Прочитав критичну статтю про українські громадські організації в Польщі. Вона слабка і неадекватна ситуації, тож не даю лінк. Натомість пишу кілька міркувань.
В Польщі є українці-автохтони, громадяни Польщі від діда-прадіда, які зазнали жахливих травм у минулому і досі перебувають під недремним контролем поліції. Вони мусять демонстративно асоціювати себе з "першою" політичною батьківщиною - Польщею, і лише в другу чергу з Україною. Окрім них ніхто не плекатиме їх лемківського чи надсянського фольклору, або доглядатиме могили загиблих предків. Польська націоналістична держава не зацікавлена в плеканні в цьому середовищі модерної культури. Фольклор - хай уже буде, великі комерційні концерти "для всіх" - без проблем, але виступи просунутих сучасних груп зазвичай блокують (казус "Енея").
Зовсім інша група - отой міфічний "мільйон" мігрантів з українськими паспортами і дозволами на проживання в Польщі довше ніж 6 місяців (національна віза), здобутими в нелегких бюрократичних процедурах. Студенти живуть у своєму космополітичному середовищі, можуть вбрати на свято вишиванку, але зацікавлені в тому, щоб втекти подалі від війни в Україні та матеріальних негараздів у неньці. І вони, і "звичайні" заробітчани прагнуть "розчинитися" і "мімікрувати" аж до асиміляції. Це вам не Італія і не Німеччина, тут з криком "бандеровцикурвамаць" можуть і в морду дати, а поліція вдасть, що нічого не трапилося. І 98% тутешніх політиків-націоналістів, і Римо-Католицька Церква розглядають Україну як колонію, ресурс, дике поле, "буркінафасо", в кращому разі примітивну сировину для майбутніх амбітних "міжморських" геополітичних побудов. Усі інші тренди, намагання самоствердитися з боку українців тут сприймають вороже, а заробітчани приїхали сюди не воювати з владою чи утверджувати свою ідентичність, а заробляти бабло.
Кількість заробітчан коливається, переважно це сезонні роботяги, насправді постійно в Польщі живуть максимум 50 тис. уродженців України. Найбільш совісна і порядна їх частина ангажуються в проекти допомоги воюючій Україні, влаштовують демонстрації солідарності, займаються просвітництвом, надають соціальну допомогу та сприяють облаштуванню новоприбулих. Але і їхня діяльність відбувається під дуже суворим поліцейським контролем у моноетнічній і монорелігійній державі, громадяни якої не всі Ґедройці чи Куроні, а навіть переважно навпаки, хто нишком, а хто і вголос сповідують реваншистське гасло "львуфнаш". Перемога над українцями, символом якої є могила невідомого солдата в Варшаві, - це націотворчий міф, основа уявлення про власну ідентичність для мільйонів поляків. І в цих обставинах плекати свою ідентичність у довільній формі можуть німці, білоруси, роми чи в'єтнамці, але не українці.
Все це може змінитися, але тільки в тому випадку, коли Україна стане сильною, розвинутою і цивілізованою державою, звідки громадяни не тікатимуть, а навпаки, повертатимуться сюди з усього світу. Я розумію, що таку утопію не вдалося здійснити навіть Ізраїлю. Проте лише до цього ми можемо прагнути, не вимагаючи надміру багато від розпорошених по світі співвітчизників.
