«Культура завжди була складовою ідеологічної війни», - знаний диригент про «рускій мір» в українському мистецтві

Мирона Юсиповича знають далеко за межами україни. Протягом 1994 – 1996 років він був головним диригентом Львівської опери, а в 1998 – 2002-ому – ще й художнім керівником театру.

Почавши свою диригентську діяльність в 1982 р., Мирон Юсипович продиригував більше 50 назв опер, балетів, оперет. Йому аплодували шанувальники музики в Італії та Німеччині, Швецарії та Голландії, Польщі та Канаді, Австрії та Китаї. Як диригент–гастролер Мирон Юсипович також неодноразово виступав з оркестрами й в оперних театрах Росії - у Маріінському театрі у Санкт-Петербурзі, (у 1985, 1986, 1994 рр.), у Пермі та Владикавказі.

Форпост поспілкувався з відомим диригентом на теми культурної експансії, місця митця у суспільних процесах.

Пане Мироне, громадськість здебільшого активно обговорює тих чи інших представників популярної музики. Ані Лорак, Таісія Повалій, які гастролюють по Росії чи, навпаки, тамтешніх зірок, котрі їдуть виступати в Україну. Щодо елітарного мистецтва, то багато хто вважає, що воно має право залишатися само по собі, осторонь суспільно-політичних процесів…

Як музикант, я, звісно, не можу бути проти музики. Я тільки за те, щоб люди більше слухали і отримували від цього духовну насолоду. Але культура, хочемо ми це визнавати чи ні, завжди була складовою ідеологічної війни. У всі часи, всі сильні держави віддавали належне культурі, плекали її, використовуючи в тому числі як інструмент для возвеличування своєї нації. Не треба себе дурити, що мистецтво може бути поза війною.

Тобто рацію мають ті, хто вважає, що за російські гроші в час війни не можна проводити навіть найелітарніші фестивалі?

Візьмемо «Альфа-джаз». Якщо це має стосунок до російських грошей - а ми знаємо, що має, - то про що тут можна говорити взагалі. Якщо заперечують російське походження, то давайте застосуємо лакмус. Вони привозять дорогих музикантів. От нехай привезуть не, умовно кажучи, п’ятьох гітаристів чи саксофоністів, а чотирьох. Рівень фестивалю від цього не зменшиться, а зекономлені за кошти нехай профінансують гармати, ракети, безпілотники, допоможуть воїнам АТО, вдовам, сиротам. Отака моя пропозиція. Це би зняло багато питань щодо походження грошей.

Серед захисників того ж «Альфа-джазу» побутує думка, що фестивалі такого рівня просто необхідні, бо люди втомилися від війни і вони, ці фестивалі, навпаки, додадуть наснаги…

Ой, та не раз доводилося чути про втому від війни. Я щоранку слухаю по радіо зведення про бойові дії минулої доби. Один вбитий. Двоє. Троє. П’ятеро поранено… Я до цього звикнути не можу. Щоразу йдучи на роботу, проходжу повз Гарнізонний храм, де відспівують загиблих Героїв. Зайдіть туди хоч раз, ті, хто втомився. Хтось, значить, в бліндажі не втомлюється, а якийсь шмаркач, який поклеїв собі відстрочку чи відмазався від армії і тут прогулює життя, дуже втомився? Та автомат йому в руки і відправити відпочивати на Схід.

Якби ж то тільки про шмаркачів ішлося…

Згоден. Мав яскравий, хоч і неприємний приклад. Хотів поставити в нашій опері виставу «Сон Марфи» за мотивами «Царської нареченої» Римського-Корсакова. Так тодішній директор Едер усе робив, аби заблокувати мою ідею. Цьому путінському орденоносцю не до вподоби було, що в опері йдеться про тоталітаризм, передовсім російський. Більше того, його підтримав дехто з акторів. Мовляв, у нинішній час люди хочуть чогось веселішого. Я готовий був кричати, щоб ті мудрагелі, які хочуть веселішого подивилися в очі 30-річної вдови, що залишилася з двома малими дітьми на руках. Справжній митець не може бути осторонь подій, які відбуваються у його країні. В часи Рісорджименто Верді виходив на барикади, Вагнера хапала поліція під час вуличних процесів… Які ще приклади потрібні?

Може просто люди втомилися від дволикості нашої влади. Поки одні вмирають, інші – торгують.

Це, вибачте, рагульські розмови, що от, мовляв, Порошенко має завод у Липецьку, то чому я маю відстоювати якусь позицію. Мені не цікавий бізнес Порошенка. Нині він президент, завтра – вже ні. Я – Юсипович. І тут справа у власній честі. Мене не цікавить, що зробив Порошенко. Мені важливо, що ми з музикантами провели благодійні концерти і допомогли понад сотні солдатських сиріт. А всі такі розмови від лукавого. Ви ж не підете красти, бо хтось вкрав, чи ґвалтувати, бо хтось зґвалтував?

Ви неодноразово виступали у «Маріїнці» – одній з найголовніших сцен Росії. Нині поїхали б?

Я вчився в тодішньому Ленінграді, багато там працював. Нині мені було б там просто некомфортно і психологічно важко. А для митця якісно працювати в таких умовах нереально. Ті, що нині їдуть виступати в Росію, просто не мають можливості адекватно реалізуватися в Україні, але їхній рівень не дозволяє їм рухатися на Захід. Там їх просто ніхто не стане слухати. Це стосується і популярної музики, і класичної. Хоча ресурс у нас колосальний і є справді високі виконавці. Але, на жаль, держава на рівні того ж Мінкульту досі не спроможна вести будь-яку агентську роботу з «продажу» нашого мистецтва. Музиканти не мають агентів, тож змушені пробиватися, хто як вміє. А вміють не всі. Ми не цього вчилися.

От слухаю вас, а в голові звучать волання ностальгуючих за Союзом про розрив культурних «связєй» між Україною та Росією.

Та про які зв’язки можна говорити. Пригадую, як після розвалу Союзу, коли Оперний театр у Петербурзі вже перестав носити ім’я Кірова і знову став Маріїнським, різко змінилося ставлення до всіх немісцевих. Розмовляв на цю тему з приятелем, чудовим вірменським тенором. Так він мені пояснював: «Це вони так зляться. Бо розуміють, що свого нічого не мають. Кращі співаки з України та Вірменії, кращі танцюристи – калмики, татари, грузини та євреї». Тобто не було горизонтальних культурних зв’язків, ми всі працювали на імперію, творячи їй велику культуру.

І все ж, чи Україна не втратить від того, що до нас не приїздитимуть видатні російські музиканти? Я не про попсу говорю.

А що вдієш. Мені прикро, що серед моїх знайомих знайшлися люди, котрі підписували різноманітні антиукраїнські петиції. Розумієте, вони не є якимись затятими антиукраїнцями, вони не є дурнями, вони просто скурвлені через свій страх. А Україна, повірте мені, як людині, що трохи розбирається в сучасній музиці, нічого не втратить. Навпаки, ми повинні дивитися не на Москву, а на Захід. Їхня школа і виконавська майстерність набагато вищі, ніж у Росії. Захід давно попереду. Бо там люди живуть музикою, а не працюють з-під палки. У Москві музиканти з оркестру живуть на таблетках у страху і працюють під диктатором-монстром. На відміну від них у західному оркестрі виконавці радіють від життя, музики і своєї роботи. Я по обличчях на фотографії можу відрізнити російський оркестр від німецького чи, скажімо, австрійського. Тож у музичному плані Україна точно не втратить, якщо переорієнтується на споживання західних виконавців. А в політичному тільки виграє, бо не можна впускати тих, хто зневажає нашу державу. До речі, донині дивуюся одному російському музиканту, який виріс у Львові, ходив його вуличками, а нині, чоломкаючись з Путіним, підписує цидули проти України…

Ви про Башмета?

Аякже. Про нього. І абсолютно не шкода, що йому закрита дорога на нашу сцену. І навіть не хочу чути голоси тих, хто просторікує про його велику любов до рідного міста і повагу до львів’ян. Про яку повагу може йтися, коли, востаннє виступаючи у Львові кілька років тому, він спізнився на дві години і виліз на сцену п’яним.

Тобто наша увага має бути зосереджена у західному напрямку?

Ми елементарно можемо прожити без російського контенту. Як імперія проживе без нас, без грузинів, без вірменів – це вже її справи. Але до цивілізованого Заходу треба йти цивілізованими кроками. Має бути відповідна державна політика. Україна має не лише привозити провідних виконавців, а й працювати «на експорт». На жаль, як я вже говорив, у провідних українських виконавців дуже багато питань до Міністерства культури…