В українській традиції вирішення задавнених справ зводилося до простого вибору: «Битися чи миритися?». Два основних персонажі, що слідували цьому, відомі навіть дітям - це Котигорошко та Кирило Кожум’яка. Обидвоє, як відомо, обирали «Битися», обидвоє долали ворогів і повертали втрачене.
Зараз, коли слідкувати за тим, як «громадська думка» пропонує вирішувати загострення відносин України та Польші, складається враження, що всі проблеми пропонуються вирішити саме в такий спосіб - «битися!»
Що цікаво, такі заклики, породжені нібито образами і провалом йдуть не тільки в Украні, але й в Польші. Оцінка будь яких дій чиновників постійно супроводжується коментарями про нібито слабкість. Варто лише глянути на коментарі під твітами президентських адміністрацій України і Польші про результати зустрічі заступника Глави АП Єлісєєва з Державним секретарем Республіки Польща Щерським. Зустріч, нагадаємо відбулась у Кракові за дорученням Президентів Петра Порошенка та Анджея Дуди в рамках скликаного Консультаційного комітету президентів України і Польщі.
В обох вистачає «порадників», які вважають домовленості про шляхи виправлення ситуації проявом слабості та зради. Ба більше, вимагають негайної рішучої бійки, не показувати слабкість і т.д. і т.п. І зараз не хочу зупинятися на тому, хто провокує подібні коментарі, бо про геббелівські мережні спецвідділи в росії сьогодні не знають хіба ненароджені діти шпорцевої качки у верхів’ї Амазонки, і то тільки тому, що ще не вилупилися, а шкаралупа їх яєць не пропускає сигнали бездротового інтернету.
Мова більше до тих, кому такі заклики видаються доцільними і вони стають прихильниками та носіями цих закликів, перетворюючи їх через масові повтори в «громадську думку» на теренах обох країн.
Якщо повернутися до аналогії з казками, то справді - якщо уявляти себе таким собі Кожум’якою, якого змій, що напав на Київ, сам вважав своєю загрозою, то хочеться вирішити все швидко і просто. Прийти, сказати «битися, а не миритися» і подолати змія. Там все було просто. Кияни шанували Кирила, попросили його про допомогу, зустріли його перемогу і з шанували та поважали його після повернення.
Але варто згадати і Котигорошка, бо його ситуація для нас зараз значно ближча.. Там все складніше. Якщо коротко згадати суть, то почалося з того, що Котигорошко, дізнавшись про своїх сестру, яку ще до його народження викрав змій, ув’язнивши при цьому шістьох братів (що перед тим йшли з сакраментальним «Битися!»), найшов змія, відкинув «миритися» і щасливо покінчив зі справою. Але отут, власне почалося найцікавіше – в дорозі братам-забіякам, типовим носіям «вирішувати все силою, не врахувавши обставин» і тут сяйнула геніальна думка - залишити прив’язаного Котигорошка в лісі, а самим принести вістку про свою перемогу. І було б їм, скоріш за все, за такий політес (властивий і по сьогодні багатьом політикам сучасності) смертна, попри родинні відносини, кара. Та казка вирішила продемонструвати виховний момент. Дізнавшись пост-фактум, що це був їх брат, вони розкаялися у вчинку. Це розкаяння і спроба «миритися» (виправити свої помилки) і врятували їм життя від розгніваного Котигорошка. Але при цьому він їх залишив – живіть собі, мовляв, далі як хочете і зі змієм наступним вже самі давайте раду, як знаєте.
І для тих, хто з першого разу не зрозумів, то казка повторила мораль двічі. Бо, якщо хто забув, то потім Котигорошко знайшов собі побратимів, які по черзі дістали доброго тягла від прийшлого з того світу малого хирлявого дідка. І аж поки злодій не натрапив на Котигорошка, то «побратими» не зізнавалися в тому, що сталося. Аж коли все виплило, тоді почали вимагати помсти. На війну, як і годиться, з криками і вимогами крові відправили малого самого, а після його перемоги спробували його самого ж і убити. На що, вже навчений раніше, Котигорошко не піддався, а з допомогою грифа (дітей якого врятував, замість залишити в біді) вернувся і «побратимам» прийшов справедливий кінець.
До речі, зовсім не потрібно вважати, що заклик «миритися» передбачає всепрощення чи ігнорування викликів. Абсолютно ні. Мова про адекватну реакцію, яка має чітко уточнити ситуацію і виправити її. Найбільше помилка – вважати, що озвучену кимось річ, поділяють усі без винятку. Заяви польського міністра у Львові та оголошення початку «чорних списків» не відображають настроїв усіх громадян Польші. І нехтувати можливістю діалогу з тією частиною громадян та політиків, які не поділяють настроїв «польських яструбів» означало б показати себе недалеким та непослідовним.
До речі, про послідовність. Сьогоднішня історія вкотре доводить, що все потрібно робити вчасно. Ініціатива з назвою вулицею імені Яцека Куроня – знакової для для Польші особистості, що стояла у витоків сучасної польської незалежності і декомунізації прекрасна ідея.
Але варто нагадати, що в місті вже більше року припадає пилюкою ідея назви вулиці на честь видатного поляка Івана Павла ІІ. Востаннє до неї мали повернутися навесні саме цього 2017 року, але доля рішення так і не відома на сьогодні. Хоча якраз на Сихові, неподалік церкви Різдва Пресвятої Богородиці і парку Івана Павла ІІ є, як не дивно, безіменна вулиця, яку пропонували власне для цієї назви. Комізм ситуації полягає в тому, що коли на ній з’явилася потреба присвоїти поштову адресу, то можна було навіть обирати, до якої вулиці віднести – Скрипника чи Драгана – бо вони перпендикулярами до цієї вулиці прилягають, і тепер по факту там поруч співіснують будинки, які відносяться до трьох вулиць одночасно – Скрипника, Драгана і навіть проспекту Червоної Калини і все це при тому, що жодна зі споруд не виходить жодною зі сторін ні на одну з перечислених. Причини невідомі – чи то вулиця не підійшла, чи під час чергових розглядів нагальніші питання відволікли, але до рішення, яке могло зібрати чималу кількість поважного міжнародного товариства, так і не дійшло.
Чому на цьому зупиняюсь - подібні події це завжди привід для просування ідей і пошуку платформи для співпраці в майбутньому. Наприклад як слова польського дипломата – посла Польші в Україні Яна Пєкло, сказані ним в жовтні цього року: "Українці і поляки мають подолати історичні непорозуміння, які ще живі в обох суспільствах, і будувати свої відносини на дружбі і взаємоповазі". Прикметно, що ці слова були сказані в Києві на відкритті муралу саме з портретом Івана Павла ІІ. Загалом в жовтні в урочистостях на честь відкриття муралу та перейменування вулиці на честь Івана Павла ІІ прибуло багато гостей, в том числі і представників діючих польських політиків та «думаючої» громадськості. Символізм ситуації полягає ще й в тому, що ця подія, а відтак візити і слова поляків про добрі україно-польські взаємини стали можливими перейменування не в останню чергу було здійснено завдяки Інституту національної пам’яті України. Адже перейменування вулиці, що до цього носила назву Патріса Лумумби, відбулося в рамках законів про декомунізацію, в розробці і виконанні яких якраз і відзначився Інститут. І, можливо, якщо б цей момент був більше акцентований, то і постать Володимира В’ятровича (директора Інституту)не викликали б такі гостро-однозначні оцінки в польських радикалів. Або принаймні було б закладено можливість розширити сприйняття діяльності українських інститутів з відновлення історичної правди.
В повній мірі це стосується і Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, пам’яті учасників жертв війни та політичних репресій. Саме секретаря цієї організації - Святослава Шеремету – поляки обрали одним з прикладів своєрідного шантажу. Саме Святослав Шеремета став першим з «чорного списку» невїзних на територію Польші.
Реакція України, до речі, була моментальною – МЗС України викликало посла Польші для з’ясування ситуації. І без жодних відмовок Аналогічно вчинив і голова львівської ОДА Олег Синютка, зажадавши пояснень від польського консула у Львові. І цього разу, без відмовок про вихідних чи уточнення можливості іншого дня, одразу ж відбулася розмова з послом. Тепер чекаємо реакції офіційної Польші, яка в світлі домовленостей в Кракові мала б привести свої дії у відповідність до принципів взаєморозуміння та розпочати процеси нормалізації стосунків щодо
Тим часом не забарилася реакція і самих поляків. До прикладу Якуб Логінов, журналіст «Дзеркала Тижня», який мешкає у Кракові, на своїй сторінці написав «заборона в'їзду до Польщі для Святослава Шеремети це скандал і привід для сорому для мене як поляка».
А наостанок хотілося б ще раз згадати про казус Котигорошка та його войовничих побратимів, що штовхали його на війну, якою самі хотіли скористатися. Вони прославилися тим, що на своїй землі для власного задоволення знищували дерева (як Вернидуб), осушували озера і ставки (як Крутивус) і руйнували ландшафти (як Вернигора). І так виглядає, що подібні персонажі зараз і у Польші і в Україні роблять усе, аби зіштовхнути в безальтернативність бійок усіх, скориставшись цим в своїх, але точно не інтересах громади.
