Коли бачу фото «розумних телефонів», вилучених в учнів на час навчальних занять, у ящичку і захоплені вчительські лайки під матеріалами на тему «смартфони ― зло», охоплюють дуже суперечливі відчуття.
Мала в класі двох хлопчиків, які жодної перерви не могли прожити без гри у телефоні, жодної поїздки, жодної екскурсії. Пояснювала і батькам, і тим учням про зір, про осанку, про соціалізацію, про ймовірну залежність. Успішність погіршилася. Від скарг вчителів не мала проходу. Але в цілому хлопчики росли вихованими і «припильнованими» вдома, батьки намагалися впливати на ситуацію. Тому спостерігала за ними, як за «лакмусом». Коли хлопцям було цікаво те, що діється навколо, не хапалися за телефон. Або «терпіли» із ввічливості. Розуміла, що конкурувати з ґаджетами за увагу учнів треба буде щораз більше. Давала якісь завдання, пов’язані з пошуком інформації, щоб «не іграми єдиними». Іноді допомагало. Переросли чи пощастило?
Ще один приклад. Хлопчикові купили мобільний телефон. Це було трохи давніше, коли звичайний кнопковий апарат, який мав кілька вмонтованих ігор і мелодій, також вважався крутою цяцькою. Підліток не розлучався із телефоном, навіть вночі. А коли батьки, помітивши це, пробували впливати на ситуацію, ховав телефон в трусах, і на будь які вмовляння відкласти «цяцьку» реагував істериками.
Інший приклад, зовсім свіжий. Хлопчина, який теж практично не випускає смартфона з рук. Батьки відкупилися від нього дорогою іграшкою. Фактично зростає сам по собі і на вулиці. Також ховається в екран, коли «нічого робити». Цей навіть не уявляв, що з допомогою сматфона можна вийти за межі ігор, фоток, лайків і смайлів. Не вміє навіть знайти з допомогою інтернету відповіді на прості запитання. Бо не хоче. Ні підручником, ні телефоном до «знань» не затягнеш.
Кажуть колеги: це таке покоління, якому нічого не цікаво, нічого не потрібно. Але коли я вчилася в школі, також були учні, котрих «нічого не цікавило», яких умовно переводили в наступний клас, які байдикували на уроках, «порушували дисципліну», огризалися. І не можу стверджувати, що колись таких «нероб», «ледарів», «невстигаючих» було значно менше чи більше. Вони малювали по партах, видряпували на спинках крісел, на стінах, одвірках у шкільних приміщеннях ті кілька букв, які символізували світ їхніх інтересів ― «AC/DC», «МETALLICA», наприклад. Учителі розпинали цих «пропащих» на виховних годинах, педрадах, пісочили батьків на класних зборах. А ті, що відверто скучали на уроках і нехтували піонерськими та комсомольськими цінностями, «виходили» зі школи і влаштовувались здебільшого не гірше слухняних відмінників.
Якщо є проблема (дитина-дім-навчання) і у ній, серед іншого, фігурує смартфон, то найчастіше, проблема не в смартфоні, а захована десь глибше. І ґаджет слугує засобом, через який проблема стає очевидною.
Тому зараз дуже скептично сприймаю панічні атаки із вчительського середовища на смартфони та інші ґаджети.
Мабуть, найвагомішим аргументом, яким оперують противники ґаджетів у дитячих руках є шкода здоров’ю. Випромінювання чи «хвилі» так чи інакше існують довкола, їх дію на живі організми, шкідливу чи нешкідливу, не доведено, як і не спростовано. «Розумний годинник», який записує і передає батькам усе, що діється з їхнім дошкільнятком, очевидно, також не «ангел». Від тривалого «зависання» в неті потерпають очі, хребет, але можна регулювати параметри екрану, тривалість та умови користування смартфоном. Гірше, коли апарат замінює дитині живе спілкування. З огляду на такі загрози «ворогом» дитини можна вважати не тільки смартфон, а й стаціонарний комп’ютер, ноутбук, та й узагалі всю сферу інтернету та ігрових апаратів.
Інша загроза – правопорушення, злочини проти дитини та з участю дітей, які можуть бути скоєні через інтернет чи, опосередковано, через смартфони. Ця небезпека існувала ще до появи смартфонів, але зараз розроблено багато різноманітних легкодоступних профілактичних матеріалів. А от випадків, коли смартфон (інформація в ньому) сприяє розкриттю чи запобіганню правопорушень є чимало.
Ще одним «болючим» аргументом проти смартфонів у школі є теза про соціальну нерівність. Певне «змагання» щодо крутішої моделі, намагання не відставати… Навіть чула тезу про ймовірний булінг дитини через простіший телефон. Діти випрошують чи вимагають, батьки купують чи не купують, у різних сімей різні можливості, можна не одну «санта-барбару» на цю тему розкрутити. Але ми це проходили. У 80-х роках у ролі дорогої цяцьки, якою вихваляються, були імпортні джинси, кросівки. А у моїй школі заради забезпечення «рівності й однаковості» на рубежі 70-80-х років директор забороняв дівчаткам носити до школи золоті сережки. Порушниць приводили в кабінет директора, «читали моралі», сережки клали в сейф, а коли батьки приходили їх забирати, теж мусили вислухати нотацію. Очевидно, тоді сережки серйозно заважали навчанню, як і вибілені перекисом водню довгі чуби.
Напевно, через кілька років, роль об’єкта, який «страшенно заважає навчанню», буде виконувати якась інша річ, і нове покоління дорослих буде намагатися з цим боротися. А сьогодні вчитель, який не вміє повною мірою використовувати можливості сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, бачить у смартфоні в учнівських руках конкурента, якому боїться програти. І єдиним ефективним способом усунути цього конкурента вважає заборону. Можливо, навіть комплексує через те, що не може дозволити собі смартфона, «бо дорого», але ж частіше через те, що встигає за технологіями, і тоді учень, який «вміє таке, чого не вміє вчитель», сприймається як потенційна загроза навчальному процесу.
Смартфон не винен!!!
Моїм конкурентом за увагу учнів на уроці є не смартфон, а матуся, яка телефонує дитині під час уроку, навіть на кнопковий телефон, бо не може дочекатися перерви, щоб нагадати про забутий вдома альбом чи атлас. І не рятує беззвучний режим, бо вібрує, як перфоратор, і дитина скидає дзвінок, а потім труситься, бо матуся насварила і за забутий альбом, і за скинуті дзвінки. Проходили таке. Дитина нервується, щось в кишенях своїх поправляє, намагається слідкувати за моєю розповіддю. І тут вже мій телефон вібрує в сумці. Нахабно так, кілька разів. Матуся знає, як дістати дитину через класного керівника!!! Але матуся не знає розкладу дзвінків. Аргумент у неї залізний: «Воно ж, зараза така, на перерві десь бігає, а телефон лишає в портфелі, не можу додзвонитися. То передайте, щоб не забув, що в нього сьогодні гурток після уроків».
Уявляю, як ціла скринька телефонів, завбачливо покладених у неї на початку занять, періодично вібрує, подає сигнали сповіщень… це ж і будильник можна налаштувати так, щоб він допоміг зірвати урок, якщо захотіти… І уявляю, як воно ― шукати власника забутого ґаджета, для якого перерва є найбільшою цінністю. І навіть боюся уявити, як шукати ґаджет, який помилково (чи не помилково) забрав із такої скриньки хтось інший, а телефон був зовсім вимкнений, і дорогуууущий… Хто в школі бере на себе функцію відповідальності за збереження цих «іграшок», якщо приймається рішення про складання їх у певному місці під час занять?
