У той останній день травня 2014-го з самого ранку лив дощ. Холодний, в`їдливий, не по-літньому колючий і злий. Небо неначе сердилось на себе за те, що випустило зі своїх обіймів гвинтокрил, у якому палаючими факелами падали на землю справжні Чоловіки... Одного з них - генерала Кульчицького - пішою ходою саме несли до Личаківського цвинтаря у Львові з іншого кінця міста. Процесія затримувалась, та люди вперто чекали, і їх число зростало. Вони мокли і мерзли обабіч свіжовикопаної могили, бо що таке дощ і холод у порівнянні з подвигом і долею людини, яка востаннє "йде" вулицями рідного міста до свого вічного дому, пише Укрінформ.
Серед тих, хто зібрався біля поля почесних поховань, були не тільки цікаві, котрі не пропускають таких подій. Тут стояли та нервово палили або топтались прилегими алеями чоловіки, ровесники загиблого. До двох із них - у військовій формі я наважилась підійти. Один - давній товариш Микола Мудрик розповів, як Сергій Петрович, коли служив в Івано-Франківську, "пробивав" будівництво житла для своїх підлеглих. І таки спорудив багатоквартирний будинок, де оселилися сім'ї офіцерів. Шестеро з тодішніх черговиків розділили зі своїм командиром смерть у вертольоті.
Ще один давній друг - полковник авіації у відставці Сергій Сименович розповів про факт, який краще, ніж десятки красивих епітетів, скаже про воїна-патріота: у 1989 році, коли вже намітився розпад Радянського Союзу, Сергій Кульчицький підняв синьо-жовтий прапор України над Сєвєроморськом у Заполяр'ї, де тоді служив. А в 1991-му написав рапорт про бажання нести військову службу в незалежній Україні.
До нас підходить ще один офіцер. Не називається, проте вносить і свою лепту у спогади, згадує, як Сергій Петрович організовував вшанування 90-річного ветерана внутрішніх військ. Як зворушливо подбав про всі "дрібниці", щоб свято запам`яталося не тільки ювіляру, але й тим, хто прийшов йому на зміну, щоб бійці переконались: їхні відданість і відвага не залишаться непоміченими.
Та ось у цвинтарній брамі показалась процесія: нацгвардійці, які несли труну із тілом свого генерала і охороняли його почесною вартою, високі чини, що прибули на похорон, аби віддати належне бойовому офіцеру. Рідні - дружина, син, невістка… Розгублені, відсторонені, неначе й досі не ймуть віри, що господар не прийде до рідної домівки, не освітить її тою особливою посмішкою, ледь іронічною, але теплою і доброю, в очікуванні якої легше переносити довгі розлуки, пов`язані зі службою чоловіка та батька.
А розлук на долю дружини Надії та сина Валерія випало немало. Із самого початку сімейного життя Сергій надовго покидав рідних. Незважаючи на привілеї червоного диплома Далекосхідного вищого загальновійськового командного училища, обрав морську піхоту Північного флоту і бачився із нареченною, яка навчалась у Чортківському педучилищі на Тернопільщині, лише тиждень на рік. І так - три роки. Решта - листи.
Згодом одружились і почали сімейне життя… у селищі Супутник-1 неподалік Печенги Мурманської області. Сім років з білими ведмедями, серед льодових торосів і в темноті полярної ночі. Та були в їхньому житті і яскраві спалахи північного сяйва - любов одне до одного і маленького Валерчика, який, неначе пуп`янок, розпускався всупереч снігам та лютим морозам. Сім років…
Напевно, в пам`яті Надії Богданівни вони залишаться найсвітлішим спомином, хоч турботою свого чоловіка, його увагою і любов`ю не була обділена ніколи, навіть у найтривожніший 2014-й, коли він пропадав у Києві, а вона з дітьми була у Львові. Щовечора телефоний дзвінок і розмова. Про речі прості і буденні, про дітей та онучка, який знову повернув їх у молодість. Про те, що перебуває у найгаряішій точці країни не згадував. Дізналась від знайомих, котрі побачили Сергія у телевізійній передачі.
Страшна звістка впала на родину, як той палаючий вертоліт, застала зненацька. Тепер тільки фото та спомини - солодкі і боючі водночас. Проте спогади залишились не тільки у рідних, але й у дестків інших людей, через долі яких генерал пройшов яскравою кометою, "переформатовуючи" їх, як тепер заведено говорити, очищаючи і наповнючи іншим змістом. Один із них - підприємець, голова громадського об`єднання "Я львів`янин", координатор батальйону Нацгвардії імені Кульчицького, а тепер і народний депутат - Андрій Антонищак.
- Ви знаєте, після перемоги Революції я керував 9-ю сотнею самооборони Майдану і входив до його штабу. Тоді гостро постало питання: що робити далі з Майданом. Якраз у цей час ішла анексія Криму і дуже багато наших рвалися на півострів. Тому було вирішено створити перший добровольчий батальйон. Можете собі уявити, як майданівці поставилися до ідеї бути в складі колишніх внутрішніх військ, що три місяці воювали з нами і, фактично, вбивали наших людей. І коли розподіляли функції, мені й покійному Олегу Міхнюку, а це був сотник 8-ї Іванівської сотні (він загинув під Щастям), випала така місія - комунікувати і займатися власне цим батальйоном. І я з того часу став координатором тепер уже батальйону Кульчицького. Коли ми приїхали до пункту призначення у Нові Петрівці, єдине, що нам видали, - це діряві палатки. Я протягом 15 днів шукав 360 берців по всій країні і не міг знайти. У перші 3 дні ледь не позабивалися "Барс", який дислокувався там, і наші. Я думав, вони поріжуть один одного. Настільки високим був градус ненависті. І заспокоював це все Кульчицький.
- Яким чином?
- Розмовами. Він був на той час одним із небагатьох справжніх офіцерів, бойовим генералом. І все ж на нього хлопці чимало нарікали. Адже Майдан - це козацька вольниця. А батальйон Нацгвардії - то вже порядок, шикування, марширування. Хлопці злилися, що не стріляють, тільки бігають. А не стріляли з банальної причини - не було чим. Була біда, реально. Тому з тих, хто мені зараз каже, що можна було відбити Крим, я просто сміюся.
У перший батальйон входили представники кількох сотень. І ми, сотники, вимагали зустрічі з генералом. А коли вона відбулася, я побачив ті очі і таку хитру усмішку. З нею він вислухав наші побажання, претензії і сказав: "Хлопці, якщо ви хочете щоб я керував м'ясом, я цього не буду робити. Щоб їх убили в перші 3 хвилини бою, цього не буде. Або вони будуть виконувати накази, стануть бійцями, або не будуть ніким. А шантрапою я керувати не буду". І він розказав нам свої плани.
- Ви в штабі, у столиці з ним зустрілися?
- Ні, він жив у казармі в Нових Петрівцях. І поспілкувавшись півгодини з ним, я все зрозумів, зрозумів, що нарікання безпідставні. Вирішили більше уваги приділити військовій тактиці. А ще мав відбутися після закінчення тих зборів парад. І Кульчицький мені говорить: "Андрій, який к чорту парад, коли вони стройовим не ходять і не хочуть ходити". І тоді ми пішли на хитрість. Ми сказали бійцям, якщо ви навчитеся ходити стройовим, то парад буде на Майдані. Якщо ні, ніякого Майдану, ніякого параду. Ви знаєте, ходили... Хоч і злились, що "менти" спеціально ганяють і тримають на місці. І я дуже радий, що починав цю роботу Кульчицький, починали це робити бойові офіцери, з якими згодом ми вже разом штурмували Слов'янськ. Потім нас "кинули" у Павлоград і там мені довелося, і я дякую за це Богові, жити в одній кімнаті з Кульчицьким.
Фактично місяць часу ми проводили цілими днями разом. У мене була своя машина "Шкода-Октавія" і я на ній патрулював. До речі, ми на ній - я, "Борода" позивний і покійний Ендрю, якого підірвали в машині, поїхали в розвідку у вже тоді окупований Донецьк. Були добу в Донецьку, були в Красноармійську, в Горлівці, об'їхали там усе. Це з "добра" Кульчицького. Після цього ми йому доповіли, що бачили, як зустрічалися з нашим підпіллям. А ви знаєте, ну по-перше, в'їлася на ціле життя його приказка: "Каждий суслик себе агроном". От він умів щось таке сказати, піддобрити якось, і в той же час проявити до всього державницький підхід.
Протягом місяця ми з ним їздили на моїй машині по блокпостах. А блокпости у нас були розкидані. Ми відсікли Дніпропетровську і Донецьку область у радіусі 90 кілометрів, їздили всюди. Вчили хлопців, як зупиняти машини, перевіряли документи. Тобто спочатку виконували більше військово-поліцейські функції.Увечері повертались десь о дев`ятій і до першої-другої говорили, говорили. Він розказував своє бачення. Дуже багато розказав про колишніх генералів - тих боягузливих шакалів, яких зараз уже просто немає.
- Їх звільнили чи заарештували?
- Вони повтікали, просто повтікали, декого виганяли. Але на той час вони командували ТРК.
- І зливали все, чи це неправда?
- Зливали.
- Так само, як і Кульчицького?
- Кульчицького точно злили. Я більш ніж упевнений. Причому навіть знаю, орієнтовно, хто це зробив. Думаю пройде деякий час і ми про це все розкажемо. Зараз, під час війни, не можна багато речей говорити.
- Але на посту чи ні ця людина?
- Ні. Була ще чеченська журналістка, яка все винюхувала, і я більш ніж переконаний, мала зв`язок із нашим генералітетом, і був наводчик, який сидів у Краматорську, якщо я не помиляюся. Прослуховували, що казали, коли борт вилітає з Ізюма, знали маршрут, що він летить на гору Карачун, бо вже біля Карачуна його там чекали. Тому що він полетів на Карачун, на шостий блок-пост. Пізніше на п'ятий блок-пост, де були хлопці в оточенні, це при тому, що до того два вертольоти вже збили. Кульчицький про це знав.
- Чого ж він полетів?
- Підбадьорити бійців.
Антонищак на хвилину замислюється і знову повертається до спогадів.
- Ми з Кульчицьким багато жартували, він чимало розповідав про службу в Радянській Армії, багато речей сам хлопцям показував. Як затримувати підозрілих, як службу на блок-постах нести. Це ж було для нас усе нове. Навіть для тих, хто вже служив але за іншим профілем. А потім надійшла інформація, що 1 травня ворог планує захопити склади зі зброєю. То ми з Кульчицьким встали о четвертій ранку і, щоб ніхто не бачив, облазили всі дахи повністю, все обдивилися, де можна поставити засаду, щоб на випадок штурму відбити його. Він так бігав, що ще мені фору давав. Був дуже спортивний.
А ще запам`ятався конфлікт на блок-посту, коли якийсь самовпевнений депутат райради - регіонал - проігнорував вимогу зупинитися. У відповідь варта діяла жорстко - відкрила вогонь по авто. Зчинився скандал: була піднята прокуратура - ледь не до Генерального. На другий день ми з генералом приїхали на цей блок-пост, де всі "задіяні" були в зборі. І депутатик "качав права". Сергій підходить до нього і питає: "Слишишь, ти дядьку с ружьем видел?" Той, мовляв, "видел". "Ти почему не остановился? Ти на государство положил, сейчас государство на тебя ложить будет, ти понял?" Той: "Понял". Все, більше ми його не бачили.
Коли штаб АТО базувався в Ізюмі, генерал залишався там, - пригадує Андрій. Проте він постійно перебував на передовій. Увесь час був на зв'язку. Щодня йому доповідали про стан речей, про це все, що відбувалося. Другого травня моя група штурмувала блок-пости, дійшли до села Балабасівки, а це вже передмістя Слов'янська. Дві години ми чекали команди зайти в село. А потім нам назустріч вийшло 350 чоловік.
- Селян?
- Буцімто. А нас разом із десантниками з 95-ки, десь 120 чоловік.
І от ми з Сашком Радієвським (полковник спецназу, Герой України, загинув, - ред.) 8,5 години вели переговори з цими людьми, пояснювали їм, звідки ми і чому сюди прийшли. Було як мінімум три або чотири російських телеканали, нас били по ногах, копали тихцем, провокували на постріли. Але хлопці зайняли оборону. І знаєте, ми їх переконали.
- Яким чином?
- Після того, як молодики почали спилювати дерево, я їм кажу: "Що ви робите, ви перегородите дорогу, навіть, "швидка" не зможе потрапити в село". Не слухали, тоді я просто став під дерево. І вже місцеві жінки почали кричати на "повстанців" і вони потихеньку розійшлись.
- Страшно було?
- На другий день, коли ми з Радієвським випили по чарці коньяку і "відмотали" події назад. А там це робилося якось автоматично… І це теж від Кульчицького. Мене особисто він перевернув, - психологічно. Як батько із мамою вчили мене ходити, так він мене у 45 років учив по-іншому дивитися на цей світ, на цю країну.
Він був мужчиною сам і вчив того інших. Казав, основне завдання для нас як мужчин це захищати, як би це не було пафосно, свою державу. Що таке держава - це твоя сім'я, це твій дім. Немає значення, де йде війна. По-друге, дуже багато говорив про продажність політиків і про те, що таким людям як ми потрібно йти в політику, очищувати її. Напевно, тому з батальйону Кульчицького вийшли відразу чотири народних депутати. Це я, Матківський, Бондар і Тимошенко.
Я нерідко замислююсь. Звідки у нього взявся такий патріотичний запал? Народився у Німеччині, вчився і служив у Росії. Але коли постало питання, чи він там буде служити, а перспективи були дуже класні, сюди ж потрібно було повертатись на порожнє місце, він навіть не думав. Я розмовляв про це з його дружиною. Зібралися і поїхали.
Бувають люди, які проходять по твоєму життю тихою ходою, майже не залишаючи у ньому сліду. Інші ж "прошивають" його яскравою кометою. І кожне слово, кожна зустріч стає незабутньою. Таким був і генерал Кульчицький. Андрію Антонищакові він залишив у "спадок" багато своїх міркувань і фраз. Одну з них він сказав після того, як "його" батальйон склав присягу: "Знаєш, Андрій, для мене найвищою похвалою стало, коли майданівці назвали мене Батя і фотографувалися зі мною сім`ями".
У день загибелі Кульчицького Андрій за його ж дорученням, був у Києві. О дев`ятій та одинадцятій вечора ще спілкувався з генералом, а о першій зателефонували бійці і повідомили про смерть Сергія. Він тут же сів за кермо і поїхав на схід, час від часу набираючи номер Кульчицького. Телефон вів себе містично: то повідомлялось, що зв`язку із абонентом немає, то надходили SMS, що абонент знову в мережі. Як зрозумів пізніше, телефон загиблого лежав десь на місці падіння гелікоптера біля Карачуна, де зв`язок був "плаваючим". А тоді ще сподівався почути в трубці знайомий голос… Ще згадує, як генерал після вечері провів його до машини і вони, прощаючись, двічі обнялись. Такого теж ніколи не було.
Питаю, чи не було у генерала якогось передчуття. Андрій заперечує, не було. Був таким як завжди, веселим і життєрадісним.
- Коли збили гелікоптер, у засаді було близько 40 сепаратистів, які вже передали своїм, що тіло генерала у них в руках. І нашим хлопцям просто рвонуло дах, - розповідає Андрій. Сім чоловік вискочило з автоматами і так лупили, що вороги відступили. Забрали тіла загиблих. А одного - другого пілота, знайшли живим. Йому вдалося вижити.
На похороні друга Андрій не був - залишився виконувати накази генерала, головний з яких - якщо щось станеться, вивести батальйон. Спочатку вивів з оточення одну частину батальйону, а через тиждень - іншу.
- Настільки чистих людей я дуже мало бачив у житті. І ще що характерно, після спілкування з ним мені важко було спілкуватися звичайною мовою. Я вже говорив коротко, "рубаними" фразами. Навіть дружині по телефону казав: не розводь воду, доповідай по факту.
- А Кульчицький теж говорив із рідними "командним" голосом?
- Ні. Дружині він телефонував щовечора, цікавився як живуть, що роблять. Думаю, вона навіть не знала, де він є. Сама ж не дзвонила, щоб не натрапити на неслушну мить. Його заслуга в тому, що у батальйоні тільки 24 двохсотих. А ми пройшли Слов`янськ, Дебальцево, Світязь, Станицю Луганську… Генерал працює з нами і після своєї загибелі. Він об`єднав нас. Батальйон розростався, хтось ішов, хтось приходив, але ми стали єдиним формуванням. Ми самі присвоїли собі ім`я Кульчицького. Зараз цей, поки що неофіційний статус, має підтвердити Президент. До речі, бійці запросили Порошенка на святкування другої річниці батальйону. Він прийняв це запрошення і на зустрічі назвав наш батальйон своїм, президентським, за те, що бійці не лізуть у політику, не "бавляться" в інші ігри, а чесно роблять свою справу: захищають батьківщину. А колишні "шаромиги", одягнені у добротні однострої, крок у крок промарширували перед керівником держави, демонструючи відмінну виправку справжніх військових.
Те, що вони справжні бійці, підтвердили і американські колеги, з якими батальйон провів спільні тренування на Яворівському полігоні. Американці не витримували шаленого ритму, який демонстрував батальйон. І не розуміли, як 45-річні чоловіки давали фору 20-25-річним. Вони казали, ми вас можемо навчити якимось деталям. Але в бойових діях ми участі не брали, а ви брали…
А крім того, залишились злагодженість, високий моральний дух і дружба. Навіть між тими, хто пішов і хто залишився служити. І це теж від Кульчицького.
Українці в своїй історії воювали чи не найбільше з усіх народів. Воювали у всі віки, і то не нападаючи на інших, а боронячи свою землю
- Кров не розбавляється, - каже Антонищак. - Я раніше часто думав, що ми не такі, якими були хлопці з ОУН-УПА. Наше покоління інше. Нічого подібного. Коли знадобилося, пішли захищати землю як ті, хто зараз покоїться на "середньому" цвинтарі у нашому та сотнях інших сіл. Українці в своїй історії воювали найбільше з усіх народів. Воювали у всі віки, і то не нападаючи на інших, а боронячи свою землю. У цьому наша сила, і вона передається з покоління в покоління. А ще в таких синах, як Сергій Кульчицький. Люди у нас золоті. Просто між ними є воші, навіть не воші, а гниди, які це все колотять.
- Чи підтримуєте якось його сім`ю?
- Матеріально підтримує Нацгвардія, ми ж свої кошти тратимо на поранених. Але я часто спілкуюся з сином, час від часу - з дружиною.
- Пишуть, що якби був живим Кульчицький, можна було б переламати хід війни.
- Війни ми б не переламали, бо не було чим воювати. Але думаю, спецоперацію під Слов`янськом ми провели б краще, як мінімум не випустили б Гіркіна та всіх, які пізніше захопили Донецьк і пішли далі.
Смерть Кульчицького була показовою стратою, яку провела Москва після того, як генерал сказав, що готовий дійти до першопрестольної й стріляти до останнього патрона, - вважає Антонищак. Але Кремль досяг протилежного ефекту.
О десятій годині ранку 29 травня рідні, друзі і соратники генерала зібралися на Личаківському кладовищі біля могили, щоб помолитися за упокій його душі та віддати шану новітньому герою. Потім пообідали у піцерії Антонищака і повернулися на свої пости. Щоб продовжувати справу командира.
