Чому я з Вами вирішив поділитися думками на тему монашества і монашого покликання? У першу чергу тому, що у нас час панує така в лапках “культура” розбещеності і вона часто аргументується псевдонауковими теоріями. Відтак монашество для багатьох людей, навіть тих, які називають себе християнами і бачать монахів щоденно, стає не те, що незрозумілим, а щонайменше дивним.
Зрештою на багатьох монахів впливає суспільний тиск, дехто його не витримує і просто виступає із монастиря. З іншої сторони причиною до того, чому я вирішив сьогодні з Вами поділитися моїми думками на цю тему, є втрачення сенсу дівицтва, як такого. Для великої кількості людей, дівицтво є предметом насмішки, або виявом якоїсь незрозумілої поведінки. Ба більше, в ЗМІ ця ситуація активно обговорювалася, серед українських дівчат поширилися тенденції, коли вони виставляють через відповідні сайти і ангенства своє дівицтво на продаж. Очевидно, мова йде про так зване “право першої шлюбної ночі”, яке колись було встановлене силою і проти якого боролися, а тепер воно виставляється на продаж, і мотивується добрими намірами, бажанням подорожувати по світу, тощо.
Напевно, у своєму житті, Ви не один раз зустрічали монахів і монахинь. Часто монахи і монахині асоціюються для дітей, які їх бачать, із тими людьми, які ходять у чорному. Тому одного разу, коли я йшов вулицею, я йшов повз одну маму, яка вела за руку хлопчика. І він голосно сказав, дивлячись на мене: “Мамо, мамо – дивись! Хлопчик у спідниці”. Так ось, деколи нас так і асоціюють “хлопцями у спідниці”, а коли про монахинь говорять, то кажуть: “якісь напевно вдови, які сумують за кимось, хто помер у родині”. Насправді монахи і монахині такими не є. Звідки взагалі взялося монашество? Монашество у Церкві зародилося вже у перших століттях її існування. Очевидно, не відразу.
Які є Біблійні основи монашества? Очевидно, мова йде про притчу про багатого юнака. Коли багатий юнак підходить до Ісуса і каже: “Учителю, що доброго я маю чинити, щоб мати Життя Вічне?” Ісус каже юнакові: “Виконуй Заповіді!”. А юнак відповідає: “Все це я зберіг змалку”. І тоді Христос звертається до нього з наступними словами: “Якщо хочеш бути досконалий, піди продай все, що маєш, дай бідним і будеш мати скарб на Небі”. Але це ще не все. І додає: “Потім приходь і йди за Мною”. У значенні Ісуса Христа “йди за Мною”, означало дослівно, не переносно. Тобто Його наслідувати. Іншими словами, ступати Його слідами. Саме з цієї притчі береться головна ідея монашества – наслідування Ісуса Христа. Зрештою все християнське життя полягає у наслідуванні Ісуса Христа. І Тому Кемпійський виразив це у своїй прекрасній книзі, яка вже століттями перевидається, яка так і називається “Наслідування Ісуса Христа”.
Пригадую, що у дитинстві, я зі своїм татом, ходив засніженими горами і ступав його слідами. Я був маленький, а тато дорослий. І мені було тоді дуже важко ступати через великий сніг. Тато мені казав так: “Сину, ступай моїми слідами”. І для мене це є дуже гарний образ, що означає наслідувати Ісуса Христа. Іти крок за кроком за ним. Не перед, не збоку, а за Ісусом Христом. І у цій ідеї зародилося монашество. Колись, коли мені довелося адмініструвати монастирем “Студіон” біля Риму, то саме в центрі святилища, там де має бути ікона головна храму, розміщена мозаїка, яка зображає цю притчу, де Христос говорить до багатого юнака: “Якщо хочеш бути досконалим, іди за Мною”. І тому багато людей зрозуміли, чи прийняли ці Слова Ісуса Христа дослівно. Ми знаємо життя першого монаха св. Антонія Пустельника, що він походив саме з багатої родини, і проходячи повз, почув саме оці слова: “Іди за мною”. Очевидно, що перед Антонієм і після було багато інших, але Антоній уособлюється як перший монах.
І тут виникає питання: “Коли монашество має сенс?“. Монашество у християнстві має сенс тоді, коли воно є наслідуванням Ісуса Христа. Якщо монашество не є наслідуванням Ісуса Христа, але втечею перед труднощами, перед світом, перед подружжям, чи його обов’язками, то у такому випадку, це не є абсолютно жодний подвиг, жодне наслідування Ісуса Христа, це є просто боягузлива постава, яка виражається у тому, що людина шукає не так Христа Ісуса, як самої себе.
Свого часу це запримітив навіть Іван Франко.Там зокрема є такий вірш, який є відзеркаленням проблеми монашества на початку минулого століття. Вона полягала у тому, що багато з тих, що приходили до монастирів, не йшли за покликанням, але через те, що родини були багаточисельні, не могли себе прогодувати. І батьки казали дітям: “Іди в монастир, там хоч залишишся живий, дадуть тобі миску зупи”. І Іван Франко це зауважив, що не всі у монастирях були за покликанням. Тому про це написав.
«Багатство злом не є,
Коли на добре вжите;
Та хто з біди в черці
Йде господу служити,
З страху перед життям
І перед боротьбою,
Хто супокою там
Шукає, а не бою,
Не праці, але сну,
Не посту, а страв много,
Не служби Божої,
А служби тіла свого, –
Волів би віри він
Зректись, се менший гріх,
Ніж віру сю весь вік
Отак давать на сміх».
Це є наш Іван Франко. Той, якого комуністи називали невіруючою особою, а він був надзвичайно тонким богословом, він дякував по церквах і навіть розумівся на тонкощах монашого життя.
Чому я це сьогодні піднімаю? Бо багато-хто думає, що у монастир пішли люди, переважно, які є нещасні, або втікають від світу. Треба сказати, що у перших століттях історії Церкви, монашество не сприймалося всіма так дуже добре і не було якимось окремим станом. Так як сьогодні є стан священичий,подружній і ще монаший. Монашество – це був рух, причому рух, який почали миряни, які хотіли жити досконалішим способом життя. Але у культурі і грецькій і римській був стан дівиць. І він чимось нагадував монаший, тому що як одні, так і другі не виходили заміж, чи не одружувалися.
І чому монахи не женяться? Бо вони у всьому наслідують Ісуса Христа. А Христос Ісус, який прийшов на землю, як Людина, не був одружений. Однак людина є зранена гріхом, і на дорогу монашого покликання ставали різні люди. Одним виходило, іншим – ні. Навіть у старохристиянській літературі, до 4 століття, Ви зустрінете серед християнських богословів 2 тенденції. Одні монашество підтримують, про монашество дуже добре говорять і його асоціюють із дівицтвом, монашество сприймалося як біле мучеництво .Тому коли у 313 році імператор Констянтин Медіолянським Едиктом дозволив вільно сповідувати християнську віру і припинилися переслідування, відповідно епоха мучеників змінилася. Бо до 313 року стати християнином означало бути готовим стати перед ризиком, що тебе арештують і поведуть на страту. А мученики були і залишаються у Церкві ідеалом до наслідування. Адже вони віддали за Христа Ісуса своє найдорожче – життя. Коли епоха мучеників закінчилася, тоді монашество почало сприйматися як немовби друге мучеництво “біле”. Тому що якщо мученики віддавали життя за Христа, то монахи посвячували ціле життя служінню Христу Ісусу.
Але не все було так просто. У 341 році у Церкві існували вже монахи-пустельники, анахорети і маленькі спільноти монахів. Вже тоді єпископи почали зауважувати, що не всі обирають монаше покликання з огляду на Христа Ісуса, але з певних особистих корисливих міркувань, зокрема засуджували подружнє життя, хотіли обірвати контакти родинні, суспільні, покидали дітей, чоловіка, дружину, щоб стати на дорогу аскетизму,тощо. Зокрема такі корисливі наміри засудив Синод у Гангра, а потім Синод у Халкідоні.
Не зважаючи на всі проблеми, які виникали, монашество існує.Як воно сприймається у Церкві? Воно сприймається у Церкві як знак майбутнього часу. Якому очевидно спротивлюватися будуть. Бо ми знаємо, що у Царстві Небесному не женяться і не виходять заміж, як каже Христос. І ще одне: монашество абсолютно не є вищою, чи особливішою дорогою до Царства Божого. Воно є однією з Доріг, які нам пропонує Христос, ідучи якою ми можемо осягнути Царство Небесне.
Монашество це є одне з покликань, яких є більше. Є подружнє, є покликання до дівицтва, і кожне з цих покликань є Дорогою на якій можемо слідувати стопами за Ісусом Христом. Але найголовніше – знайти свою дорогу, яка нас веде за Христом. І для того, щоб її знайти, треба себе запитати: “Боже,а якою є Твоя Воля?”. І Господь неодмінно до нас промовить. Але щоб Бог до нас промовив, ми маємо мати відкриті очі, слух і вживати розум. Бо досить часто стається, що люди до мене приходять як священика, і кажуть, що моляться роками, а Бог їх не чує. А мені здається, що людина не хоче сприйняти те, що їй Бог пропонує, або просто шукає з моря погоди. Тому слід зрозуміти, яким є моє покликання.
Що є ознакою покликання взагалі? Подружнього, священичого, монашого, чи дівчичого? Перше – це є бажання. Але бажання не приходить просто так. Ми повинні у своєму житті зустріти принаймні якийсь взірець,який нам покаже дорогу. Я би у своєму житті не думав про монашество, якби не зустрів монахів. Мої батьки, чи мої сусіди не дадуть збрехати, що у моєму роді не було не те, що священика, чи монаха, але навіть дяка. Не було! Але у певний момент, коли Церква мала виходити з підпілля, я зустрів у своєму житті монахів. Я не думав абсолютно йти до монастиря тоді. Просто вони мені подобалися. Але згодом я побачив, що вони були добрими людьми і я почав цікавитися, а чому вони такі добрі. І я знайшов відповідь – бо вони люблять Бога, тому люблять і людей. І я захотів стати такими як вони. Тому важливо, щоб у нашому суспільстві ми думали не тільки над тим,як би заробити,як крутитися, щоби вижити, але думали про те, як дати добрий приклад своїм дітям, чи молодому поколінню. Бо у мене враження, що багато старших про це не дбають. Треба бути людиною, властивою своєму покликанню.
Якщо хтось ще шукає покликання, то візьміть до уваги мої слова. Якщо шукаєте серед людей, не шукайте ангелів, тому що ангелів на Землі немає, бо на Землі живуть люди грішні, які хочуть стати подібними до ангелів. Вони є і у монастирі,і у подружжі, і у дівицтві. Вони мають свої промахи, але й чесноти. І треба мати здоровий зір, щоб побачити те, що Вам найбільше імпонує. Отож,шукаючи свого покликання, треба себе запитати: “А що мені найбільше імпонує?”.
За своє покликання треба молитися. Бо не можна шукати Божої волі, не молившись. Молитва – це є розмова з Богом. Якщо ми хочемо почути Бога, ми мусимо з Ним розмовляти. Очевидно, у певному намірі. Не треба сидіти там годинами, бо не від годин сидження у храмі залежить те, чи ми почуємо Бога. Треба постановити собі кожного дня коротке молитовне правило з тим, що “Боже, допоможи мені розпізнати моє покликання”. Справді зараз є дуже важко, але краще обрати своє покликання, аніж своє життя марнувати і весь час бути у пошуку. Я розумію, що є дуже багато людей незрілих, що думають, що знайдуть кнопку у своєму тілі, натиснувши яку, у голову прийде відповідь. Хочу всіх заспокоїти – такої кнопки немає. Для того, щоби зробити вибір, треба бути мужнім. Треба ризикувати. Подаю приклад Богородиці.Вона, яка чула і бачила Ангела, не все до кінця зрозуміла. Але Її остаточними словами було: “Ось я, Слугиня Господня, нехай мені станеться за Твоїм Словом”. Ми не зустрічаємо далі розповідей про те, що Ангел приходив, підбадьорював. Ні, Ангел переказав Божу Волю і Богородиця несла це до кінця життя. Вона залишилася вірною Богові до кінця своїх днів.
Покликання ніколи не буде прибутковим. Бо покликання не приносить дивідендів грошових. А показує дорогу на якій осягнеш Царство Боже. І тої Дороги слід шукати.
Чи буває моменти, що людина обрала покликання не те? Подружжя є Святою Тайною, на відміну від монашество. І мудрими були Отці Церкви, які не внесли монашество до Святих Тайн. Бо вони знали, що монашество – це Тайна Церкви. Тобто це покликання, яке зродилося у Церкві.
Записано із блогу о. Юстина (Бойка)
