Учора в обід, очікуючи друзів, десь із півгодини безцільно вештався центром. Тож мав добру нагоду власними вухами відчути всі принади львівської вуличної музики. Насправді, мені робиться дуже мило, коли бачу юних хлопців чи дівчаток зі скрипками чи акустичними гітарами, але вчора склалося враження, що наді мною хочуть познущатися.
Певно, всі лабухи знали, що саме у п’ятницю в обід буду спацерувати собі центром і вирішили мені відімстити за те, що в юності багато слухав Шуфутінського і Новікова, але не спокусився на блатну романтику і виріс порівняно інтелігентною людиною.
Отож, на вулиці Краківській пару патлатих «ісполнітєлєй» «ісполняли» щось середнє між Цоєм і «Уматурман». Дуже різало вуха і я швидко, ретирувався, не вслухаючись. Ще й спека не давала натхнення в чергове пояснити розмальованій і не вичесаній малолітній дурепі з кашкетом ( «Підтримайте музикантів), що різноманітну безтолоч не підтримую, а за її немитими песиголовцями давно плаче військкомат.
Пройшовши пару метрів, на вулиці Галицькій мав змогу нагадати собі творчість Сюткіна і групи «Браво». «Любітє дєвушкі прастих рамантіков», - розвесело верещали двоє потенційних призовників. Грали справді зовсім не зле.
Що верещала, ґвалтуючи підключену до динаміка гітару, на куті Братів Рогатинців дівчинка у «прикиді» емо, каюсь, теж не розібрав. Зате добре розібрав слова пісень, які відчайдушно співав сивий чолов’яга біля пам’ятника королю Данилу. У хлопа репертуар був чіткий – виключно Розенбаум. «Уткі лєтят високо» «Вальс-Бостон» і т.д. Чоловік, до речі, дуже не зле косив
Що сказати? Не буду робити із себе тонкого цінителя вишуканої музики і не стану нікого переконувати, що з дитячих літ в естетично-музичній площині мав тільки один клопіт: поставити диск із вальсами Шуберта чи причаститися фугами Баха. Може, й на жаль, але то точно не так. Каюся, але люблю старий російський рок – ДДТ, «Машину», «Кіно», «Наутілус». Ще більше каюся, але свого часу добряче наслухався розмаїтої блатоти, і ще нині з пам’яті не вивітрилися усілякі «мурки», «гоп-стопи» і «дагарающіє за рєшоткой вєчєра». Зрештою, не бачу в цьому нічого страшного, якщо сприймати це все з належною іронією.
Та й Сюткіна з Розенбаумом нікому на став би забороняти ні грати, ні слухати. Просто на все є своє місце. А так, звиняйте, мене «музичного ліберала» серйозно дістає. Востаннє таку кількість російських пісень на один квадратний метр я чув ще в далекому 1990-му, здійснюючи ознайомчий моціон московським Арбатом. Але я, слава Богу, живу не в столиці мороку, а в столиці Західної України. Якого біса, щоразу потрапляючи в центр, мушу на кожному кроці слухати пісні на «язикє». Давайте ще якиймсь фестиваль проведемо, якусь «Львовскую осень…»
Саме тому я з прихильністю поставився до ініціатив, які витають коридорами Ратуші, щоб якось привести наших вуличних лабухів до порядку. Що з того вийде, правда, не знаю. Бо наразі тільки бачив, як наганяли дядьків-гуцулів із Площі Ринок… Сподіваюся, що до послідовників Розенбаума і натовпів патлатих «ісполнітєлєй» ще просто руки не дійшли.
Соромно, чесне слово. Не те, щоб я страшенно любив туристів (як і будь-який мешканець туристичного центру), але страшенно не хочеться, щоб вони асоціювали мій Львів з російською музикою. Вистачає джазового фесту за російські гроші…
