Люблю свою мову. Зауважила, що навіть закохуюсь в окремі слова, їх звучання.
Якось розмовляли з товаришем про те, що ми й не помітили, як з часів 80-х - 90-х, коли в побуті у Львові теж домінувала російська, плавно перейшли на виключно українську. До слова, вільно розмовляю двома з того часу як взагалі навчилася говорити. Тоді, від початку українського ВІдродження, перейшли на українську цілком усвідомлено і легко. Бо виникла така потреба. Серед іншого і внутрішня. Це важко пояснити.
Пригадую, як у першій половині 80-х, коли вчилася в інституті, ми сиділи з викладачем у великій киїівській аудиторії на якихось урочистостях і говорили про мову. Він обурювався, що у 60-х вимагали викладати переважно українською. Я підтримувала його: какая разница?!
І не помітила, як настав час, коли оце "какая разница", стало підсвідомо дратувати! Особливо коли українець, вільно володіючи обома, обирає російську. В Україні.
У нас все буде добре. Сьогоднішній закон не означає, що від часу його опублікування розпочнуться мовні репресії. Він означив пріоритети, котрі ворогові не вдасться поламати через слабку законодавчу базу.
Коли вперше ввели мовні квоти у ЗМІ, був шок і переляк - немає достатньої кількості якісного продукту. Ніби. Але це був поштовх, щоб він народився.Дуже швидко. І він розквіт - український контент. Виявилося, що у нас чимало свого, якісного, цікавого. З'явилися музичні гурти, котрі збирають стадіони.
Свого часу, коли Голівуд потужною хвилею накривав національне кіно, Франція ввела квоти. Це зберегло світові унікальну чарівну французьку культуру, серед іншого і французьку кіноіндустрію.
Нехай проростає мова! З Богом!
