Кожен день сучасної людини починається з новин. Зазвичай, поганих або не дуже добрих. Бо в країні війна. Бо в країні бідність. Просто тому, що нам хочеться чогось більшого, ніж у нас є. Кожен день Марти Левченко починається з усмішок. Дитячих усмішок.
Ця молода жінка - волонтер, керівник благодійного фонду «Я майбутнє України» і кризового центру «Мрія Марти». Вона опікується дітьми і бідними сім’ями, які давно втратили віру в те, що у них є шанс на виживання. Мені доводилося розмовляти із багатьма відомими і не дуже людьми, але такої атмосфери затишку, як із Мартою, не відчувала ніколи. Напевне саме тому можу дозволити собі нотку пафосу і зізнатися – праця Марти Левченко надихає. А її досвід змушує задуматися, іноді - вжахнутися від почутого, але найчастіше – повірити у те, що добра в нашому житті таки дуже і дуже багато.
«Держава звикла використовувати волонтерів для прикривання своєї безпорадності»
- Марто, розкажіть будь ласка, коли і чому Ви вирішили присвятити своє життя саме благодійності? В чому полягає головна місія організації «Майбутнє України»?
- Усе почалося ще у 2008 році. Перший наш проект був спрямований на допомогу закоханим малозабезпеченим молодим людям, які вирішили одружитися. Ми із допомогою небайдужих людей, підприємців, організовували для таких пар справжні весілля із незабутніми подарунками. Саме тоді, під час святкувань і під час їх підготовки ми й познайомилися із братиками і сестричками молодят. Дітками, у яких інше дитинство: без цукерок, часто без найнеобхідніших речей. І забути про цих дітей уже не вдалося. Тоді ми вирішили спрямувати свої благодійні зусилля саме на порятунок і допомогу таким бідним дітям. Сьогодні благодійний фонд «Я майбутнє України» працює якраз у цьому напрямку. Ми допомагаємо розгубленим і покинутим жінкам зберегти своє материнство і не відмовитися від дитини. Допомагаємо їм подолати фінансові труднощі. Шукаємо усі можливі шляхи для порятунку хворих дітей, на лікування яких у батьків просто не вистачає коштів. У кризовому центрі «Мрія Марти» такі самотні матері з усієї України мають змогу знайти допомогу і відчути підтримку.
- Чи легко займатися такою справою в Україні?
Ще на етапі заснування організації ми просто їздили по селах, зазирали у найвіддаленіші куточки і знаходили людей, які живуть за межею бідності. Насправді для того, аби отак допомагати, не обов’язково мати статус чи офіційну посаду. Ми довгий час робили це навіть без юридичної прописки у списку благодійних організацій. Офіційно зареєструвалися тільки тому, що є моменти, коли потрібно звертатися за допомогою до органів соціального захисту чи органів безпеки. А там без реєстрації ніяк.
- Ви відчуваєте підтримку держави? Як змінилися українські меценати і благодійники за останні кілька років непростих випробувань?
- Після Революції Гідності волонтерство і благодійність вийшли на новий рівень. І це правда. Робити добро, допомагати просто за ідею, безкорисливо стало модним. Тому зі сторони людей розуміння потреби допомагати стало більше. Люди стали відвертішими. А от зі сторони держави позитивних зрушень я не помітила. Держава звикла використовувати волонтерів для прикривання своєї безпорадності, для закривання своїх дір. Це стосується і питання дітей, і питання підтримки АТО, і багатьох інших питань.
Сьогодні благодійність в Україні можна дуже чітко розділити на вектори. Найпотужніший з них - вектор АТО. Усі гранди, усі внески, усі кошти спрямовані сьогодні саме в сторону АТО. Дуже часто мені доводиться чути відповідь на прохання про допомогу дітям: ми вже допомагаємо АТО. Навіть одна доволі впливова людина мені якось сказала: «Марто, зачекай. Питання дітей зараз не на часі». Тому правда в тому, що саме зараз допомагати дітям стало дуже важко. Бо мені звідусіль кажуть, що це не на часі.
- Але чи можна якось виокремити, хто в Україні зараз найбільше потребує допомоги і уваги з боку волонтерів і благодійних організацій: діти-сироти, хворі діти, пенсіонери, інваліди, родини воїнів АТО? Бо ж ми розуміємо, що врятувати усіх просто неможливо і так чи інакше потрібно робити непростий вибір…
Я намагаюся донести до людей, що коли наші воїни мерзнуть там, на Сході, десь тут також замерзають діти. Тут є хлопчики і дівчатка, які просто не мають що їсти. За останні 2-3 роки, коли проблеми дітей відійшли на другий план, ми вже втратили дуже багато доль. Багато малят залишилися без мами і тата, тому що ті у відчаї віддали їх в інтернат. Багато мамів вже відмовилися від синів і доньок, і вже звикли жити без них. Вони не планують забирати їх додому, а планують відмовлятися від батьківських прав. Ми зараз маємо величезну армію втрачених дітей. Це втрачене покоління. Тому особисто для мене благодійність – це порятунок таких бідних сімей. Це можливість допомогти малозабезпеченим дітям здобувати освіту, розвивати таланти. Щоб вони виросли людьми, щоб у них були мама і тато. Бо хоч як би це банально не звучало, але саме діти – це наше майбутнє.
«Те, що відбувається в інтернатах для дітей з інвалідністю, це найстрашніше, що я бачила у своєму житті»
- Не зрозумійте мене неправильно, але відмова батьків від дітей, наповненість інтернатів – це далеко не нова проблема в Україні. З нею борються уже давно і, принаймні якщо вірити звітам влади, на усіх рівнях. Ви справді вірите, що цю проблему можна вирішити?
- Потрібно намагатися вирішити. Або бодай працювати у напрямку допомоги таким родинам, які самі собі допомогти уже не можуть. Це страшно, коли в матері на руках помирає дитина, а мама навіть не може провести їй обстеження, бо не має на це грошей.
Одинокі мами, а як показує практика, мами, які виховують дітей з інвалідністю, одинокі, – це жінки, які приречені на вічне жебракування. Тому що дітки з ДЦП потребують постійної реабілітації. А ця реабілітація коштує дуже дорого – 10 тисяч гривень. І робити її слід хоча б раз на три місяці. А де одинока матір, яка не працює і сидить з хворою дитиною може взяти такі гроші? Тільки державної допомоги не вистачає навіть на найнеобхідніше. Бо потрібно купити памперси, їжу, ліки. Такі самотні мами найчастіше опускають руки і відправляють дітей в інтернат. Кризовий центр «Мрія Марти» допомагає таким матерям. Ми даємо їм віру в те, що можна боротися, що можна жити і виховувати свою дитину. Я переконана, що потрібно робити все можливе для того, щоб від хворих дітей не відмовлялися, щоб вони не потрапляли до інтернатів. Бо я знаю, що відбувається у таких інтернатах для вихованців з інвалідністю. Це найстрашніше, що я бачила в своєму житті.
- Мені вдалося витягти з таких закладів чотирьох дітей. Ті з них, які можуть розповідати (бо є і такі, які в силу своєї інвалідності не говорять), згадують справжні жахіття. Вони розказують, що вони їли, чи міняють їм памперси, як їх б’ють, душать, як над ними знущаються санітари, як їх ґвалтують. В мене є відео того, що там відбувається. І наскільки мені відомо, навіть уповноважений Президента Микола Миколайович Кулеба має докази таких знущань. Але навіть він не може нічого зробити. Бо в Україні інтернати – це заклади закритого типу. І це справжня проблема. От якщо ви, для прикладу, захочете зараз потрапити в таку установу, щоби просто віднести допомогу, вас мають право не пропустити. А коли їде перевірка, вона повинна заздалегідь повідомляти про свій візит. І повірте, коли перевірка приходить, уже все в нормі. Діти одягнені, ситі і доглянуті. Але як тільки перевірка від’їжджає, починається знову жах. Дітей прив’язують до батареї, роздягають догола, знущаються. Побороти такі темні чорні королівства зла неймовірно складно. Єдине, що ми можемо зробити, це захистити дітей від потрапляння туди. І держава як мінімум повинна була б підтримувати тих одиноких мам, які хочуть опікуватися своєю хворою дитиною. Хоча би забезпечувати їх реабілітацією. Бо без реабілітації такі діти жити не можуть.
Звичайно, було б правильним зробити інтернати установами відкритого типу. Було б добре створити експертні групи, щоб вони могли у будь-який час приїхати і перевірити, що там відбувається. Без попередження за кілька тижнів. Але на цьому етапі законодавчо це не врегульовано. Тому залишається тільки боротися за те, аби діти залишалися зі своїми батьками.
«За весь час існування ми не отримали жодної копійки фінансування з держави»
- Як Вам вдається дарувати стільки добра? Звідки в організації «Майбутнє України» стільки коштів, якщо Ви кажете, що на державу надіятися не доводиться?
- Ми працюємо тільки завдяки людям, яким не байдуже. За весь час існування ми не отримали жодної копійки фінансування від держави. Кожна копійка, кожна гривня чи тисяча гривень – це добровільні пожертви кожного з нас. Ми опікуємось дітьми по всій Україні. Дніпропетровськ, Харків, Херсон, Тернопіль, Львів, Кіровоград – ми допомагаємо насамперед бідним, тим, кому для віри в себе і в свою сім’ю не вистачає трішки грошей і підтримки небайдужих людей. Таким людям потрібно дати поштовх, показати, що вони здатні на більше, що вони справляться. Не засуджувати, а старатися зрозуміти і допомогти.
- Чи були у вашій практиці випадки, коли за лічені години чи дні вдавалося зібрати колосальну суму для конкретної дитини?
- Так, були. І скажу навіть більше – таких випадків дуже багато. Правда в тому, що черги на державну допомогу у лікуванні важких хвороб надзвичайно великі. Тому діти, які залежать тільки від цих черг, приречені на поразку. Вони помирають, не отримавши навіть шансу на життя. Несправедливим і абсурдним є також те, що пріоритетними у фінансуванні чи госпіталізації до солідних клінік є мешканці великих міст. Так, вони теж мають право на допомогу. Але дуже нечесно, що мешканці областей, сіл, хуторів просто «випадають» із списків, їм не дають жодного шансу.
- Марто, яким, на вашу думку, є сучасний благодійник? Який його вік, статус? Чи можете змалювати портрет такої людини?
- Так, такий портрет і справді можна окреслити. Все дуже просто. Це молодь. Це успішні молоді люди, які самі змогли чогось досягнути і готові допомагати іншим вижити в їх непростих ситуаціях.
«Янусі уже кілька разів підписували вирок, але вона досі бореться. Напевне, ця дівчинка повинна зробити у цьому житті щось дуже важливе»
- Уже близько року Україна, затамувавши подих, спостерігає за маленькою дівчинкою Янусею, яка бореться з раком. В чому унікальність її історії?
- Януся особлива. Вона просто дуже і дуже класна. Вона дуже сильна і вже дуже доросла як на свій вік. Їй уже кілька разів підписували смертний вирок, але вона досі бореться. Її мама сама ще зовсім дитина. Дитина, яка теж не мала дитинства, не мала батьківської опіки. Дитина, яку переконували у тому, що вона повинна зробити аборт. Але вона відмовилася. І це була перша перемога Янусі у боротьбі за життя. Вже після народження у Христинки-Яни була зупинка дихання. Її врятували лікарі. І це була друга перемога. Сьогодні на рахунку чотирирічної Янусі 8 блоків хіміотерапії. Завдяки добрим лікарям, які свого часу сказали нам: «Втікайте звідси, втікайте за кордон, бо тут вона не виживе», боротьба з раком у Туреччині дає свої яскраві результати. Пухлина, яка сягала у розмірах 12*16 см, сьогодні зменшилася до 6 мм. Її уже майже немає. І це ще одна перемога. Залишилося зовсім трішки. Потрібно тільки знайти кошти на пересадку кісткового мозку і вже у травні Януся зможе повернутися додому всього лиш із баночкою таблеток.
- Скільки коштів ще не вистачає?
- Насправді сума постійно змінюється. Нам довелося проводити додаткові хімії, боротися з інфекцією. Кошти, які є на рахунку клініки, постійно списуються. Станом на понеділок, 13 березня, не вистачає ще 80 тисяч доларів. Тому ми дуже сподіваємося на допомогу Львова.
Хочу також додати, що ми не витрачаємо на організацію жодної копійки, всі виконавці та учасники працюватимуть заради дитини. Тому усі кошти, зібрані під час заходу, підуть на лікування Янусі.
- Тоді чекаємо благодійного заходу у Львові і якнайшвидшого повернення здорової Янусі в Україну! Дякую Вам за розмову.
