Сьогодні, 13 грудня, минає 57 років з дня смерті Василя Симоненка. 28-річна висхідна зірка української літератури згасла, як згасали зорі поетів Розстріляного Відродження.
Василь помер після відмови нирок, менше ніж за рік, як їх йому повідбивали менти на Смілянському вокзалі. За кілька місяців до тієї трагедії Симоненко разом з Аллою Горською (теж невдовзі вбитій) відшукали у Києві кілька масових поховань жертв НКВД і надали цій знахідці можливого розголосу. Сьогодні мало хто з цивілізованих українців не знає «Виростеш ти, сину…», чи «Ти знаєш, що ти – людина…».
Мій же улюблений вірш Симоненка – «Курдському братові», написаний ним у рік смерті. Вірш який вперше був опублікований уже на порозі Незалежності, бо надто багато алюзій викликав, аби відкрити його читачам раніше.
Борітеся — поборете.
Шевченко
Волають гори, кровію политі,
Підбиті зорі падають униз:
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.
О курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не щади.
На байстрюків сваволі і розбою
Кривавим смерчем, бурею впади.
Веди із ними кулями розмову:
Вони прийшли не тільки за добром,
Прийшли забрати ім’я твоє, мову.
Пустити твого сина байстрюком.
З гнобителем не житимеш у згоді:
Йому "панять", тобі тягнути віз.
Жиріє з крові змучених народів
Наш ворог найлютіший — шовінізм.
Він віроломство заручив з ганьбою,
Він зробить все, щоби скорився ти.
О курде! Бережи свої набої —
Без них тобі свій рід не вберегти.
Не заколисуй ненависті силу,
Тоді привітність візьмеш за девіз,
Як упаде в роззявлену могилу
Останній на планеті шовініст.
