«Прошу. Не віддавайте свої свободу й права через паніку та страх. Потім їх доведеться повертати кров’ю». Ці слова належать Героєві України лейтенанту (посмертно) Тарасу Матвіїву. Йому було лише 31, пише Армія Інформ.
Командир взводу окремої механізованої бригади імені Короля Данила, тоді ще молодший лейтенант Тарас Матвіїв героїчно загинув близько 20-ї години 10 липня неподалік села Троїцьке, Попаснянського району Луганської області. Під час мінометного обстрілу російсько-окупаційними військами в один з бліндажів його взводного опорного пункту потрапила міна. Тарас, ризикуючи життям, врятував двох своїх військовослужбовців, а сам загинув.
Указом Президента України від 13 липня 2020 року молодшому лейтенанту Тарасові Матвіїву за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові, присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
30 жовтня на подвір’ї Троїцької школи відбувся урочистий ритуал вшанування пам’яті офіцера й відкриття на його честь меморіалу.
"Це наш єдиний з дружиною син, виховували його в любові, вчили поважати старших, шанувати рідних і близьких, розуміти, що Україна – Батьківщина. Дитинство було як у всіх: спорт, футбол, школа, навчання журналістики в університеті імені Івана Франка. Працював на різних телеканалах у Києві. З початком буремних подій на Майдані був серед його учасників від першого й до останнього дня. Після Майдану взявся за волонтерство, їздив у Піски до добровольців. Побачив, що там і як на війні, пішов воювати. Це я тепер знаю. А тоді Тарас нам з матір’ю правди не сказав. Свою тривалу відсутність пояснював постійними відрядженнями і роботою як журналіста. Згодом зізнався і сказав, що піде до війська. Пішов на офіцерські курси в Національну академію Сухопутних військ і, отримавши після їхнього завершення звання «молодший лейтенант», прийняв взвод у 24-й бригаді, яка тоді виконувала бойові завдання в Мар’їнці Донецької області. Потім частина повернулася на ротацію. Він побув з нами вдома, потішив трохи і знову на полігон, потім на Донбас, в останнє, на жаль. Звістку про його загибель мені телефоном переказала дружина. Я тоді перебував у відрядженні за кордоном. Ті секунди перетворилися на години і дні, я пам’ятаю їх донині й пам’ятатиму все своє життя. Він був прекрасним сином, чудовою людиною і справжнім патріотом. Ми пишаємося своїм сином!", – розповідає про сина ледь стримуючи емоції батько Тарас Григорович, який приїхав з міста Жидачів, Львівської області.
Він наголосив, що їхній Тарас поклав життя за Україну і висловив вдячність усім бойовим побратимам, друзям за пам’ять про сина.
"Моя мрія – загинути як Прабатьки. У полі, над головою – блакить, в ногах – чорнозем. У руках – зброя, в душі – полегкість. І хай клюють ворони тіло, байдуже", - Тарас Матвіїв.
Серед учасників урочистого відкриття меморіалу були військовослужбовці бригади, побратими, нинішній і попередній командири королівської бригади, друзі, наречена Ольга, яка так і не стала Тарасовою дружиною.
На жаль, це війна, а на війні бувають втрати. Лейтенант Тарас Тарасович Матвіїв, виконуючи бойове завдання, проявив мужність, відвагу та відданість військовому обов’язку. При цьому він врятував від загибелі своїх побратимів, – сказав в урочистій промові командир бригади полковник Сергій Поступальський. – Солдат живий, допоки про нього пам’ятають. А біль втрати буде завжди. Учні та дорослі тепер, йдучи до школи чи проходячи повз, бачитимуть свого Героя і шануватимуть пам’ять про таких, як він, хто захищав і захищає нині мир і спокій в їхніх домівках, – наголосив командир.
Пам’ятник Тарасові Матвіїву встановили біля входу до школи, де нині навчається чотири десятки учнів та десять діток ходять до дитсадка, який так само в приміщенні школи. Герой загинув на позиції переднього краю оборони України від російських окупантів, що за півтора кілометра від шкільного подвір’я. Тепер тут тихо.
"Тарас був особливою людиною, такі трапляються один на 10 тисяч. Тоді весь Майдан злився в суцільний потік і він вів колону разом з В’ятровичем і Соболєвим. Тарас був третім у голові колони. Після ми здружились і до 10 липня 2020 року постійно тримали зв’язок. Він був мені як син, як вчитель, як батько. Його шлях до війська був довгим. З початком війни ми волонтерили, робили багато добрих справ. Крім допомоги добровольцям, військовим частинам і підрозділам, організовували й проводили військові вишколи, де готували дорослих і молодь до збройної боротьби на передовій. Після того Тарас став депутатом районної ради. Ми боролися проти корупції, несправедливості, блюзнірства та кумівства. Він багато робив, багатьом кісткою в горлі став. Після того, як повоював добровольцем на фронті у Пісках, він повернувся додому і сказав, що піде за контрактом у Збройні Сили далі воювати солдатом. А ми з друзями пояснювали: «Тарасе, з твоїм розумом і здібностями ти мусиш стати офіцером». І він став ним. Коли повернувся зі Сходу після своєї першої ротації сказав: "Армія – це моє!" – каже Володимир Гаврон, який потоваришував із загиблим 1 грудня 2013 року на Майдані, хоча виросли в одному будинку в Жидачеві.
Головний сержант взводу старшина Роман Виксюк був правою рукою командира на ВОПі. Він один з двох військовослужбовців, яких тоді, 10 липня, врятував командир.
"Почався мінометний обстріл наших позицій, до цього по нас працювали великокаліберні кулемети. Я був у бліндажі, як у нього потрапила міна. Зі мною були ще двоє хлопців. У мене почало паморочитися в голові від густого, гарячого та їдкого диму, інший вже знепритомнів, третій намагався знайти вихід і щось кричав. Тоді Тарас Тарасович прийшов нам на допомогу. Першим витягнув непритомного, потім мене врятував, третій зміг вийти сам. Далі командир рушив до інших позицій, по яких ворог вів прицільний обстріл. У цю мить у двох метрах від нього прилетіла міна 120-го калібру – і від множинних осколкових поранень він загинув. Це велика втрата для нас, для бригади, для війська і для України. Я пишаюся, що у моєму житті була така людина", – сказав старшина.
По периметру меморіалу Герою України лейтенанту Тарасові Матвіїву батько, наречена, бойові побратими, друзі та командири висадили сім дерев, які ростимуть тут віднині, разом зі школярами села Троїцьке.
На завершення процитую ще один дуже влучний вислів Тараса, який той написав 29 червня 2014 року: «Відчуваю – моє покоління буде добрим гумусом для нащадків. З нас виросте щось міцне і горде. А не аби яке сухотрав’я…»
Спочивай з миром, Герою! Слава Україні, слава її захисникам!
