В сучасній геополітиці досить часто трапляються гучні та резонансні події, які виходять на перші шпальти інформаційних видань. 2014-й рік де-факто поклав край європейським політичним правилам, що, здавалося б, міцно установились по закінченню Холодної війни. Агресивна та нахабна поведінка РФ та цинічно-вичікувальний «покер-фейс» Путіна, до яких згодом додались одіозні виступи Трампа та старі-нові погрози США «утихомирити» всіх, хто потенційно загрожує установленому порядку. Останні декілька тижнів жителі планети Земля (принаймі ті, що мають доступ до ЗМІ та цікавляться геополітичними процесами) на деякий час повернулись в «холодновоєнний період» та жили під загрозою початку повноцінних бойових дій між військами ісламського Ірану та силами США, що мав потенційний ядерний присмак.
Втім, на днях пролунала нова гучна подія, яка для європейців схожа на відлигу, проте, несе в собі низку цікавих процесів та історичних ретроспектив. Очільник Франції Еммануель Макрон, дещо відійшовши від внутрішніх криз та протестів, вирішив вкотре вийти на світову шахову дошку та відновити великодержавну роль Франції у геополітичних процесах. Втім, це все лірика і очевидно, що французький президент був обраний сірими кардиналами та фінансовими лідерами світових процесів в якості спікера, щоб проголосити, або ж принаймі спробувати дати початок для нового курсу Старого Світу.
На зустрічі з Путіним Макрон заявив про бажання повернути РФ до кола держав Великої Вісімки. 5 непростих років, проявляючи неабияку холоднокровність, очільник РФ не відкривав до кінця всіх карт, що дуже нервувало інших гравців, які й вирішили продовжувати партію без нього, щоб було спокійніше. Проте, всім остаточно стало зрозуміло, що від такої гри більше мінусів ніж плюсів, а призовий фонд набагато менший, тому гравці вирішили повернути Путіна до свого столу. Морально-демократичний бар’єр в якості підтримки України та невизнання анексії Криму вже став не такою принциповою перепоною, війна в Сирії де-факто завершилась розподілом зон вплину, а з ситуацією на Донбасі всі ніби вже й змирились.
Якою ж офіційною причиною є повернення РФ до офіційного кола світових держав? Звісно, ніхто з адекватних дорослих людей немає сумнівів, що першочергові і чи не єдині причини як завжди є економічними, якими б гарними гаслами вони не прикривались. Але нас цікавлять саме ці гасла та їхнє ідеологічно-смислове наповнення. На вищезгаданій зустрічі президент Макрон заявив про своє бачення великої та єдиної Європи від португальських берегів до російсько-японських меж. Путін підіграв французькому колезі та компліментарно нагадав, що подібні ідеї проголошував ще президент де Голль. Втім останній логічно вбачав «європейський простір» до уральських гір, а за ними починається значно більша територія РФ ніж у Європейській частині. Але якщо занурюватись глибше, то подібні гасла з’явились не у Франції і набагато раніше ніж в період Холодної війни.
Ще в ранні часи Російської імперії, де керівні ролі в державному апараті та військових силах дуже часто займали персони західно-європейського походження, а перейняття європейської культури та моди було нормою, виникла слов’янофільська течія, спочатку в якості культурної, а пізніше і геополітичної альтернативи, зі своїми теоретиками та ідеями. Вже згодом, за декілька століть на руїнах імперії чітко сформувався рух євразійців, що пішли ще далі ніж їхні слов’янофільські попередники, та розвернулись на 180 градусів в сторону Сходу (проживаючи при цьому на Заході). Справа в тому, що після революційних процесів та приходу до влади більшовиків, в еміграції опинилось багато теоретиків та філософів різного спрямування. Частина з них, спочатку сприйнявши революції в штики, згодом розчарувались в ліберальних процесах. Найвідомішими з них стали представники так званого кола «зміновіховців», що переосмислили своє ставлення до СРСР та почали вбачати у більшовиках будівників нової імперії. Оскільки рух був здебільшого теоретичним, тому на Заході його представників не чіпали, а для СРСР подібні діячі були «корисними ідіотами», цитуючи В.І. Леніна.
Тобто російське євразійство було найбільш «євразійським»: воно повністю протиставляло себе західному світові, та проголошувало російську традицію набагато ближчою до тюркського світу та монгольської традиції, головним проявом якої і був великодержавний деспотизм. В 1925 році євразійці навіть спробували оформитись в політичну партію в столиці повоєнної Німеччини, де набули певної популярності, а також справили неабиякий вплив на націонал-більшовицькі течії, що виникли у спробі синтезувати ліві та праві ідеї та об’єднати різні табори вуличних радикалів. Фактичним прапором євразійства на Заході став німецький націонал-більшовик Ернст Нікіш. І до і після Другої Світової він проголошував політичну орієнтацію на СРСР, якого вбачав потенційним союзником постімперської Німеччини у протистоянні з капіталістичним Заходом.
Також подібні ідеї фрагментарно проголошував помітний нацистський діяч бельгієць Леон Дегрель. Втім, найбільш яскравим представником євразійських ідей став ще один бельгієць Жан Тіріар, що займався не лише теоретичною а й практичною роботою. Зрозумівши слабкість та пряму залежність повоєнної Європи від США, Тіріар, як і його попередник Нікіш, вбачав в СРСР союзника в боротьбі проти атлантичного світу і в створенні «Євро-радянської імперії» від Дубліна до Владивостока. І в подібних намаганнях він вважав, що Європа при потребі повинна капітулювувати перед радянським союзником лиш би скинути американо-капіталістичне ярмо.
Отже, на сьогодні склалась цікава ситуація, коли, здавалося б, маргінальні ідеї та їх гасла, які звучать не менш фантастично ніж в минулому столітті, беруться в якості обгортки для прикриття реальних економічних операцій, що потрібні як європейським лідерам та бізнесменам так і РФ. Найцікавішим є те, що цей можливий крок до потенційного виникнення євразійського економічного (а можливо і не тільки економічного) простору, викликає схвальні емоції з боку президента США. Логічним поясненням цьому виступає сприйняття в якості головного ворога дня не РФ, а стрімко зростаючого Китаю, а подібні процеси покликані дещо сповільнити російсько-китайську співпрацю, даючи європейську альтернативу для Путіна.
Але історія вчить нас, що її варто пам’ятати. На початку ХХ століття російські та деякі західні монархи жили з острахом майбутньої «жовтої загрози» та готувались захищати саме східні терени імперії в перспективі. Наприклад, далекосхідна експедиція відомого фінського діяча Маннергейма (на той час російського військового) була нічим іншим як розвідницькою операцією в Китаї та прилеглих землях. Дикий та густонаселений Схід викликав у російського імператора набагато більше острахів ніж західні імперії з родичами на престолах. Проте, як пам’ятаємо зі шкільних уроків, Велика війна, що згодом стала Першою Світовою почалась саме на європейських просторах. Власне, як і Друга.
Спеціально для Форпосту,
Максим Оверко
