Дозволю собі кілька слів на тему польсько-українських непорозумінь. Коли поляки вибивали на Цвинтарі Орлят розмаїті надписи o bohaterach, я, тоді молодий та імпульсивний, звісно обурювався. Але в якийсь момент мого обурення мене гарно заспокоїв покійний нині Юрко Охріменко (українець і львів’янин яких ще пошукати треба).
Діалог відбувався десь приблизно так:
- Дивися, Ромку, твої родичі за ЗУНР, за Львів воювали?
- З тих, що пам’ятаю, - ні. Але яка різниця. Наші ж воювали. Чого поляків у Львові героїзувати?
- Українці, які взяли і боронили Львів були героями?
- Ну. Не обговорюється.
- Але наші тоді програли?
- Сталося…
- Так чи могли герої програти підарасам? Очевидно, що вони програли героям. То хай собі вони пишуть…
Думка щодо програшу, звісно, суперечлива, бо якби не армія Галлера, то все могло би бути інакше. Але думка про героїв очевидна. Діти боронили свій польський Львів, в якому вони народилися і яким вони його бачили і про який його вчили читати, забуваючи, що Місто існувало задовго до появи тут Казимира. Вони – герої. Не для мене особисто, але в принципі…
Та менше з тим. Слухаючи нинішню польську владу, ксьондзів і їхніх пахолків, складається враження про убогість польської нації. Якщо українці вас повсюди так тлумили, то хто ви такі? Та ви геть, виявляється не bohaterowie, а скопище гнаних сцикунів, здатне хіба руйнувати пам’ятники героям, чи ні?
З нетерпінням очікую, коли адекватній частині польської нації стане соромно за приниження, яке їй влаштовують їхні поводирі. Хто ви такі, поляки? Bohaterowie грюнвальдської звитяги чи бидло, в чий трон срала московська цариця?
