22 травня 2017 року СБУ попередила на Черкащині спробу контрабандного вивезення за кордон культурних цінностей часів Київської Русі. Місцевий мешканець – «чорний археолог» – під час незаконних пошукових робіт знайшов скарб старовинних прикрас із золота та срібла. Він намагався продати їх ділкам, які займаються незаконним перепродажем історико-культурних цінностей за кордон. Проте оперативники спецслужби запобігли такій спробі. Відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 201 Кримінального кодексу України.
Випадки затримання нелегальних копачів - поодинокі. Шкода, якої вони завдають історичній та культурній спадщині українського народу – неоціненна. Уже не перший рік захисники українських скарбів б’ють на сполох: так звана «чорна археологія» з кожним роком стає все більш поширеним явищем. Законів України ніхто не боїться. Правоохоронців ніхто не остерігається. Нелегальний коп стає дорогим хобі, на якому заробляють непогані гроші. Як результат: історію України розпродують по частинах на форумах, ринках і за кордоном…
«Ми не шукаємо артефакти. Ми шукаємо метеорити»
Їх називають по-різному. Чорними археологами. Чорними копачами. Мародерами. Чорняками. Скарбошукачами. Людей, які купують металодетектори та вирушають на пошуки артефактів з кожним роком в Україні стає все більше. Відповідальність за такі дії, згідно із українським законодавством, не завжди чітко окреслена, не до кінця прописана, і лише теоретична. Адже ніхто із офіційних представників органів захисту культурної та археологічної спадщини України не може пригадати випадку, щоб бодай один копач постав перед законом. Зате кожен із них, копачів і скарбошукачів, добре знає, де шукати не можна, коли краще цього не робити і як знайти на старих картах «плідні» території.
«В когось це покер. В когось – казино. А в когось – прогулянки з металошукачем. І в більшості випадків, з якими я знайома, людям просто подобаються старовинні речі. Вони їх залишають собі і не продають. Решта копачів працюють заради наживи. Взяли карту, подивилися, пішли і шукаємо», - розповідає Форпосту Олена М., яка захопилася скарбошукацтвом близько трьох років тому. Олена каже, що закон знає добре. Як і більшість друзів, які поділяють її захоплення. «Коп як такий заборонений Законом. Але ж ви розумієте, що ми не шукаємо артефакти. Ми шукаємо метеорити», - усміхається співрозмовниця.
Олена М. переконана, що любителі із металодетекторами насправді нікому не шкодять і зазвичай є дуже хорошими та совісними людьми. «Ми непогані люди. Це просто інший світ. Ми нікому не шкодимо. Навіть ямки за собою закопуємо. Це неписане правило. Якщо ти викопав ямку – ти мусиш її за собою закопати, щоби ніхто туди не впав», - розповідає співрозмовниця, уточнюючи, що говорить винятково про людей, які роблять це для задоволення, а не для наживи.
Серед найдорожчих скарбів, які потрапляли до рук співрозмовниці із землі – монети із срібла Римської імперії. Але скільки вони можуть коштувати жінка не береться казати.«Я не вважаю себе чорним археологом. Чорні археологи – це люди, в яких нема правил. Вони можуть залізти на могилу, на курган. Я просто копач. Для мене це не заробіток, а відпочинок для душі. Я ще не продала жодної знахідки і поки мені не доводилося знаходити речі, які могли б бути корисними державі чи музеям. Інакше я б їх віддала», - розповідає Олена.
Не продає свої здобутки і Володимир – чоловік, який уже понад 10 років щотижня ходить на пошуки скарбів. Пояснює – це як риболовля. «Це хороша можливість відпочити від буденності. Хтось іде ловити рибу, а я іду в ліс, в поле», - каже співрозмовник. Він запевняє, що може проводити такі пошуки, бо має «посвідчення від музею». Але при цьому добре орієнтується, на які об’єкти заходити із металодетектором не варто. «Є перелік об’єктів археології, де копати не можна. Також я не розумію людей, які лізуть до курганів, розкопують могили. Це грабіж. Тому я не можу назвати себе ані чорним археологом, ані скарбошукачем. Я пошуковець. Більшість знайдених речей віддаю музеям. Собі залишаю тільки монети, оскільки саме із захоплення нумізматикою почалося моє захоплення копом», - розповідає Володимир. Він запевняє, що справді вартісні речі трапляються вкрай рідко. Каже, що найдорожча знахідка оцінювалася близько 12 тисяч гривень.
"Всё вокруг колхозное – всё вокруг моё"?
Володимир та Олена – представники так званих «білих чорняків», як їх називають офіційні археологи та пошуковці. Вони не грабують могил. Вони не вивозять за кордон цінні історичні артефакти. Вони нібито готові співпрацювати з державою. Але вони теж порушують закони, серед який перший - Закон України "Про охорону археологічної спадщини".
Але Олена та Володимир – це лише одна сторона медалі. З іншого ж боку – сотні так званих чорних археологів, які перекопують гектар за гектаром, визбируючи історичні скарби нашої держави, перепродуючи їх за шалені кошти поважним та впливовим колекціонерам як в Україні, так і за кордоном. Знайти таких копачів насправді неважко. Вони не ховаються. Вони торгують знахідками на спеціалізованих ринках, діляться враженнями і досвідом на форумах та у соцмережах.
Не так давно маедіапростір облетіла приголомшлива інформація про унікальну знахідку на Черкащині - шукачі скарбів відкопали скіфську чашу Аріанта. Їх не впіймали за руку. Вони самі розповіли про свою удачу. Щобільше, висловили свою готовність продати вартісний артефакт місцевому музею. Якщо ж зважити на те, що про історичне минуле скіфської доби на цій території раніше було мало відомостей, знахідка шукачів скарбів – «перша ластівка». У цій ситуації парадоксально геть усе. Починаючи від вихвалянь шукачів скарбів своєю удачею, яка є незаконною, закінчуючи радістю від того, що з’явилася унікальна інформація про скіфську добу, яку продадуть (!!!) музею.
«Археологічна спадщина включає як предмети, так і контекст, в якому вони є.Вирваний з контексту - це просто предмет, нехай він навіть рідкісний, із золота чи срібла. Адже археологія - це не пошук предметів, це вміння видобувати інформацію, робити висновки на основі тих матеріальних свідоцтв, які лишило давнє населення. Л.Клейн порівнював архелога із детективом, який на тисячі років запізнився на місце злочину. Отже, щоб уміти зчитувати й фіксувати цю інформацію, цей контекст, потрібно мати відповідні фахові навички. "Копач", який шукає речі для себе або на продаж, фактично викопує картоплю, бо цінності того контексту, в якому "виросла" ця картопля, він не усвідомлює» - пояснює Катерина Чуєва, заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, кураторколекції мистецтва Стародавнього світу.
Довга радянська традиція "всё вокруг колхозное - всё вокруг моё" спричинилася до того, що люди також не усвідомлюють: цей город - не нічийний, не "колхозний".Археологічна спадщина, яку зберігає українська земля, є надбанням українського народу і всього людства. Можливо, піднявши і заховавши монету, яку вже не знайде археолог, ви назавжди зітрете з пам'яті єдине мале свідоцтво того, що тут є якась унікальна пам'ятка. Ба більше - часто нашу "картоплю" викопують у такий варварський спосіб, що й сам город понищено, на ньому ніколи нічого вже не зросте, це як при пересадці серця пройтися по ребрах пацієнта екскаватором - реанімації не підлягає...».
Катерина Чуєва пояснює, що насправді музеї у своїй діяльності повинні керуватися чинним законодавством, а отже, не можуть підтримувати незаконну діяльність. «Крім законодавства, також є фахова етика, її основні положення зібрані в Кодексі музейної етики ІСОМ (Міжнародної ради музеїв). Згідно з Кодексом, музеї не мають приймати в колекції предмети, які могли бути здобуті нелегальним шляхом - адже це означатиме, що вони опосередковано підтримують нищення археологічної спадщини», - розповідає Катерина Чуєва.
То якою може бути доля цієї унікальної знахідки скіфської доби? В рамках закону її не може взяти до своєї колекції жоден музей. Її не можна продавати. Її від самого початку не можна було викопувати нелегальним способом. Не можна покарати. І правильні розділові знаки тут усім зрозумілі.
Щобільше, що далі, то активніше популяризується версія про те, що реально покарати можна тільки того копача, якого впіймають «на гарячому» на об’єктіархеології, внесеному в державнийреєстр. Саме про ці об’єкти розповідав Володимир. Про них знають усі професійні нелегальні скарбошукачі. Але така версія не що інше як маніпулювання, - переконує Катерина Чуєва. «Часто можна почути "контраргумент" про те, що якщо з металодетектором ходити "не по пам'ятці" - то це законно. Але це не більше ніж спроба зманіпулювати формулюваннями законів на свою користь. Є Ст. 10 Закону України "Про охорону археологічної спадщини". Також варто звернути увагу на ратифіковану Україною Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (1992 року), зокрема, на статті 2 і 3, які регулюють ці питання», - пояснює Катерина Чуєва.
От тільки, як показує практика, усі ці статті та зобов’язання не працюють. Поняття «чорної археології» з кожним роком переростає у дороге хобі, за яке ніхто не те що не карає, а й непогано винагороджує. Якщо бодай кілька хвилин приділити вивченню асортименту усім відомих форумів-аукціонів Violityчи Reibert, стає зрозумілим, що у боротьбі з нелегальними копачами ніхто в нашій державі не зацікавлений. Про причини говорити вголос не доводиться. А от про наслідки…
Шукали артефакти, знайшли кістки
«Головна проблема в тому, що в нашій державі не поважають закон. А також в тому, що на превеликий жаль, дуже багато людей, які є або при владі, або при посадах в правоохоронних органах або самі є колекціонерами, або якимось чином допомагають у діяльності чорних копачів і мародерів», - коментує ситуацію із безкарністю так званих «чорних археологів» Святослав Шеремета, директор КП ЛОР «Доля». За його словами, у нас в Україні для того, щоб здійснювати земляні роботи( дослідження) з використанням металошукача, потрібно мати дозвіл Міністерства культури. «Але поваги до закону на жаль нема немає. А відповідальність за порушення не прописана.Зараз, якщо такого копача зловити, він просто отримує штраф. І для цього його потрібно зловити саме під час розкопування. Бо якщо просто впіймати чоловіка з металошукачем, він скаже, що вчора був тут на пікніку і загубив годинник, обручку і так далі», - розповідає пошуковець.
При цьому Святослав Шеремета підкреслює, що усі без винятку чорні копачі порушують закон і завдають чималої шкоди. «Під час наших експедицій ми часто бачимо перекопані та понівечені пам’ятки історії, а саме місця боїв, поховання часів Першої, Другої Світових воєн та національно-визвольної боротьби. Після дій мародерів, коли вони перекопують поховання, часто втрачається дуже важлива інформація. Це є злочин . Адже за супровідним матеріалом віднайденим у похованні можна встановити до якої армії або якого підрозділу даної армії належав загиблий, а також встановити імена загиблих. Імена загиблих вдається встановити не так часто, а через діяльність мародерів ця можливість суттєво зменшується», - пояснює Святослав Шеремета.
Пошуковці розповідають, що усіх чорних копачів умовно можна розділити на три групи. Є мародери, які розграбовують поховання. Є так звані сірі копачі, які копають і, коли стикаються з кістками, не рухають їх і якимось чином повідомляють про знайдене. І є просто любителі походити і пошукати монетки, артефакти. Для власного задоволення.
«Ми нещодавно виїжджали за дзвінком хлопця, який нам повідомив про те, що знайшов флягу, а під флягою – кістку. Прибувши на місце, ми виявили останки солдата австро-угорського війська, який пролежав в землі з 1914 року, загинув на початку Першої Світової Війни, - розповідає Любомир Горбач, голова Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять». - Тобто є люди, які знаходячи поховання – не плюндрують його. Навіть азарт пошуку зупиняє мораль. Але, на жаль, кількість тих, хто розкопує, розкидає і нічого нікому про це не повідомляє, є не меншою».
Жорстка боротьба чи компроміс?
Незважаючи на актуальність та гостроту проблеми, поступу на шляху до її подолання в Україні не помітно. Інформації про затримання артефактів на кордоні при спробі перевезти їх за кордон – поодинокі. Кількість лотів на аукціонах в Інтернеті – рекордна. Держава теоретично пропонує закони, які мали б зупиняти нелегальну діяльність копачів, а практично – не робить абсолютно нічого для реального втілення цього законодавства у життя.
«Пам’ятка археології – це об’єкт археології, який внесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Станом на сьогодні у Львівській області є тільки 511 пам’яток археології. Всі решта мають статус або щойновиявленого об’єкта археології, або об’єкта, про який знають лише науківці, але ніякого юридичного статусу він не має. Загалом в Україні зареєстровано майже 66 тисяч. Хоча насправді лише по нашій області можна сподіватися на наявність 20-25 тисяч, а по Україні – до 700 тисяч. В Польщі, для прикладу під час реалізації державної програми суцільного обстеження виявлено та зареєстровано 450 тисяч таких об’єктів. При цьому її територія у два рази менша за нашу. За останні 2,5 рокиМіністерство культури жодного об’єкта археології у державний реєстр не внесло», - розповідає Олег Осаульчук, директор Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України Олег Осаульчук. Він зазначає, що причиною такого стану у пам’яткоохоронній сфері в Україні є, по-перше, недіюча та неврегульована остаточно нормативно-правова база, і, по-друге, людський чинник.
«В Польщі 250 тисяч скарбошукачів. Дуже часто вони оснащені на порядок краще, ніж офіційні археологи. А польська археологічна школа – одна з найкращих у світі. Там є підрозділи, які моніторять роботу таких чорняків. Був приклад. Один скарбошукач знайшов скарб бронзових сокир. Половину скарбу заховав, а половину вирішив віддати державі. Щоб показати, який він свідомий громадянин. За такий свідомий крок йому навіть мали виплатити грошову винагороду. Але в якийсь момент поліцейські перевірили скарбошукацькі сайти і спільноти. І з’ясувалося, що він хвалився, мовляв, “скоро мене представлять до нагороди, а насправді я знайшов скарб удвічі більший”. І замість винагороди він отримав 8 років ув’язнення», - розповідає Олег Осаульчук, додаючи, що у нас він не пригадує жодного випадку реального покарання нелегального копача.
«Перше, що потрібно для подолання проблеми – це виховувати свідомість наших громадян. Вони повинні розуміти, що все, що ними знайдено – це історична пам’ять народу, а не предмет наживи. Друге – невідворотність покарання за такого типу проступки. Третє – формування ефективної структуру, яка б стежила за таким ринком. Повірте, на Заході теж не такий ідеальний світ, як нам малюють. Але там якщо ти потрапив до рук правоохоронців, то відповідаєш за свої дії і вчинки», - додає Олег Осаульчук.
На проблемі відсутності відповідальності наголошує і Святослав Шеремета. «Вирішити ситуацію можна дуже просто. Потрібно прийняти закон, де має бути чітко встановлена кримінальна відповідальність за нелегальне копання. Потрібно, щоб після прийняття такого закону кількох чорних копачів притягли до цієї відповідальності, - пояснює пошуковець. - В Литві цю ситуацію вирішили саме таким чином. Там зараз немає чорних копачів. Там прийняли закон, відповідно до якого металошукачі потрібно реєструвати і для пошуку потрібно отримувати дозвіл власника ділянки, на якій ти будеш копати (проводити пошук). За порушення передбачена кримінальна відповідальність. Коли прийняли цей закон, кількох людей впіймали, дали реальні терміни ув’язнення, і все. Питання вирішене».
Ще один ключовий момент, про який повинна дбати держава – фінансування археологічних та пошукових робіт. Легальних. «Держава повинна працювати на випередження. Повинні фінансуватися археологічні експедиції. Пошуковці теж мали би працювати на випередження. Є фінансування – і ми працюємо. Село за селом. Поле за полем. Рік в рік. Хороші інструменти. Адекватна оплата. Я працюю вже 12 років. Але досі не можу собі дозволити купити металошукач, який коштує 28 тисяч гривень. А чорний копач може його купити, тому що він вчора продав монету. Парадокс?» - ділиться думками голова Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» Любомир Горбач.
«Боротися реально і потрібно, - оптимістично переконує Катерина Чуєва. - З одного боку, унормовувати на законодавчому рівні і відпрацьовувати механізми виконання законів, а також громадського контролю та подолання корупції, яка теж відіграє свою роль у нищенні спадщини. З іншого - вести якнайширшу освітню роботу, починаючи з раннього віку. Виховання і освіта - це ключ до формування особистості, яка усвідомлюватиме цінність і важливість збереження культурної спадщини. Це тривалий процес, але він принесе результати.
Сьогодні маємо важку ситуацію. Нерідко колекціонери і "копачі" переконані у тому, що вони таким чином рятують предмети, а в приватних колекціях їм буде краще, ніж в державних музеях. На жаль, з означених вище причин і не тільки такі дії, що призводять до "збереження" предметів - і водночас втрати цілих пластів інформації - а отже і нашої історичної пам'яті, неможливо вважати порятунком. Як фахівці - мусимо невтомно пояснювати, чому, та домагатися того, щоб наш голос було почуто. На можливість діалогу багато хто з колег дивиться песимістично, агресія стосовно науковців в деяких коментарях і дискусіях теж не надихає. Але нічого не робити - теж не вихід. Україна буде сильною, коли буде сильним громадянське суспільство - тож маємо працювати в цьому напрямку», - переконана Катерина Чуєва.
P.S Під час підготовки матеріалу стало відомо, що Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини" (щодо визначення поняття "пам'ятка культурної спадщини").
