2010 року мандрував з друзями горами і долинами Грузії. Красою цієї країни можна милуватися завжди, але тоді ми, українці, щиро милувалися і її політичним сьогоденням, точніше тогоденням. Захоплювалися романтикою Революції троянд, по-доброму ревнували, що у них на відміну від України, яка перейшла через Помаранчевий Майдан, щось та й вдається.
Але була тривога, мовчазна і колюча, що непомітно ховалася десь на денці висушених залпом застільних рогів, за промінням сонця Алазанської долини, за камінням Уплісцихе, поміж крапельок імеретинської чачі. приглушена віковими молитвами з Мцхети і Джварі, Шаомгвіме і Гелаті. Для нас, українців, була ця тривога радше виявом співчуття, радше виявом солідарності з братами-грузинами. І слово генецвале набувало свого первісного змісту – «візьму твій біль». Два роки тому, 8 липня 2008 року, Росія вкотре в історії напала на Грузію, давлячи танками Трояндову мрію древнього народу.
Якою я побачив ПОЛІТИЧНУ Грузію шість років тому? Сфоткався з новими поліцейськими, тому вже не мав конечної потреби робити селфі з нашими копами.
Уперше в житті розгледів віддаля, як виглядає блокпост (неподалік окупованої частини Осетії). Не думав тоді, що мине якихось чотири роки й блокпости та окопи помережать уже мою землю.
Уперше побачив, як виглядає містечко біженців, людей вигнаних із споконвіку насиджених місць їхніх дідів-прадідів залпами російської арти. Не знав тоді, що невдовзі сотні тисяч українців Донбасу залишать свої розбомлені чи цілі хати, рятуючись по всіх куточках України.
Боже, як багато спільного між Грузією та Україною. На жаль, чи не найголовніша спільність у сусіді. Проклятому і ненависному, який, живучи в рабстві, ненавидить свободу інших. Не суть важливо, хто керує Грузією чи Україною нині, хто керуватиме нею завтра-післязавтра. Головне, що ми відчуваємо одне одного попри різні менталітети та історію. Вдихаємо запах гір – Кавказу чи Карпат, слухаємо шум Арагві та Мткварі, як Дністра і Дніпра. І в найважчих моментах можемо звернутися один до одного генецвале, беручи собі біль братнього народу, і вірячи, що незабаром на зміну йому прийде радість Великої Спільної Перемоги над осоружною ордою.
