Ок, ще раз. Детальніше.
Не пройшло й двох днів з часу, коли набули чинності окремі статті «Мовного закону», як з різних куточків України потягнулися потоки обурень, зневаги та відкритих закликів не виконувати закон.
Звинувачення в «необільшовизмі», загрози «геттоїзації країни» та «дискримінації» російськомовних звучать навіть з сторінок, здавалося б, найбільш шанованих українських медіа. На каналах Медведчука відкрито закликають ігнорувати закон, лідер маргінальної політичної партії 5.10, нєкій Ґеннадій Балашов заявляє, що ніяка «тварь» не буде йому вказувати, якою мовою говорити, а в Богом забутих кав’ярнях в житлових масивах Києва насміхаються з української мови.
Але чому адепти «какая разніца» так болюче сприймають навіть найменшу ліберальну спробу захистити функціонування української мови?
Ще раз, закон не забороняє говорити російською мовою. Так, в разі згоди сторін ви можете спілкуватися російською чи будь-якою іншою мовою. Все, чого вимагає закон, це «перший контакт» українською.
Простіше кажучи – дати українській мові шанс.
Це може видатись дрібницею, але насправді це важливо. Я сам масу разів спостерігав, як в Києві люди на касі супермаркету розмовляли російською, між собою спілкуючись українською. Так само в кафе чи в черзі до кінотеатру. Між собою українською – а далі «спасібо і пожалуста». Чому так? Для цього треба трішки заглибитися в історію.
Маса людей, питомо україномовних, переїжджаючи до Києва чи інших великих міст, автоматично переходили на російську. Російська мова мала неформальний статус престижної. І це не був лише міф. Ці механізми детально описував Іван Дзюба в інтернаціоналізмі чи русифікації» в 1965 році. Коли партійне начальство говорило російською і пропагувало російську серед підлеглих. Коли поступлення в університети передбачало знання російської. Коли українська витіснялась з будь-якої сфери життєдіяльності. І люди звичайно, переходили на російську.
Ось як цей механізм описує професорка, мовознавиця Лариса Масенко:
«Відомо, що свобода вибору мови спілкування в міському комунікативному просторі — це фікція. Людина, яка хоче говорити українською в публічній комунікації зросійщеного міста, має до вибору лише дві стратегії мовної поведінки: або пристосуватися до оточення і перейти на російську, або ж протистояти диктатові середовища і зберігати вірність рідній мові. Повсякчас протистояти оточенню нелегко, тому більшість носіїв української мови, зокрема й тих, хто переїздить до великого міста з українськомовних сіл і містечок, у позародинному спілкуванні переходять на російську. Тож урбаністичні середовища досі лишаються потужними центрами русифікації й денаціоналізації українців.»
Саме так створювалась ілюзія «добровільної русифікації» в радянський період історії України. Саме тому Іван Дзюба називав великі міста «лабораторіями русифікації».
Зараз «мовний» закон спрямований саме на злам цієї тенденції. Ні, він не заставляє вас розмовляти українською. Він просто дає шанс україномовним говорити українською. І дає можливість величезній масі українців перестати вважати себе меншовартісним лише тому, що вони не володіють мовою центру, нехай вже й зруйнованої, але імперії. Котра в культурному плані все ще залишається колонізатором.
І нічого більше. Саме тому цей закон подекуди критикується за надмірну ліберальність. Але на моє переконання, на сьогодні це, мабуть, оптимальний підхід до мовної політики.
Тобто – ви хочете говорити російською – ви говорите російською. До вас додому ніхто «не лізе». Ваша приватна сфера залишається вашою приватною сферою. І у своєму кафе, готелі, кінотеатрі чи шиномонтажі – ви далі можете спілкуватися російською. Лише в разі, якщо україномовний в Україні захоче отримати послугу українською – ви повинні її надати. Невже це така проблема?
Тому ті, хто зараз з піною на губах говорить про дискримінацію – як мінімум маніпулятори. Тому, що ви захищаєте не російську – ви хочете відібрати навіть той мінімальний шанс в україномовних, котрий вони зараз отримають. А це вже, вибачайте, відстоювання інтересів не України – а тої політики, котру вела проти України імперія – чи то російська, чи то радянська.
Дайте мові шанс. І, зрештою, якщо «какая разніца» - тоді давайте українською.
