Ми постійно чуємо, що «країні потрібні іноземні інвестиції», «необхідно створити всі умови для іноземного інвестора», «державу врятує тільки іноземний інвестор». Та чи мають ці гасла реальне економічне підгрунття? Якщо дивитися глибше,то все це маніпуляції та зміщення акцентів, аби відволікти увагу від нагальних реформ.
Звісно, інвестиції потрібні. Питання кому, як і куди потрібно інвестувати? Варто розуміти, що на нинішньому етапі економічного розвитку Україні потрібна індустріалізація. Так, саме індустріалізація! Наше виробництво досі не вийшло із пост-совкового періоду. Від 80-х років основні засоби не оновлювалися, верстатний парк – зношений, продуктивність праці – найнижча в Європі, а енергозатрати – одні з найвищих. Очевидно те, що ми продукуємо – неконкурентне як на зовнішньому, так і внутрішньому ринках. Ось тут нам і потрібні інвестиції, але у вигляді новітніх технологій та сучасних виробничих потужностей. На тепер в Україні майже нічого не виробляється. Ми фактично експортуємо лише сировину або ж напівфабрикати – метал, зерно, деревину, і аж ніяк не вироби з них.
Побутує думка, що ситуація в нашій країні якось відрізняється від того, що відбувалося в інших державах, ба навіть, ми – унікальні. Це омана, адже відмінності несуттєві.
Можна взяти за приклади країни, які лише за останні 100 років робили швидкі індустріальні стрибки – СРСР, Китай, Південна Корея та багато інших.
СРСР здійснив індустріалізацію у 30-х роках. Тоді технології та обладнання в основному надали США і Німеччина, вони ж організували інженерні школи. Руками радянських «кріпаків» та зеків було збудовано близько 9000 заводів і фабрик. І що найцікавіше, це не були інвестиції. Радянський союз усе це купував – переважно з допомогою лізингу і товарного кредиту.
Схожими шляхами йшли післявоєнні Німеччина і Південна Корея. За рахунок «американських»грошей вони будували економіку на основі наукоємного виробництва.
Росія та її багаторічній сателіт Україна пішли іншим шляхом. Росія сиділа на природних багатствах і жила за рахунок сировинної ренти, розкрадаючи прибутки і виводячи їх за кордон. Ба більше, величезні накопичення у «резервному фонді» і «фонді добробуту» не використовувалися у реальному секторі (бо їх там розкрадуть), а успішно зливались на соціалку. Не реінвестували у видобуток нафти і газу, у геологічну розвідку. Шалений капітал «Газпрому» і ребрендингованого ЮКОСу «Роснефти» йшли на ФК «Зеніт» та його «Зеніт-Арену», перемогу в промоутерській заявці боксерського поєдинку Кличко-Повєткін, примарні газопроводи «СилаСибіру» і «Південний потік». Та зрештою, то їх проблеми.
Повернемось до наших «ахілесових п’ят».
Насамперед це негативна селекція еліт останніх десятиліть. Країною повинні керувати лише національно зорієнтовані кадри, а не колоніальна адміністрація на варті інтересів метрополії.
Більша частина валютного капіталу, яка вливалася в Україну, не потрапляла в реальний сектор і виробництво. Кошти йшли на фінансовий ринок і після конвертації поверталися на Захід, залишаючи невеликий профіт банкам, які у цьому випадку виконали роль звичайного обмінника.
Виробники не можуть взяти кредит, бо усе майно, майбутня продукція вже давно закладені під інші зобов’язання. До того ж відсоткові ставки не витримують ніякої критики. Зарегульованість бізнесу, складність бухгалтерського обліку та податкової звітності, перманентна зміна правил гри, «державний терор», корупція роблять підприємницьке середовище абсолютно несприятливим. А за державними кредитами України будуть розплачуватися кілька поколінь наших дітей та онуків.
Тому Україні не потрібні іноземні інвестиції у вигляді фінансових вливань. Нам потрібна індустріалізація, створення нових основних фондів і модернізація старих. У іншому випадку лише зростатиме наша залежність від міжнародної спільноти, що до реального сектору не має жодного відношення. Ба більше, фінансові інвестиції не у реальний сектор варто тримати під жорстким контролем.
Закономірне питання: «Чи є вихід із ситуації?». Без найменшого сумніву, він існує. Багато народів проходили через схожі ситуації. Ми маємо базу, на якій можна будувати конкурентну економіку. У першу чергу – це трудові кадри, не до кінця втрачений інженерний та науковий потенціал. Друге – земля, яка може стати основою не лише для розвитку сільського господарства, але й харчової та переробної промисловості; корисні копалини, за наявністю яких Україна далеко не в аутсайдерах; вигідне географічне положення та сприятлива кліматична зона. Що далі? Залишається створити сприятливі умови для підприємництва і працювати, багато і результативно працювати.
На озброєння необхідно взяти кілька дуже простих і зрозумілих правил, які стануть дороговказами для справжніх реформ:
Ліквідація політичної корупції, як основи економічної.
Деолігархізація та позбавленняїї чинників політичного впливу, а також переваг в доступі до бюджетних коштів.
Демонополізація, яка нищить усі умови вільної та чесної конкуренції.
Радикальне скорочення державного апарату і зменшення його впливу на економічні процеси, а особливо на виробничу сферу.
Дерегуляція – податкова реформа, спрямована на спрощення умов ведення бізнесу, податкова амністія для виводу економіки з «тіні».
Детінізація підприємництва. Коли більша половина економіки в «тіні», то виведення її з цього стану – основне завдання. Адміністративний тиск не дасть потрібних результатів. Якщо певний відсоток коштів через податкову оптимізацію іде повз бюджети, то чи не краще зменшити податки на цей же відсоток – провести податкову амністію для підприємців і ввести їх роботу в легальне русло? При цьому на 5 років заборонити зміни в законодавстві, які ускладнюють ведення бізнесу.
Варто розуміти, що наслідки стагнації економіки надзвичайно небезпечні для країни. Давно відомо,коли кризові явища і зубожіння народу в країні тривають більше 3 років – населення поступово звикає до менших фінансових можливостей, а їх потреби, в першу чергу, у духовній і нематеріальній сфері деградують. Як жахливий наслідок, суспільство маргіналізується та люмпенізується.
