Короткий спогад мого священичого покликання.
Сьогодні Страсний четвер, який у православній традиції називають ще «чистим» через те, що цього дня Христос, бажаючи показати приклад служіння своїм апостолам, обмив їм ноги.
Але, головною суттю цього дня є спомин Тайної Вечері, яку Христос спожив зі своїми учнями перед тим, як добровільно прийняти страждання, смерть і воскресіння. Першими її учасниками стали Христові апостоли, а відповідно вони стали першими священиками Нового Завіту.
Різниця між ними і священиками Старого Завіту є в тому, що останні складали жертви Богу як перепрошення за гріхи людей з крові звірят, а вони – священики Нового Завіту – складають жертви з хліба і вина, оскільки Христос своєю кров’ю змив гріхи людства. І тому, коли говорити про головне покликання священства, то воно криється у служіння Євхаристії, яка є видимим знаком присутності Бога серед людей.
З огляду на це, у Страсний четвер священики в особливий спосіб дякують Богу за дар священства.
Сьогодні зранку я поринув думками у моє минуле, щоб згадати, звідки розпочалося моє священиче покликання. А розпочалося воно з зустрічі зі священиком.
Першим священиком, якого я зустрів у своєму житті і який перший прийняв мою Сповідь і з рук якого я прийняв Євхаристійного Христа був о. Михайло Косило. Підпільний священик, засновник підпільної семінарії у Дорі.
Про те, що він священик я довідався згодом. Спочатку я знав його як Михайла Косила, що був головним пасічником Делятинського лісокомбінату, а пасіка, якою він опікувався знаходилася біля мого дому, на території Дорянського лісництва.
Я часто приходив на пасіку через те, що мусів пасти корову і овець. Тоді я ще нічого не знав про підпільну Церкву. Знав тільки те, що у нашому селі є Петро монах, якого я дуже боявся, бо він мав довгу бороду, яка на той час для мене особисто була дивним явищем.
Так ось, на пасіці бував я часто, майже щодня. Мені там було дуже цікаво. Отець Михаїл, якого я ще не знав, як священика, показував мені як виглядає робочий день бджоли і ставив мені за приклад її працьовитість та наполегливість. Отцю Михаїлу допомагали багато хлопців, які були дуже забавні. Боже, які прекрасні жарти і сміхи лунали у тому середовищі! Усі були задоволені своїм життям, хоча, і це тільки згодом я зрозумів, вони були щоденно заражені на небезпеку.
Але, коли мені було 5 років, баба з дідом почали мене посилено вчити Вірую, 50 Псалом і Катехизмову частину. Щиро признаюся, що я не дуже хотів вчити так багато молитов, бо мені хотілося більше погратися з хлопцями на вулиці. Але, баба або дідо брали мене біля себе, промовляли вголос, а я за ними повторював. Так я вивчив усе, що вимагалося.
І ось одного разу баба сказала мені, що сьогодні вночі я не буду спати, бо прийде священик і мені треба буде приступити до Першої Сповіді і Причастя. Господи, як я чекав того моменту. Правда, я тільки не розумів, чому Літургія буде в хаті і то при закритих вікнах. А дідо ходив весь час навколо хати, дивлячись, чи не нагряне хтось непрошений.
Коли баба мене привела до хати, я побачив вперше отця Михаїла Косила як священика. Я був під таким вражінням, що довго не міг прийти до себе. А хлопці, які йому допомагали, виявилися майбутніми священиками. Саме тоді, у тій маленькій хатинці моєї баби і діда в часі Літургії я пізнав вперше правдиву Церкву, яка була переслідуваною. Отець Михаїл на пам'ять про Першу Сповідь і Причастя подарував мені фотографований молитовник, який маю до сих пір.
Після цього, баба з дідом строго наказали мені, щоб я нікому про все, що бачив не говорив, бо їх заберуть на Сибір. Мені страшенно хотілося поділитися моєю радістю з зустрічі зі священиком з однолітками, але мовчав, бо дуже любив бабу і діда.
Я продовжував приходити на пасіку, але вже знаючи, хто такий отець Михаїл Косило і хто такі ті хлопці. В особливий спосіб мило згадую усіх тих, яких тоді пізнав, особливо теперішнього мого пароха о. Івана Лейб’юка, о. Богдана Іванюка, о. Михайла Хромянчука, о. Ілька, о. Василька (вже покійного), о. Васіка (так його кликали і кличуть до сих пір) та багато інших. Мені було дуже комфортно у їхньому середовищі. Саме від них я довідався більше про те, ким є священик. Але сам ще не думав стати священиком.
Згодом, мої дороги перетнулися з о. Порфирієм Чучманом і о. Йосифом Міляном. Отець Порфирій залучив мене до монастирського співу і молитви, а о. Йосиф – до активного церковного та громадського життя. І ось тоді, коли вони мені сказали, що я можу стати разом з ними у ряди священиків Бога Живого, я почав серйозно думати над священичим покликанням.
Боже ….! Від того часу минуло так багато років! Але священство є тією основою, на якому тримається весь зміст мого життя!
Священство я прийняв з рук тепер вже покійного Блаженнішого Любомира Гузара 1 квітня 2001 року.
У цей день я вирішив поділитися маленькою частиною моїх спогадів про ті часи. Зараз Церква переживає інші часи, бореться з іншими викликами.
Але, я залишаюся у душі священиком, покликання якого зродила переслідувана Церква. Я живу тим моїм минулим, щоб зрозуміти теперішнє. Розумію, що минуле я не поверну, але я вдячний Богу за моє минуле, за усіх тих, які провадили мене дорогою священства!
Дякую Тобі, мій найдорожчий Господи, за те, що мене покликав і провадиш дорогою священичого покликання!
Усім, що мене сьогодні вітаю, сердечно дякую!
Бажаю усім в житті зустріти того єдиного священика, який покаже вам дорогу наслідування Ісуса Христа!
Такого священика ви зможете побачити тільки в часі Літургії, коли він служить Євхаристію. Тому, ніколи не опускайте Літургії, щоб не втратити свого шансу зустріти Господа!
Ой, багато хочеться ще згадати і є що згадати.... Але, може, іншим разом!
