 2018 року проходив службу за контрактом у 179-му об’єднаному навчально-територіальному центрі військ зв’язку, потім — у Новоукраїнському РВК (радіотелефоніст вузла зв’язку та телеформатизації).
Після цього понад рік виконував завдання в зоні ООС (Новотроїцьке, Богданівка, Маріуполь) у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу, де служив на посаді заступника командира бойової машини — навідника-оператора 1-го механізованого батальйону.
Поховали воїна на Алеї героїв міського цвинтаря Новоукраїнки. Залишилися мати, дружина та 16-річний син.
4. Юрій Волк
У 2014-му, коли почалася російсько-українська війна, Юрій саме закінчував школу. Хлопець народився 10 вересня 1997 року в селі Себине Новоодеського району на Миколаївщині. Зростав у багатодітній сім’ї: усього їх у батьків було восьмеро. Дітей виховувала мати.
У жовтні 2016 року юного Волка призвали на строкову службу, після якої він вирішив залишитися у війську й підписати контракт.
Старший матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
Після поранення 2018 року морпіх певний час проходив лікування, але коли одужав — знову повернувся на фронт.
10 жовтня під час ворожого обстрілу старший солдат Юрій Волк знову був поранений (за попередньою інформацією, працював снайпер), але на цей раз — смертельно.
5. В’ячеслав Кубрак
Серед військовослужбовців 36-ї окремої бригади морської піхоти прапорщик В’ячеслав Кубрак був відомою людиною – брав участь у миротворчій місії в Косові, виходив із Криму, у вересні 2014-го вже воював під Маріуполем.
Про командира інженерно-саперного взводу, на особистому рахунку якого – не одна сотня бойових розмінувань, у 2017 році писало “Військо України“.
В’ячеслав Анатолійович Кубрак народився 11 квітня 1986 року в селі Миролюбівка Нововоронцовського району Херсонської області.
Під час служби у складі українського миротворчого контингенту в Косові Кубрак – водій тягача на базі “Уралу” – брав участь у порятунку авто польських миротворців, які не впоралися з керуванням, звалилися в гірську прірву та зависли на дереві.
Згодом, 2008 року, В’ячеслав у складі інженерно-саперного загону 17-ї танкової бригади ліквідовував наслідки техногенної катастрофи на 61-му арсеналі ЗСУ в Лозовій на Харківщині – пожежею тоді було охоплено майже 400 гектарів арсеналу, де на зберіганні — понад 90 тисяч тонн боєприпасів.
Підрозділ, в якому служив Кубрак, розміновував прилеглі території з 2009-го по 2012 рік. Славко отримав там контузію.
“Як людина віруюча, він ніколи не довіряв забобонам. Проте один випадок дещо змінив його погляди. Сталося це у п’ятницю, 13-го.
З перевіркою до Лозової приїхав представник Генерального штабу. Поважний гість захотів на власні очі побачити чим займаються сапери. На карті тицьнув пальцем у ділянку, на яку волів поїхати. Дві години комбат умовляв «інспектора» змінити маршрут, пропонуючи більш безпечне місце. Однак той уперто наполягав на своєму. Та великі зірочки роблять великі справи. «Генштабівця» на об’єкт повіз Вячеслав Кубрак на гусеничній техніці ІМР-2. При проїзді через небезпечну ділянку під машиною вибухнула міна 82-го калібру. У результаті Кубрак отримав контузію, а полковник довго не міг оговтатися. Проте весь екіпаж залишився живим!” – ішлося в матеріалі “Війська України”.
Наступним місцем служби В’ячеслава був Крим, куди В’ячеслав поїхав за своїм коханням – офіцером-вихователькою в одній із військових частин Іриною. На півострові Кубрак і вступив до лав 36-ї бригади військ берегової оборони (місце дислокації — селище Перевальне).
У складі 36-ї бригади В’ячеслав двічі брав участь у міжнародних військових навчаннях “Сі бриз”.
У лютому-березні 2014-го він зі своїм підрозділом перебував у блокаді в ППД після вступу на півострів російських окупантів.
Кубрак згадував, що тоді Перевальне, можливо, було єдиним кримським містечком, де на будівлях військової установи майоріли синьо-жовті прапори. Потім командир частини Стороженко здав окупантам автомобільний парк і зброю, а своїм підлеглим “рекомендував” запастися палицями та металевими щитами…
Із понад 900 бійців особового складу 36-ї бригади на материкову Україну повернулися лише 140. Серед них – Кубрак.
У вересні 2014 року В’ячеслав у складі батальйону морської піхоти пройшов бойове хрещення поблизу селища Гранітне, що на північ від Маріуполя. Тоді ще не обстріляні “кримчани” відразу потрапили під шквальний вогонь російської важкої артилерії, “градів”.
У друге відрядження на охоплений війною Донбас В’ячеслав поїхав уже командиром інженерно-саперного взводу, знову в сектор “Маріуполь”.
“Це трапилося вночі поблизу селища Лебединське. Кубрак разом зі своєю командою вийшов на чергове завдання. Крок у крок, слухаючи повітря, сапери просувалися вперед, обстежуючи територію. Захопившись «тихою» роботою, бійці не помітили, як наблизилися до ворожих окопів. Аж раптом почули цікаву розмову. Окупант рацією передавав поплічнику інформацію про встановлені ними мінні пастки, а також маршрути, якими заплановано здійснити набіг на «хунту» найближчого недільного ранку. Те базікання «орків», за словами Вячеслава, стало справжньою знахідкою для наших саперів. Тож вони вирішили повернути, як-то кажуть, сепару — сепарове. Крадькома зняли ворожі міни та виставили їх на ті маршрути, якими мала рухатися диверсійна група. Для багатьох окупантів той ранковий похід був останнім”, – ішлося в статті “ВУ”.
За даними видання, 2016 року взвод В’ячеслава Кубрака першим вступив на східну околицю Широкиного, з якої після двох років окупації пішли озброєні бандитські формування.
“Хочу попити води з криниці, — згадував В’ячеслав, — а поруч на мене «дивиться» хвіст протипіхотної міни натискної дії. Акуратно дістаю та читаю маркування: «Російська Федерація. 2013 рік». Тільки з одного невеличкого двоповерхового будинку ми «зняли» 27 прихованих «сюрпризів»! На жаль, одна міна розірвалася. Тоді наш побратим зазнав поранення”.
У липні 2019 року В’ячеслав Кубрак одружився. Три місяці він сяяв від щастя… А 8 жовтня, виконуючи чергове бойове завдання з проведення інженерної розвідки в зоні ООС, підірвався на невідомому вибуховому пристрої.
Лікарі боролися життя воїна три дні. Смерть виявилася сильнішою.
В’ячеслав помер у Дніпровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова 11 жовтня.
“Мій Славік був янголом на землі – чесний, щирий, добрий, надійний! Ми так довго шукали одне одного, сьогодні рівно три місяці, як одружилися.
Подякуйте від мене і родини всім, хто боровся за життя Славіка, хто молився, бажав одужання. Не судилося… Нас розлучила ця клята війна”, – передала через волонтерів дружина Кубрака Анастасія.
Поховали морпіха в рідній Миролюбівці.
6. Юрій Громович
Перед полуднем 15 жовтня під Авдіївкою на Донеччині від кулі ворожого снайпера загинув солдат 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені кошового отамана Івана Сірка Юрій Громович.
36-річний Громович був стрільцем – помічником гранатометника. У 2014-2015 роках служив у ЗСУ за мобілізацією (третя хвиля). Воював у районі н.п. Трьохізбенка й Щастя. 29 березня 2019-го повернувся на військову службу, підписавши контракт.
“…Вичікуючи, ніби хижаки здобич, кати вистрілили тоді, коли боєць глянув у бійницю. Перший постріл був у залізний щит, другий – у Юрія. Ворожі позиції на цій ділянці фронту недалеко від наших, тож нелюдам знадобилась мить, аби здійснити підступний план. Куля влучила у шию і вийшла через грудну клітину. Побратими оперативно евакуювали бійця. Вже через кілька хвилин він був у санітарній машині, але поранення виявилось важким, несумісним з життям. Юра помер…” – розповіли в підрозділі.
Юрій Володимирович Громович народився 18 липня 1983 в Харкові, працював на заводах.
Веселий. Прямолінійний. Чудовий сім’янин. Без шкідливих звичок. Патріот. Сміливець. Самовідданий і виважений. У дитинстві мріяв стати військовим, став ним у зрілості й загинув воїном – це те, що згадують і говорять про Юрія Громовича друзі родини й побратими з 92 омбр.
Поховали воїна в Харкові, на Алеї слави Безлюдівського кладовища (№18), під черговим синьо-жовтим прапором.
Залишились батьки, дружина та 6-річний син, який цього року став першокласником.
Близькі кажуть: робитимуть усе, аби хлопчик не забув батька та пам’ятав, що той був героєм.
7. Ярослава Никоненко
Никоненки з Миргорода – напевно, перша українська родина, в якій на війні з Росією загинули батько й дитина. При цьому – не син. Донька…
Ярославі Никоненко було 36. Для матері звістка про її смерть саме на передовій стала окремим шоком: Слава не розповідала рідним, що їде на фронт.
Але 15 жовтня ця новина вразила і дім Никоненків у Миргороді, й усю Україну: жінка-військовослужбовець Ярослава Никоненко зі 101-ї бригади охорони Генштабу ЗСУ близько 15:30 загинула під Мар’їнкою на Донеччині від кулі ворожого снайпера.
Ярослава Никоненко народилася в Миргороді 25 серпня 1983 року.
Її батько Сергій Никоненко був буровиком, ветераном Афганістану, армійським волонтером, воїном батальйону “Айдар”. Позивні – Косичка й Сивий. Загинув 18 січня 2015 року внаслідок обстрілу російськими окупантами з РСЗВ “Град” села Трьохізбенка в Луганській області. Прикрив собою комплекти набоїв, чим вберіг не одне життя побратимів…
Саме після смерті батька красуня Ярослава з волонтерів пішла до війська.
Спершу – після навчання в “Десні” – до ДУК “Правий сектор”. Воювала в районі шахти “Бутівка” у військовій розвідці.
Закінчила дві снайперські школи.
Контракт із ЗСУ підписала 2018 року. Служила в 101-й бригаді – це елітне з’єднання з ППД в Києві, яке підпорядковується безпосередньо начальнику Генерального штабу. Але всидіти в столиці і задовольнитися “селфачами” у камуфляжі Слава не могла: жінка прагнула воювати за Україну і мститися за батька. Тож була прикомандирована під Мар’їнкою до 28-ї механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу.
“У неї був внутрішній стрижень, який нікому не під силу було зламати. Нею рухала помста. Це була перша офіційна ротація Ярослави в зону бойових дій”, – розповіла газеті “Факти” сестра Ярослави Богдана, також волонтерка і військова.
Енергійна, відповідальна та активна – такою Ярославу запам’ятали вчителі в Миргороді. Дівчина навчалася в неповній середній школі №4, потім у середній школі №1. Була лідером класу, організатором всіх шкільних активностей та вечорів відпочинку. Любила фізкультуру, брала участь в спортивних змаганнях. Однокласники згадують її як авторитетну, доброзичливу, помічну, скромну та справедливу.
Здобувши дві вищі освіти – економічну і юридичну, Ярослава жила й працювала в Києві. Мала хорошу роботу в одному зі столичних ресторанів, непогано заробляла, здійснила свою мрію – купила квартиру в столиці, незадовго до загибелі виплатила за неї кредит.
За словами сестри Богдани, солдат Ярослава Никоненко воювала під Донецьком як снайпер: “У Мар’їнці, на тій позиції, яку вона займала, не один військовий загинув – вона добре прострілюється. Там відстань між снайперами з обох сторін становить всього один кілометр. Ярослава намагалася вичислити супротивника, що стріляє з окупованої території… Наскільки я знаю, займати ту позицію, де була сестра, ніхто не хотів. Снайпер з окупованої території в тій місцевості давно кошмарить наших бійців. Ярослава хотіла це припинити. Так вони тиждень стежили один за одним. «Або я його, або він мене», – сказала сестра, йдучи 15 жовтня на бойове завдання. Ворог виявився більш влучним…”
Життя Ярослави Никоненко обірвав постріл у голову.
Залишились мама, сестра і 13-річна донька Софія, яка жила в Миргороді.
Після прощання у військовій частині в Києві народну героїню поховали на цвинтарі в Миргороді, поруч із батьком. На Алеї Героїв.
8. Степан Криль
Морпіхові Степану Крилю було 26. Він народився 14 грудня 1992 року в селі Байдівка Старобільського району Луганської області.
Загинув – на Донеччині. Увечері 16 жовтня на позиції поблизу села Водяне у Приазов’ї (Волноваський район) життя воїна 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ обірвала куля ворожого снайпера.
“Влучив снайпер. Він був у тяжкому стані… Серце його запускали п’ять разів”, – розповів один із побратимів.
Степан виховувався в інтернаті як сирота. У 2012 році закінчив профліцей у місті Щастя на Луганщині. Працював на фермерському підприємстві в рідному селі.
У Збройних силах України — з 2015 року. Пішов захищати суверенітет України і волю рідного Донбасу. Звання у ВМСУ — старший матрос.
Волонтери, які постачали Криля (а через високий зріст і розмір ноги одягнути-взути його було непросто), називали Стьопушку “найдобрішої душі людиною”.
Кажуть, за ним, як за дитиною, стежила і медик 36 обрмп Ірина Шевченко. Вона загинула під обстрілом там само, біля Водяного, коли окупанти підбили санітарний “Хаммер” бригади імені Білинського з ПТРК.
Поховали Степана Валерійовича Криля на Алеї Героїв військового кладовища в селі Чмирівка біля Старобільська.
Залишилися син і тітка.
9. Віталій Носкевич
25 жовтня на всій території Коломийської територіальної громади було оголошено днем жалоби – в місті ховали полеглого на Донеччині 35-річного військовослужбовця Віталія Носкевича.
Сержант 28 одеської омбр імені Лицарів Зимового походу Носкевич загинув 22 жовтня під Красногорівкою від кулі ворожого снайпера.
Віталій Михайлович Носкевич народився 10 серпня 1984 року в Коломиї на Івано-Франківщині.
Тривалий час працював на заробітках за кордоном. У 2017-му підписав контракт на військову службу.
“Він був надзвичайно веселою, доброзичливою дитиною, – розповів журналістам учитель Віталія Іван Дмитерко. – Запам’яталося, як він на 8 Березня не забув про дівчат, жінок (а педагогічний колектив це в основному жінки) і для всіх купив маленькі квіти. Подарував їх кожній дівчині, не шкодуючи грошей на емоції і їхні посмішки”.
Поховали воїна на Алеї Слави міського кладовища Коломиї. Залишилися батько і брат.
* * *
Вічна пам’ять полеглим воїнам України.
Звіт підготували: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій
