Колись якась мудра людина прорекла: якщо можеш не писати – не пиши. Однак автора цієї максими засоромив львівський поет і письменник Ігор Гургула. Він не тільки примудряється писати, коли не може, але ще й видавати свої опуси. Ба більше – носитися з ними, як з писаною торбою, і роздавати всім спраглим римованого слова просто під час сесії Львівської облради.
Отож, і до мене через треті руки потрапила брошурка поета Гургули з промовистою назвою «Бугаєць і Лис Смітярський».
Сам автор казав людям, що то є політична сатира. Ну згрубша десь так і є. Про що? Про сміття, звісно. З жорсткою критикою Лиса Смітярського, звісна річ, хто схований за тим персонажем. А от хто став прототипом Бугайця, призначеного врятувати упосліджених Лисом мешканців казкового лісу, мені розгадати не вдалося. Як і товаришу, з яким ми довго побивалися над цією таїною. До речі, товариш дав дуже чітку і конкретну характеристику цьому антисадовістському опусу: якби цю, з дозволу сказати, поезію прочитали на мітингу проти Андрія Івановича, весь мітинг би перейшов на його бік.
Суть сказаного поетом Гургулою приблизно така (це, звісно, якщо мені вдалося осягнути велич задуманого): прикрий Лис Смітярський кошмарить лісових звірів – білочок усяких, зайчиків, їжачків, мурахоїдів. Хоча стоп – про мурахоїдів поет Гургула не згадує. Чомусь. Ага, я ще забув про борсука, сову та ослика. Суцільний Вінні-Пух якийсь, а не Гургула… От, значить, закошмарені звірята, висунувши морди з під кучугур львівського, пардон – лісового сміття, йдуть шукати собі кращого правителя і… Гаразд, не буду все переповідати, може справді, хтось захоче прочитати.
Ну а тепер про головне, сиріч про величний стиль поета Гургули. Щоб довго не марудити, просто наведу кілька цитат, а ви вже собі робіть висновки.
Це зачин:
Якось в одному лісі
Пригода сталася така:
З гаїв, де панство сите
Не знає вбогості буття,
Де вдосталь їсти, вдосталь пити,
Де фестивалі пива і сирів
Де вічно хочеться лиш жити –
Поміж кисільних берегів
Сміття зібралося чимало
Воно ж бо й зрозуміла річ:
Коли кидати де попало,
То й голова злітає з пліч.
Коли будете це читати, не дивуйтеся дикому шуму з боку Личакова. То Іван Якович в могилі перевертається.
В подальшому усю приреченість засипаних сміттям звірів поет Гургула вклав у безнадійні уста Борсука:
Якщо й далі так піде –
Нам дорога у ніде…
Ну але то таке. Борсуку таку риму можна і пробачити.
Не менш вишуканою римою спілкується зі звірятами, котрі прийшли до нього за порадою, старий і теж безутішний Лев:
Видно так… Такий закон!
Ми тепер – один вагон!
Інший ліс – іще вагон…
Так формують ешелон
В ешелоні – паротяг,
Уряд наш тримає стяг!
А у кожному вагоні
Всі живуть в своїм законі.
Захотіли – так і так…
А захочуть – сяк і сяк…
Їм столиця – не указ
Тут закони – що кізяк…
(пунктуацію,до речі, збережено).
Ну що тут скажеш: «сяк-сяк» жити не заборониш. Навіть з паротягом у вагоні. До речі, чуєте звіддаля ще якийсь дивний звук? Це Шекспір кістками скрегоче.
Особливо в етапному творі поета Гургули вражають пісенні вставки. Пісні звірятам складає Розумний Ослик і вони час від часу збираються до купи для їх виконання. Безутішного, звісно. Ну ось кавалок одної, до прикладу:
Край наш зелено багатий
Затоптали вороги.
Тут від хати і до хати
Хоч бери і не ходи…
О, ти наша є тривога –
Ти безсилля додаєш.
Наша дійсність є убога
І розпука вже без меж…
Присилайте допомогу
Хоч від дальніх нам земель.
Ми лиш молимося Богу –
Плаче навіть всохлий пень!
Якщо буде так тривати –
Ми здичієм назавжди!
Будем разом ми гукати:
Гей, герою, де є ти!
Цей кавалок настільки величний, що потребує глибшого аналізу. В епізоді, де плаче старий пень, коли всі звірі моляться Богу (конфесійну приналежність молитовних звірів поетом Гургулою не вказано), відчувається щось метафізичне, містичне, борхесівське. Катарсис наступає, коли розумієш, якою трагедією може обернутися для диких лісових звірів їхнє повторне здичіння. Оте нагромадження первісних здичілих смислів буквально татуює в свідомості алюзію до безсмертної Лесиної «Лісової пісні».
Якщо ж скептикам ріже слух «земель – пень» чи «вороги – ходи», то не там копаєте, шановні. Чи може ви в кожному вірші Аполлінера риму бачили?
Але, як виявляється, не все так зле. На завершення твору поет Гургула просто заряджає всіх своїм щирим оптимізмом. Звірята проганяють злого Лиса! Хай плаче Гомер зі своїми гекзаметрами, відчувши велич епічної сили поета Гургули.
Пута скинув Бугаєць!
Він до Лиса навпростець
Роги гострі застромляв –
Лис Смітярський драла дав.
Коли пан втіка ганебно –
Кому битися – о небо!
Є охота, і за що?
За сміття, оте гівно?!
Звірі крикнули: «Ура!
Перемога в нас яка!»
Рима «що – гівно» - це, звичайно, стилістична знахідна поета Гургули. Ех, не дожили до цього дня Лорка з Вітменом…
Прогнавши злого Лиса, звірята збираються до купи і беруться за справу. Ні, звісно, не надокучливе сміття вони розгрібають. За нього, очевидячки, будуть пиляти вже наступного державця. Звірі співають нову пісеньку Розумного Ослика, в яку поет Гургула вклав усю силу народного мелосу:
О, Вікторіє, о – насолода!
Сила наша молода
Наша перша перемога
Нам наснаги додава!..
Повстаємо ми із бруду
Нам зорить привітний шлях!
А корупцію й облуду
Ми утопим в болатах!
Гей, хто з нами веселіше!
Правда й сила в нас одна!
Український прапор – вище!
Хай до неба досяга!
Якого біса у звірів в лісі український прапор, я, зізнаюся чесно, не второпав. Але, зрештою, і не претендую на осягнення всієї величі задуму поета Гургули.
Гадаю, тепер усі потенційні читачі розпочнуть полювання за бібліографічною рідкістю – брошурою поета Гургули. До речі, він не просто поет, він, на хвилинку, - голова Львівської організації Спілки письменників! Отакої! Там, звісно, завжди кучкувалося чимало графоманів, бездарів і відвертих маразматиків. Але ж було і є чимало людей адекватних. Тож, дозволю собі поцікавитися: панове, як вам пишеться при такому провіднику, як поет Гургула. Тримаєте планку?
