Є на Янівському могила, біля якої кров холоне. Братська усипальниця замордованих дітей. Віком від 1 дня до півтора року. Ні, не в час війни, не в Осьвєнцимі чи Дахау - у львівських тюрмах, між 1949 і 1951.
Мозок відмовляється зрозуміти "логіку" сатанинського звірства, що понині взиває про помсту з неба. Проте страшно не лише тому. Десь тут, між нами, у Львові чи Києві, Одесі чи Маріуполі, Харкові чи окупованому Севастополі спокійно і в почестях доживають їхні кати. Бо ми спромоглися з важкими потугами заборонити компартію, частково реабілітувати невинно убієнних, поставити скорботні меморіали - і все. А незасуджена система (якій нацизм за рівнем звірств, цинізму і кількості жертв навіть до колін не доріс) продовжує жити і клонуватися.
Всі ці медведчуки, ківи, бужанські, шарії, кернеси, рабиновичі і прочая шуфричі росли на ідеології, носіями якої були і є "живиє свідєтєлі вєлікіх пабєд" над загнаним у рабство "савєцкім народом". Раби, за дарвіністським принципом, реплікували собі подібних, аби вижити, і навіть незалежність не змусила їх прозріти і поховати власне рабство. І так буде, поки ми погоджуватимемось із status quo бузувірського комунізму, поки не відбудеться над ним міжнародного "нюрнберґу", а на ще живих катів не оголосять всесвітнє полювання, як це зробили із наці.
Бо кров цих дітей все ще чекає на справедливий земний суд.
