На днях, майже не поміченою, минула десята річниця, відколи не стало Кароля Войтили.
Навіть через десятиліття, коли в церкві співають "пом'яни Господи Святійшого Вселенського Архієрея...", в думках закінчую фразу "Івана Павла ll Папу Римського".
Ні Бенедикт, ні Франциск так і не зайняли свого місця в моїй підсвідомості.
Іван Павло ll для мене - більше, ніж просто глава моєї церкви.
Символічно та містично, але з його візиту почалося преображення українців.
Мільйон молоді на Сихові - це був перший раз, коли пережив об'єднання таких мас людей.
Це вже потім вони розливалися в "помаранчевий Майдан" та Революцію Гідності.
Певно, таки не даремно сичали московські попи на візит Папи до Львова та, особливо, до Києва.
Це стало знаком - після століть блукань Україні настав час повертатися додому. До Європи.
Тоді, на Сихові, він пожартував на зливу - "дощ падає, діти ростуть".
І вони виросли та пішли. Спочатку на Майдан, а потім і на Донбас. Це і його діти. Принаймні, духовні.
Бо це був Папа Волі. З якого почалася свобода Польщі, а потім України.
