У дім генія прийде геній. Живий до живого. Так, я знаю, яким здевальвованим є у наші плинні часи поняття генія. Скільки фальшивої позолоти й барабанного пафосу з ним пов’язано. Скількома мухами воно засиджене і скількома демагогами спрофановане. Але. Я знаю, що й про кого кажу. І вірю в те, що деяким словам ми все ще можемо повернути питоме значення. Якщо не брехатимемо собі і людям.
Так от. Геній для мене - не класик із постаменту і не янгол із крильцями. Це хтось, хто має в собі щось більше за себе, і горить якимось йому самому не відомим вогнем, не турбуючись про тривалість того горіння, лише про світло. Хто творить щось таке, над чим сам не владний, і не боїться переступати власні межі, долаючи власну скінченність і не зважаючи на обставини (байдуже - сприятливі чи ні). Зрештою, той, хто ніколи себе генієм не назве - навіть жартома. Бо йому, зрештою, байдуже, як його називатимуть. Не байдуже лише те, що він робить. Бо робить те, що любить, і любить те, що робить. І не може не робити і не любити.
Мабуть, це кульгаве й неточне визначення. Але мені зараз близьке саме таке.
І з цього погляду Іван Франко для мене - достеменний геній. Попри знамените: "Я не геній, синку милий..." От якраз саме тому.
І саме тому Андрій Содомора - геній. Живий, справжній, скромний, вічний геній. І великих літер не потрібно, щоб увиразнити цю думку. Геній без знаків оклику і капслоку.
Мав уже нагоду про це писати й говорити, тож не множитиму епітетів і порівнянь. Вони бліднуть, коли йдеться про справжнє. І справжніх.
Содомора - справжній. І це назавжди. Він володіє таким дивовижним чуттям слова і такою неймовірною ясністю думки, що під їхньою тихою, м"якою і владною силою німіють велемовні вітії і ціпеніють грайливі лицедії. І на очах розсипаються теоретичні риштовання, вибудувані довкола занедбаного храму слова розмаїтими титулованими словознавцями й словопродавцями.
У постаті Андрія Содомори немає ані грана пози чи пафосу. Він такий, як є, - скромний, замислений і негаласливий. Мабуть, саме тому більшість із нас навіть не здогадується, що всі ми живемо у час Содомори. Як не здогадувалися Франкові сучасники, що жили у франківську епоху.
Може, я й помиляюся. Хтозна. Не відаю. Помилятися - дуже по-людськи.
Але я твердо знаю, що у #ДоміФранка лунатиме тихий і нетрибунний голос людини, яка мислить словами і промовляє думками, чується вдома у лабіринтах світової культури і не втрачає здатність дивуватися - світові, людям і слову.
Тому я завтра слухатиму, як він говорить про усмішку, і дивитимуся, як він усміхається словом.
І Вам раджу. Ви пошкодуєте, якщо оберете свій час інакшим.
Бо це час Содомори.
І нарешті час це усвідомити.
