Накипіло... Мабуть, тому що давненько не висилала нічого на благодійність. Таки давненько. А тут щодня в стрічку потрапляє інформація про чиюсь хвору дитину. І для порятунку життя потрібно тридцять тисяч, п'ятдесят, сто...І наробила скріншотів, а нічого не вислала. І мучить якесь почуття провини і одночасно розуміння, що всі діри не заткнеш.
Он отримаю дитячі гроші і крапну яку двадцятку чи п'ятдесятку по тих скрінах. Хоч краплю нещасну.
Але одночасно збирає зло і відчай, коли дивлюсь на личка тих дітей. В мене ж теж діти... Бо є купа товстосумів, які крадуть і нажертися не можуть. Бо сумочка за 100 тис. У.Е. коштує чиєсь життя. Чи годинник. Невже вони не бачать цих дописів-криків відчаю? Може, я не знаю смаку "красівой жізні", але не розумію, як можна пройти повз такого страшного горя і потім купити собі чергову непотрібну фігню. Ціною в дитяче життя.
А ще вразила інформація, що, виявляється, в нас лейкози лікувати можна і в Україні. Три центри можуть технічно пересаджувати кістковий мозок. І не треба збирати страшні тисячі. А знаєте, в чому проблема? В нас донорів нема. Тобто, є. Але на дослідження сумісності одного треба аж (!!!) 3 тис.гривень. Аж!!! І це робиться одноразово для кожного донора, всього лиш. Але в нас таких коштів нема, виявляється. Не вірите? Гугл вам в допомогу. А пам'ятаєте маленьку дівчинку і молоду жінку з кардіоміопатіями? Навіть гроші зібрали на пересадку сердець в Індії. І донорські органи були. А чиновники дозвільні документи не підготували вчасно. Вихідні чи свята були. Ціна чиїхось життів.
Отже, ненавиджу, с.ки...
Іноді мені здається, що легше найняти кількох кіллерів, щоб все те постріляти. Бо скільки ще дітей чи дорослих помре через чиєсь ненажерство чи байдужість?
Не знаю, що то на мене накотило. Просто ще один черговий відчайдушний крик в стрічці. І не знати, чи встигнуть. А на фото дитина, яка тільки починає жити.З дорослими, стражденними очима. І щоразу пронизує. Бо не можеш допомогти. І знаєш, що комусь дитяче життя-то не купити лишню сумочку чи перстень.
Якось так...
