- Україна входить в десятку найбільш питущих країн світу;
- Україна лідирує за кількістю людей з порушеннями здоров’я та поведінки, пов’язаними із алкоголем — 4,7%. На кожні 100 тисяч населення майже 14 людей помирає від надмірного вживання алкоголю;
- у 2013 році Управління ООН з наркотиків та злочинності обрало Україну серед 24 країн, що потребують першочергової допомоги через високий рівень вживання ін'єкційних наркотиків та поширеність ВІЛ серед тих, хто вживає такі наркотики
- за статистикою кількарічної давності (2017 рік), в Україні близько 30 тисяч передозувань ін’єкційними наркотиками. Залежних — близько пів мільйона. Загальної актуальної статистики немає.
Цифри показують, наскільки у нашій країні погана ситуація - як із залежністю, її профілактикою, так і з моніторингом ситуації. Насправді, для розуміння ситуації достатньо просто озирнутись навколо - діти, які нюхають клей; буденно п’яні пасажири у маршрутках; сусід, який прикладається до чарки та гамселить рідних; тіла напівпритомних десь у підворотнях; численні надписи-реклами по продажу наркотиків; смертельні ДТП, вчинені під впливом алкоголю. Все це нам до болю знайоме із численних щоденних новин, або ж реального нашого життя.
З терористами перемовин не ведуть...
Це був теплий та позитивний день. Разом із Тарасом Потураєм, директором РЦ “Назарет” та Віктором Романчуком, керівником проектів, відправляємось зі Львова до Дрогобича. Там знаходиться стаціонарне відділення. Їдучи в реабілітаційний центр алко- та наркозалежних, уявляю аналог в’язниці із нещасними людьми. Морально я не була готова до того, що, як мені здавалось, побачу. І це найбільше лякало.
Дорогою говоримо якраз про проблему залежності в Україні. Тарас розповідає про нові виклики у боротьбі із наркотиками у країні. Якщо з алкоголем все зрозуміло, то наркоділки завжди вигадують щось нове. Зараз в Україні популярні такі речовини як спайси та солі. Це синтетичний наркотик і дуже небезпечний. Чоловіки розповідають, що один прийом такої “суміші” може привести до невідворотних проблем із психікою.
“Спеціалісти повинні чекати пів року, щоб визначити, чи ненормальна поведінка у людини — це вплив спайсу чи це вже проблеми іншого характеру”, - резюмує Віктор.
Тарас Потурай порівнює ось цю нову хвилю наркотиків із початком 2000-х і далі, коли з марганцівки робили наркотичну речовину “мулька”. Такий наркотик руйнував нейрони у мозку. Як наслідок порушувалась ходьба та мова. Шкідливі речовини продовжували впливати на організм навіть після того, як людина переставала вживати наркотик.
На рівні держави також проблеми. У нас навіть не знають точну кількість реабілітаційних центрів та фактично не існує державних програм. До прикладу, чоловіки розповідають про досвід деяких країн, де виробники алкоголю сплачують спеціальний збір, за рахунок якого потім відкриваються реабілітаційні програми, та викривають чимало законодавчих дір.
Згодом Тарас розповідає і про, назвемо їх, псевдо центри, де порушуються права людини. Поки писала цю статтю, на Львівщині викрили таких три реабілітаційних центри, де незаконно утримувались майже 90 осіб. Такі організації працюють на страху. Це те, що я собі і уявляла — грати, режимний об’єкт, страх і ненависть. За визначену суму родичі можуть “здихатись” від наркомана чи алкоголіка, а “група швидкого реагування” силою забрати залежного у так званий реабілітаційний центр.
Такий спосіб Віктор та Тарас оцінюють як недієвий. Після таких закладів людина тільки більше озлоблюється і повертається до звичного для неї життя.
Інша крайність, коли рідні толерують спосіб існування нарко- чи алкозалежного. “Блудних синів” чи дочок жаліють. Так, вони всіх тероризують своєю поведінкою, але ж і "їсти дам, поперу, з дому не вижену, гроші позичу, закрию очі на багато що". Однак, така толерація навпаки погіршує ситуацію.
Віктор Романчук розповідає, що його дружина якось дуже вдало пояснила одній матері:
“Залежність — це тероризм, а з терористами перемовин не ведуть”.
Вже коли ми приїхали у центр, Віктор продовжує цю тему. Розповідає про один випадок, коли мати привезла свого сина до них. Син не хотів залишатись та, судячи зі всього, своїх проблем не бачив. Мати дуже просто пояснила йому ситуацію: якщо не хоче залишатись - його право, але тоді її дім для хлопця закритий. Чоловік залишився і почав лікуватись.
......
Заходимо у приміщення.
Одразу бачу тенісний стіл, багато кубків та медалей...і фото. Майже вся стіна у фото усміхнених та щасливих людей. Цей стенд фотографувати не можна, з поваги до нового життя всіх цих людей.
Віктор проводить мені екскурсію та роз’яснює особливості життя у цій маленькій громаді.
“Фішка” функціонування “Назарету” у самоорганізації. Так, так! Весь колектив, у тому числі і ті, що лікуються, вибирають Президента та своєрідних кураторів за кількома напрямками: кухня, охорона, “завгосп”, Архангел. Це те, що я встигла запам’ятати. Архангел — це людина, яка курує персональних “ангелів” новоприбулих. За кожним новим учасником програми закріплюється хтось, хто помагає новеньким. Зокрема, це робиться для того, щоб людина не відчувала себе покинутою та самотньою.
План дня, крім обов’язкових занять та виконань домашнього завдання, складається також із додаткової роботи на вищезгаданих напрямках, або справ, які людині треба підтягнути в особистому розвитку. Для когось це аналіз своїх почуттів, для іншого молитва чи спортзал.
На вулиці мені показують новеньку криницю, лавочки, гойдалку, запас дров на зиму. Все це робили самі хлопці.
Після невеличкої, але дуже цікавої екскурсії зустрічаємо Андрія.
“Мене звати Андрій. Я вживав 20 років”
Андрієві 35 років, 20 з них він вживав алкоголь та наркотики.
Ми довго з ним спілкувались. Він не вперше і не тільки мені розказує цю історію, але таке враження, що Андрію ця своєрідна сповідь досі потрібна.
Він був талановитим та активним хлопчиком. Його день був розписаний з ранку до вечора. Як сам пригадує, майже завжди приходив додому пізніше за батьків.
В якийсь момент хлопець побачив, що поки він ходить на навчання та тренування, то його однолітки спілкуються з дівчатами та просто радіють життю. Мабуть, це і було початком. Хоча, Андрій і сам не знає точної причини. Принаймні, мені так здалось.
Він встиг закінчити школу на одні 5-ки, поступити...але доросле життя і суворі 90-ті зробили свою справу. Не врятувала його і армія, куди він намагався втекти від залежності. По правді, Андрій не вважав тоді, що є якісь проблеми, адже “він може кинути в любий день”. Як він розповідав, насправді завжди його вистачало тільки на місяць-два.
“Людина зранку виходить на роботу, а я пастував мешти і йшов шукати наркотики.”
Він завжди знаходив причину — весілля, народження сина, важкий день і тому подібне.
Цікаво, що попри все, Андрій вважав себе віруючим християнином. Вживання наркотиків та алкоголізм не мішали чоловікові відвідувати церкву. При цьому його молитва складалась з прохання знайти велику суму грошей, щоб вистачило і на наркотики, і трохи на сім’ю, і пожертву в церкву дати.
У реабілітаційний центр чоловік звернувся у свої 34 роки. З його слів, він би нікуди не йшов, якби не змінилось до нього ставлення мами. Аж у 34 роки! Втомлена мама перестала закривати очі на вчинки сина. І це спрацювало.
Андрій потрапив у центр з вагою трохи більше 60-ти кілограмів. За рік проживання у “Назареті” чоловік поправився до 90 кілограмів і почувається чудово.
За обідом, яким мене пригостили, Андрій ділиться планами на майбутнє. З центру йти ще не хоче, але вже думає над налагодженням стосунків із сином. Більше того, хоче йти вчитись і спокутувати свою вину перед людьми, допомагаючи їм. Можливо, стане психотерапевтом та рятуватиме від залежності інших.
Поки ми ще вели бесіду з Андрієм, нас запросили у коло студентів (які були на екскурсії у РЦ). Про себе мав розповісти Юра.
“Я був 4 рази на реабілітації”
Юрі 30 років, він учасник АТО. У центрі немало таких. Юра дуже худий та помітно нервує, розказуючи про себе. Вживає хлопець давно і реабілітація мало чим помагала — вийде і одразу за старе. Проте, пробує знову, вчетверте. Можливо, стимулу додасть Андрій, з яким вони раніше разом “тусили”. Юра також бере участь у різних тренінгах, шукає себе у суспільстві.
Заходимо з Андрієм до його кімнати. Там сидять троє чоловіків. Одразу помітно “новенького” - ніяковіє, що хтось “сторонній” його бачить.
Всю увагу на себе забирає Ілля — молодий хлопець, який вже більше року у “Назареті”. Ілля — дуже приємний співрозмовник, одразу хоче все і всіх показати, наче гордиться цим місцем. І, мабуть, собою, бо справді цього вартує. Іллі всього 21 рік, але він вже у такому місці. На жаль...або ж на щастя, бо молодику дають ще один шанс на змістовне і щасливе життя. Ілля захоплюється тату — на тілі декілька набитих великих картин. Можливо через кілька років ми впізнаємо його серед талановитих майстрів тату-мистецтва. Ілля не наймолодший житель центрі, є тут і 17-річний хлопець. З ним, як і єдиною дівчиною у “Назареті” поспілкуватись мені не вдалось.
Під час нашої розмови заходять ще двоє хлопців із алкотестером. Це у них черговий обхід. Жителі кімнати впевнено дують у трубку. Все добре.
Довго не затримуємось, щоб не тривожити М. - “новенького”. Він якраз з Іллею робили домашнє завдання.
А що ж після?
Запитую відверто у Віктора та Тараса про успіхи. Розповідають цікавий факт, що ніколи не вгадати, хто після реабілітації повернеться до старого образу життя.
Бувають випадки, коли людина, яку вже “списало” суспільство, після багатьох років вживання, виходячи з реабілітаційного центру стає на повністю тверезий шлях — знаходить роботу, житло, налагоджує стосунки з рідними. Є і ті, які успішно проходять реабілітаційний курс, але повертаються до старих звичок.
А все тому, що не існує чарівної пігулки. Залежність — це важка хвороба, яка потребує контролю протягом всього життя. Вправніше буде сказати не так контролю, як бажання та усвідомлення людини, яка “попалась на гачок”.
Віктор пояснює, що така людина може зірватись і через 7, і через 27 років, а може більше ніколи навіть не дивитись у сторону алкоголю чи наркотиків. Роль грає і оточення. У нашому суспільстві заведено, що будь-яке застілля обов’язково має проходити із пляшкою на столі. І не важливо, що серед близьких є колишні залежні. Це як хворому на діабет вколоти смертельну дозу глюкози. Тому, коли до вашого дому повертається рідний чи друг, що мав такі проблеми, підтримайте його. Тверезий спосіб життя ще нікому не зашкодив!
Для тих, хто не готовий виходити за межі “Назарету” після курсу чи просто нікуди йти, має можливість залишитись. На базі реабілітаційного центру є будинок, де кожному потребуючому дадуть дах над головою, поки людина стане на ноги.
Погодьтесь, тут, у "Назареті", зовсім інша атмосфера, ніж може собі уявити пересічна людина. Це як біла пляма на чорному фоні. Тут залежного не тримають у клітці, а дають змогу переосмислити своє життя та вчать розуміти, аналізувати свої почуття.
Якщо Ви потребуєте допомоги:
Телефон: 099 661 66 78
063 554 87 78
067 679 05 06
Фейсбук: https://www.facebook.com/nazaret.org.ua/ (Тут Ви можете переглянути фото, відео та отримати додаткову інформацію про “Назарет”).
.......
На кінець хочу написати лише одну репліку. Поки українські політики ділять крісла та “хайпують” на болючих темах, країна падає у пекло алкоголізму та наркоманії. І за всі роки незалежності жоден уряд не звернув увагу на це цунамі, яке з кожним роком все більше руйнує нашу ментальність. Відсутність адекватного та повного моніторингу робить ілюзію, що цієї проблеми не існує. Все ж, такі центри як “Назарет” дарують надію, що в Україні не тільки ситуація стане кращою, але і висвітлюватиметься належним чином.
