Час до часу з гнівом і сумом згадується випадок в моїй рідній Коломиї далеких 90-их. Під час віяльних відключень електроенергії цілими районами, що тоді практикували для економії, нікого про графік таких відключень не попереджали. Ба більше – навіть не визначали стратегічних об’єктів. В цілому районі просто раптово виключали світло на кілька годин. І в лікарнях в тому числі. І от коли треба було очистити легені дівчинці – то світло пропало і елетровідсмоктувач зупинився. І хоча в більшості випадків лікарям вдавалося справитися з цим вручну, проте цього разу дівчинка померла.
Відповідальних керівників міста часто, мало не щодень, можна було знайти в той час на площі, де проводили віча. Працівники лікарні прийшли туди, щоб добитися гарантій безперебійного електропостачання для лікарень, посилаючись на цей сумний випадок. Відповідь керівника була дуже патетична і пафосна – не один ще, мовляв, помре, бо без жертв жоден шлях до покращення не обходиться, а світла вам ніхто не дасть. І знаєте, що найстрашніше? Частина мешканців ці слова зустріло оплесками.
Що нагадало той випадок зараз?
Щоб не переводити розмову в обговорення конкретного випадку чи персоналій, бо насправді всі конкретні випадки мають один корінь. Але візьмімо ситуацію, коли гіпотетичний керівник, обговорюючи будівництво спорткомплексу на місці облаштованої стоянки стверджує, наприклад, що це не його компетенція думати про нове місце стоянки, бо інтереси якихось гіпотетичних 300 власників авто і інтереси міста щодо спорту це непорівняльні речі. І при цьому всього будь-який гіпотетичний керівник не є ж мізантропом, тому цілком допускає ситуацію, що у випадку, якщо люди якось колективно звернуться, то звичайно, що про це тоді почнуть думати.
Чи наприклад ситуація з іншою гіпотетичною вулиця, яка довший час ремонтувалася і на якій розташовано пологовий будинок. Після відкриття, де в світлі «інтересів всіх» зменшили до мінімуму зони паркування, помітили, що авто все одно паркуються по іншій стороні. Оскільки звернення про необхідність паркування біля пологового не дійшли до безпосередніх виконавців, то прийняли рішення огородити всі доступні місця обмежувальними стовпчиками. Довести справу так би мовити до кінця.
Звичайно, ви праві – не можна ставити на шальки терезів життя дівчинки і 300 машин. Але насправді це дуже тонка межа.
В 2000-их – через десять років після трагедії з відключенням світла в лікарні – у Львові викладач університету Станіслав Шендрик вчинив самоспалення на знак протесту проти незаконного продажу міською владою його земельної ділянки. Рішення ж продати потім пояснювалось тим, що «документи, винесені на прийнятті рішення радою, не вповні висвітлювали ситуацію. Нам (депутатам), стверджували, що жодних протестів чи обтяжень немає» (газета Поступ, 2003р.)
Варто згадати, що то був час, коли міську землю починали продавати з аукціонів, щоб зробити процес більш прозорим і ефективнішим. Тому протести, пов’язані з ділянками, сприймали і подавали як спроби завадити розвитку чесного продажу землі. Не будуть, мовляв інтереси власника гаражу чи саду заважати справі, яка стосується цілої громади.
Згодом, як реакція на трагедію, було введено за правило долучати до справ і озвучувати всі зауваження, а згодом ще й долучати планування і фото. Щоб бачити реальний стан і щоб впевнитися, що точно були на місці.
Можливо, я і не зреагував би зараз на ці слова про власників авто, тим паче сьогодні так модно їх усіх без різниці робити винними в більшості проблем. Але надто часто подібне почало звучати від людей при владі. Що інтереси якоїсь групи людей не важливі, коли мова йде про інтереси міста чи держави. А якщо їм (групі чи людині) це потрібно, то мають прийти і сказати. Напевно, так само міркував чиновник, що головний лікар щопонеділка мав би надати йому тижневий план використання електроенергії і тоді він, звісно, подбає та врахує. Так само щиро звучало пояснення, що, якби Шендрик та прийшов до міськради і пояснив, то, звісно, це б урахували і не сталося б трагедії.
Даремні сподівання – одні не прийдуть, бо взагалі не в курсі справ (вони займаються іншими), інші почули в кабінетах, в які змогли потрапити, що це не їх компетенція, а третю, четверту і п’яту причину кожен знайде в своєму досвіді (бо кожен з нас колись і чув і сам говорив).
Але держава чи місто не починаються з дверей між керівниками і мешканцями. Вони починаються з усвідомлення того, що ти існуєш поруч з іншими поряд. Що твої рішення впливають не на абстрактних одиниць, а цілком живих сусідів, один з яких їде в спорткомплекс на авто, бо стоїть трамвай і саме там потребуватиме лікарської допомоги, але найближча автівка буде за 300 чи 500 метрів. Тим паче, мова не про автівки, вірніше не тільки про них, а радше про принцип. Вирішувати справи для усіх – не означає знаходити ворога всередині суспільства, інтересами якого потрібно публічно нехтувати.
Але і так - про авто і стоянки в тому числі. - Стоянка поруч пологового на Мечникова, як і поруч інших лікарень, клубів, комплексів мала б бути, щоб вагітні не йшли 300 чи 500 метрів родити, а потім батько з немовлям в руках, які ще трясуться від щастя, не розраховував кожен метр з тих 300-500 метрів, щоб дійти з ним до авто.
