Двадцять сім років тому, у грудні 1989-го, розпочалася кампанія перших демократичних виборів до Верховної Ради тоді ще УРСР. Через три місяці Львів делегував в останню каденцію радянського парламенту 24-ох своїх представників.
Згадуєш прізвища і аж серце здригається: Чорновіл, Юхновський, Іваничук, Калинець, Влох… А нині? Не брати Горині уособлюють наш край у Верховній Раді, а брати Дубневичі….
Але навіть не в тому річ, що на зміну борцям-романтикам прийшли бізнесмени-прагматики. Справа в масштабах. Мав честь спілкуватися із більшістю тодішніх політичних зірок. Маю можливість спілкуватися із нинішніми. Ті старші могли вести розмову на будь-які теми. Чи з парламентської трибуни чи під чарчину. Не те щоб в усіх царинах були спецами, але світогляд і ерудицію мали дай Бог кожному.
Нинішні? Я, звісно, не прагну, аби ті, хто рветься нами керувати, на око відрізняли Моне від Мане чи з ходу цитували Максима Рильського. Але маю сумнів, що більшість молодих і ранніх знають, що Айвазовський – то художник, а Леонтович – композитор. Ну а якщо прочитають ці рядки, то про всяк випадок повідомлю, що Марко Вовчок – то жінка, а Ремарк, той, що Еріх Марія, уявіть собі, - хлоп.
