На Львівщині Уляну Кузик знають як тендітну білявку з сяючими очима, що залишила забезпечене життя, бізнес та родину в Італії заради допомоги військовим і потребуючим мешканцям рідної області. Історія її волонтерства почалась із Революції Гідності, коли разом із подругами почала відправляти перші посилки на Майдан.Тоді дівчина й уявити не могла, що незабаром сотні українських емігрантів об'єднаються та завдяки її завзятості передадуть ще тонни допомоги українським захисникам на предову та ощасливлять не одну знедолену родину. На її рахунку вже десятки успішних благодійних проектів та незліченна кількість вдячних людей.
Зараз Уляна Кузик разом з подругою Уляною Дорош та фізичною підтримкою побратимів із "Правого Сектору" будує соціальне кафе "Базилік", що забезпечить роботою атовців та інвалідів. Волонтерка жартує, що після повернення в Україну їй довелось навчитись і бухгалтерській, і будівельній, і юридичній справі. А нещодавно наважилась на ще один напрямок - спробує стати депутаткою та допомогти людям реалізувати місцеві проекти, користуючись власним досвідом.
Як виникла ідея створення кафе?
Ми із подругою Уляною Дорош, діючою депутаткою облради, разом вирішили спробувати створити благодійне соціальне кафе "Базилік". Від області був конкурс соціальних проектів і ми, подали заявку від "Благодійного Фонду "Кузик Уляни". Мета проекту у тому, щоб створити соціальне підприємство і взяти на роботу незахищені категорії населення, а виручені кошти мають іти на діяльність фонду. Тобто фонд сам працює, заробляє на себе, допомагає з цих грошей і не просить пожертв. Я вирішла зробти кафе, бо тут на вулиці ген. Чупринки колись вже було кафе "Лілея". Закладів, де можна недорого поїсти поруч теж немає. Так з'явилась ідея кафе італійської кухні "Базилік".
Минулого року ми захистили проект і отримали 241 тисячу гривень. На ці гроші вже закупили обладнання: два холодильника, морозилку, плитку, переконвектор, посудомийку - основну техніку з якою можна працювати. Цього року ми отримали ще кошти на кондиціонери та витяжки.
Було багато бажаючих нам допомогти. Але у кожного була умова - потрібно підтримати певну партію. Йти на вибори я ніколи не планувала і ми продовжували роботу самотужки. Бути виннй якійсь партії — це не мій принцип. Я ж не для себе гроші прошу. Це ще один благодійний проект на якому доводиться працювати не лише розумово, а й фізично. Довгий час відмовлялась від пропозицій через брак часу. Я є начальник управління постачання добровольчого корпусу "Правий сектор". У мене під опікою і бойові підрозділи, і поранені, і їх жінки та діти.
А потім я зіткнулась із такою ситуацією, коли ми надаємо їм допомогу: продукти, медикаменти, лікування, але у людей залишається проблема із роботою. Звісно, коли запустимо кафе буде тих 12 робочих місць. Ще частину плануємо влаштувати на роботу в інші заклади завдяки майстер-класам від відомих шеф-кухарів з Італії, яких плануємо запросити. Після закінчення цього навчання можна буде отримати сертифікати та знайти достойну роботу. Також хотіли б у майбутньому відкрити філіали кафе та створити додаткові робочі місця.
Тому ти вирішила піти у політику?
Так. Є багато можливостей у місцевих депутатів, але більшість з них не займається цим волонтерством, бо ходять ще на іншу роботу чи мають свій бізнес. Не розуміють як багато людських проблем можуть вирішити на місцях. Їм просто потрібно правильно підготувати законопроект і проголосувати за нього. Тому я спробую піти на ці вибори, як одна із тих простих людей, що сама довгий час оббивала пороги кабінетів, і сподіваюсь тоді хоч щось зміниться у цій системі. Похід у політику стане для мене ще однією волонтерською роботою, якщо звісно виберуть. Якщо ні, то не сильно розчаруюсь. Так сталось, що йду від "Громадянської позиції" тому, що багато знайомих є у цій партії.
Чи не боїшся, що одного дня доведеться проголосувати "За" певні речі, які підтримувати не хочеш?
Ні, не боюсь. Думаю це їм має бути страшно, бо я на таке не поведусь. Проти своїх переконань я ніколи не піду і буду голосувати тільки за правильні речі.
Ти допомогла не тільки на Сході, але й у Львові?
Так вийшло, що саме львів'янам я допомагала менше. Хіба інвалідам, сім'ям АТОвців, будинку пристарілих, дитбудинкам. Найбільше до мене приїжджають з сіл Львівської області, люди, які реально бідні. Ти їм даєш ті колготочки і навіть якщо десь випадково браковані попались, вони беруть і кажуть "я зашию". Справді видно, що люди потребують.
Бо іноді приходять люди і дуже не задоволені, що є вживані речі, перебирають. Я таку довгу дорогу пройшла з Італії - все це зібрати, перевезти бусами, розвантажити, посортувати, дещо перепрати. А вона каже: "Я думала це буде нове, Дольче-Габана". Таких людей я більше не запрошувала. Це дуже неприємно. Якби в Італії це почула жінка, яка жертвувала... Чи була у нас біженка, яка завжди приходила, казала дайте мені те і це. А потім виставляла свої фото в інтернеті з усіх модних ресторанів. То навіщо таким допомагати? За шість років надивилась багато. Але залишились люди, які справді потребують, дякують за все. І це мене тримає у волонтерстві.
Передаю якусь допомогу майже щодня, а пост можу зробити раз на тиждень, бо немає часу на це. Дехто дивується: "Ти що вже не допомагаєш?". Але коли майже щодня приходять люди, то просто не встигаєш все це висвітлювати. Волонтери дуже люблять робити фотозвіти, особливо на великі свята. Але я намагаюсь не дивитись на інших, продовжувати робити свою справу і надто не зачаровуватись.
Але розчарувань за шість років багато?
У деяких волонтерах я розчарувалась. Передавала багато допомоги на фронт, а потім був один випадок, що частина не дійшла, "загубилась" по дорозі, продавалась десь. Але чесних людей є більше.
У Неаполі в нас була дуже потужна команда, раніше майже щодня щось передавали. Але активність дуже впала, ще до карантину. Під час карантину ми домовлись із однією поштовою компанією і нам дозволили передавати до 100 кг на тиждень. Маємо посилки щотижня - одяг, памперси. Ліки ще бояться передавати.
Які маєш плани у політиці?
Я принципово нічого нікому не обіцяю. Якщо наприлад є якийсь дитмайданчик недобудований. Я можу сказати, що постараюсь вам у бюджеті міському або обласному знайти гроші. Чи знайти благодійників в Канаді чи США. Можемо всі разом зібратись: хтось купить фарбу, хтось будматеріали і зробимо цей майданчик. А не так як у нас обіцяють: "Я вам завтра зроблю дорогу". Ти хіба за свої гроші це робиш? Може зробить потім з бюджетних грошей, але скаже, що то він і тільки він.
Наводжу приклад. Із 2015 року для дітей з сімей загиблих воїнів ми виконували бажання із їх листів до Миколая. Допомагала діаспора, купували усе, що діти просили, включно з планшетами та комп'ютерами. Коли я діставала квитки на різноманітні заходи для дітей з багатодітних сімей та родин добровольців, то спочатку все купувала. Аж потім дізналась, що можна було попросити у соцзахисті квитки у "СкайПарк", у міській раді можна взяти квитки в цирк для сімей учасників АТО. Така ж ситуація з аквапарком. Багато можна отримати на місцях, якщо знати де.
Також ми збирали дітей загиблих Героїв зі всієї України, схід і захід разом. Вони проживали у таборі 10 днів у Яремче. Спочатку ми все проплачували. А потім дізнались, що можна було поговорити з мером Яремче і діти відпочивали б безкоштовно, а ми їм за ці гроші щось би купили.
Це зараз я розумію, що тереба спочатку всіх "поштурмувати" і тоді отримаєш. Простий приклад - у карантин звертається до мене одна із лікарень, що не має засобів захисту. Я приїжджаю до мера того міста і кажу, що потрібно лікарні допомогти, вони не мають коштів. Він виділив гроші з міського бюджету. Вони закупляють усе. Потім каже мені той лікар, що просив: "Та скажіть вже хай нам більше грошей не кидають, бо вже й не знаю як за них звітувати. Я ж у вас просив допомогу". Мене це дуже здивувало. Тобто якби я вам привезла просто це все куплене, віддала, то вам треба? А якщо ваш мер вам скидає гроші, щоб офіційно закупити, то вже не підходить? Це ж Прозоро, звітність і так далі. Легше ж у волонтерів попросити, чи не так?!
Це ще один приклад того, що місцеву владу треба "штурмувати". Коли ти орієнтуєшся, приходиш до них і кажеш: "У вас в бюджеті є певна сума передбачена, то чому ви просите благодійні організації?".
Чи наприклад в одному міському сиротинці зверталися, що не мають чого їсти. У 2015 році, я би кинулась, назбирала море їжі і привезла. Але зараз, знаю, що в бюджеті на освіту закладено найбільше грошей саме на дітей сиріт. У них там взагалі чотириразове харчування передбачено. Може ви просто кошти не використовуєте правильно? Купили гречку, а половину списали? Написали, що купили сосиски, а по факту їх не було? Реально так і виходило, ми перевіряли. То більше вони не звертаються, вже в них проблем немає, ні з їжею, ні з одягом. Максимум якісь канцтовари можуть попросити зрідка. І ми на цьому у Фейсбуці не піарились, просто знайшли можливості на місцях. Трохи налякали їх цим.
Але це був лише один такий випадок. Є багато сиротинців у області, які справді потребують і з фінансами у них біда.
Так само було з будинком пристарілих. Нема грошей на дах. Це дуже багато грошей. Ну де я вам візьму 100 тисяч щоб дах змінити?! Де місцеві депутати? Нехай пишуть проект. Я не кажу, що вони мають зі своєї кишені дістати, але можна ж "вибити" з бюджету. Написали і таки проголосували за проект. То хіба так важко це було зробити відразу? Пенсіонери бідні 20 років жили без нормального даху, вікон, з грибком на стіні. А це треба було сісти і написати. А вони просто протирали штани. Я депутатам так і сказала. Ну вас же вибрав народ і ви маєте знати, що є програми дофінансування, є різні можливості. Це ж не має якась бабуся чи волонтер знати замість вас. Її треба на правильний шлях наставляти. Є можливостей дуже багато, я ніколи не повірю, що у нас бідна держава. Все у нас можна зробити.
Зараз ми написали ще один проект з Уляною Дорош - притулок у Трускавці спільно із соцзахистом та ЛОДА. Канада дала пів мільйона гривень на притулок для жінок і дітей, які постраждали від домашнього насильства. Тобто вони будуть тимчасово там жити, поки не знайдуть житло. Канада дає гроші на це, та ще на багато інших проектів. Тільки треба напружитись і написати заявки. І міська та обласна рада мають юристів. Якщо вони сядуть і промоніторять всі ці гранти, то сюди можна ще дуже баато коштів залучити з-за кордону.
Багато різного фінансування дають, наприклад, на дитячі майданчики для дітей з інвалідністю. Тільки сідай і пиши проекти. Але легше просто сказати: "Вибачте, нема грошей".
В одній із львівських лікарень хлопець молодий в реанімації вмирав. Звернулась до нас бабця із проханням про допомогу. Не дають парентеральне харчування, а на суміш "Малиш" у мами вже не лишилось грошей, то навіть її не давали. Поки ми не підняли шум, не привезли їсти. Їй казали, що він вже вмирає, ідіть похорони організовуйте. 30 років хлопцю. Ми його витягнули, ходить зараз здоровий, все добре. 
Не було бажання займатись ще чимось прибутковим на Батьківщині?
Після повернення в Україну я із двома подругами намагалась відкрити свій невеличкий бізнес - продавати якісну побутову хімію з Італії. Я ніколи не була хіміком і не дуже розумілась на цьому. Але приїхала на завод до одного італійця, що професійно цим займається.
У нього також росло багато алоє і ми вирішили зробити з нього цю побутову хімію. Ще частина була із лавандою та лимоном. І він справді видушував туди ці лимони, а не просто додавав фарбу чи ароматизатор. Натомість я привзила йому на аналіз українську продукцію, йому було цікаво чим користуються українці. І це був шок, бо наш засіб для миття посуду довелось змивати десь 15 разів у гаряій воді, а потім у холодній.
Та бізнес нам не вдався. Ми зробили дешевшу і простішу упаковку щоб зробити продукцію доступнішою для споживача. По-перше, люди не повірили. Казали "то ви розлили десь в Перемишлі" або "як то з 0,5 літра можна зробити 2, 5?". Хоч інші компанії так роблять і їм вірять, а тут не повірили. По-друге, проблема була у тому, що ми зробили все офіційно: привезли товар, взяли на офіційу роботу працівників, платили податки. Конкурентів звісно ж багато було на ринку.
Ми зробили сертифікат якості того італійського товару у Києві. Не витрачали багато грошей у рекламу, напевно можна було більше це розвивати. Але згодом своє ТЗОВ я продала (це простіше ніж його закривати - треба дуже багато документів зібрати, закрити важче, ніж відкрити). Привезли в Україну дві фури, а продали лише пів. Залишилось півтори фури, тож я багато роздала на Схід, у сиротинці, будинки пристарілих. Друзям пороздавала і ще собі трохи залишила, що вистачить напевно до пенсії (сміється). Ми звісно втратили великі гроші.
Я дуже хотіла показати, що в Україні можна зробити все правильно і легально, але не вдалось. Зате вже маю досвід, багато чого навчилось у той час. Шкода, що українці до такого ще не готові - їм треба яскрава гарна банка "ДАШу" за середньою ціною, а що там всередині нікого не цікавить.
