Це не про штурм Львівської міської ради. Не про облитих фарбою чиновників чи скопаних муніципала і Євгена Бойка. Це про МВС, що стійко демонструє чудеса професійної витримки, вдаючи, що нічого не сталось.
СБУ? В засаді. Прокуратура? Думає. Ага.
Це про львівських депутатів, котрі імітують стурбованість нескінченним державотворенням, готових боронити хоч НАТО, хоч СЕАТО, головне – не помітити штурм виконавчих органів міста, про яке вони щовиборів клянуться дбати. А що там депутатське об’єднання «Львівщина», а Славко Вакарчук? А порошенківці? А БЮТ? Якщо все ок, тоді питань нема.
Унтер-офіцерова вдова сама себе висікла? Ага, ясно-понятно. Немовби ми живемо не в полісі, а в хуторі-мільйоннику. У Гуляйполі, до того ж.
Є така теорія вибитих вікон: «якщо у будівлі вибита одна шиба і її ніхто не міняє, то за певний час у будинку не лишиться жодної цілої шиби». І ця формула описує найбільшу небезпеку львів’ян, котрі асоціюють себе як не з П’ємонтом так з Шептицьким, і ніколи з ескорт-службами турецьких туристів, не з офіціантами з вищою освітою, не з зариганими маршрутками «богдан». Так от, днями було вибито велику шибу у будинку, в якому ми всі живемо. Про причини протистояння, про бій за шматки міського пирога, про перебудову гаражів у багатоповерхівки і забудову парків, про приватні армії, про виборче мочілово до останнього патріота сказано іншими. І це все, без сумніву, треш.
Але мене лякає непоміченість провалля, в яке сповзає місто. Повільно, але майже без гальм, як Пізанська башта. Відсутність фіксації проблеми, як такої, і нульова реакція.
Днями у Жовкві я зауважив моторошний паркан. Ось він тут. На фото. Дбайливо всіяний кавальчиками битого скла. Навіть не колючка. Кожне скельце вмонтоване у цемент. Вручну. Одне за одним. Скляні зубки дракона. Спочатку б’ється одна шиба, згодом сотні, друзки вінчають кілометри парканів, а потім гаснуть ліхтарі і парки перетворюються у шашличні, по яких буде ходити недоумкувата отара з пошуком у гуглі: хто винен, що робити і до чого тут теорія вибитих шиб.
