Згадуючи командний спорт, в більшості випадків першою асоціацією спадає на думку футбол. Звикли, що це «національний» спорт, і незаслужено забуваємо про інші види, такі як баскетбол, гандбол та інші командні види спорту, розвиток яких лежить на плечах виключно ентузіастів-аматорів.
Це історія розвитку, віри в свої сили, злетів та падінь, особистого росту, хоббі, яке перетворилось на баскетбольний клуб «Львів». Від товариської гри з друзями в баскетбол до виступів у всеукраїнських баскетбольних чемпіонатах Першої ліги.
Про свою історію баскетболу, проблеми та досягнення аматорського спорту ділиться керівник БК «Львів» Андрій Петрович Калічак.
Чому саме баскетбол? З чого почалося ваше захоплення баскетболом аж до заснування клубу?
Колись я працював в комп’ютерній компанії Global Logic, і ми з колегами збирались після роботи для гри в баскетбол просто для себе. Звісно отримували свої результати, хотіли спробувати щось нове, і з тих пір я почав розвиватись як баскетболіст, тому, що грав з гравцями, які були набагато сильніші за мене. А так, як програвати ніхто не любить, довелось тренуватись і перерости рівень гравця з вулиці на рівень команди, що могла заявити про себе в чемпіонаті міста Львова.
Так ми грали пару років, я був тренером і організатором, єдиною людиною, яка цим займалась. Це було важко, я знайшов тренера, який у нас досі – Леонід Іванович Дербаба, спеціаліст, який працював в Ізраїлі. Зараз йому 81 рік, а він повний сил та натхнення, займається на рівні з усіма. З його приходом ми стали на рівень вище в організованості та професіоналізмі (якщо цей термін можна застосувати до аматорів), дуже багато змінилось в процесах і поступово ми доросли до чемпіонату України в Першій лізі. Тоді ж сформували нашу першу команду, I-Team (команда айтішників). Після кількох виступів познайомились з нашим майбутнім президентом Романом Богдановичем Городечним. Ми зрозуміли, що у нас є спільні цілі, заради яких ми готові пожертвувати часткою своїх ресурсів – часом, коштами, нервами. В 2012 році ми об’єднались і створили громадську організацію Баскетбольний клуб «Львів».
До цього ви чи ваші колеги по команді були баскетболістами?
Зовсім ні. В дитинстві я займався легкою атлетикою, а в баскетбол почав грати уже студентом. Гра мені подобалась, став цікавитись, я буквально самоучка. І не лише я, з тих хто починав зі мною – ніхто не був професійним баскетболістом. Моя історія захопленнябаскетболом почалась досить пізно. Для мене це був просто вид дозвілля з друзями. Що мене мотивувало –ті люди з якими довелось грати, стали не лише гравцями, а й хорошими друзями, і наша любов до баскетболу стала спільною. Наша ціль була і залишається стати командою Вищої ліги України і виховувати в першу чергу молодих спортсменів баскетболістів від молодшого шкільного віку (в ідеалі, початковий вік для гри – це 5-й клас, 10 років, а то й раніше. В Європі в професійних школах ще менший вік – 6 років), давати їм путівку в великий баскетбол. Тобто ми хочемо вчити безкоштовно і давати можливість талановитим дітям займатись баскетболом.
Чому я це роблю? – просто хочу, щоб у теперішніх дітей було більше можливостей ніж у мене в спорті. Тому я вважаю, що діти можуть добитись значно більшого маючи підтримку. В нас багато талановитих дітей. Багато секцій, але всі вони платні. Я сам з бідної родини, і коли тренувався влегкій атлетиці, з мене ніхто коштів не браві це було дуже важливо для мене в шкільні роки. Я можу впевнено сказати, що спорт виховав з мене ту людину, якою я є зараз. Без спорту я б напевне і половини не добився з того, що маю.
Спорт перш за все виховує дисципліну, вміння працювати спільно в команді і добиватись поставлених цілей. Я хочу щоб юнаки мали можливість теж це отримати, ті хто цього хоче, а не лише ті, в кого є можливість оплатити заняття спортом.
Тобто спершу це була команда людей по бізнес інтересам, які спільно працювали, а поступово почали займатись професійним спортом, правильно?
Ну знову ж таки термін професійний спорт – це люди, які спортом заробляють на життя, їх основний дохід і місце праці. У нас в сфері баскетболу в Україні дуже мало професійних спортсменів, і це документально підтверджено. Все решта – це аматори. В Україні в процентному співвідношенні – 5 % професіоналів, а решта все аматори, в тому числі і наша команда.
По суті в Україні весь баскетбол – це аматорський спорт?
Так. Професійний спорт – це лише команди Супер ліги і декілька команд Вищої ліги, які можуть запропонувати своїм гравцям достойну заробітну платню. А в нашому випадку в Україні баскетбол існує скорше тому, що люди просто віддають свій борг перед спортом, перед молоддю.
А на чому тоді все це тримається і розвивається?
В нас лише на ентузіазмі. Є президент клубу Роман Богданович Городечний, він сам вболіває за баскетбол, і зацікавлений в вихованні молодих людей. Він звернувся за підтримкою до своїх друзів, які допомагають нам фінансово, хоч і зовсім трішки, але для нас і ця допомога є дуже відчутною.
У Львові все тримається виключно на особистих відносинах. Тобто якоїсь черги інвесторів – давайте ви виховаєте гарних молодих спортсменів, а ми згідні вкласти в це кошти – такого немає і близько.
В нас немає власного залу, і це є найбільшою проблемою. Ми кочуємо з одного орендованого залу в інший. Були й неприємні ситуації, коли мали приймати чемпіонат, а нас просто вигнали і турнір був на межі зриву. Це загрожувало дискваліфікацією. І це демотивує, адже коли робиш щось, вкладаєш всі сили, а із-за організаційних моментів все на межі зриву.
Наш керівник, ректор академії друкарства домовляється з іншими ректорами, допомагає в оренді, старається підтримувати наші починання. Тому, що ми своїми силами не можемо знизу достукатись, щоб вибити хоча б той самий зал. Навіть коли є гроші, цього буває недостатньо.
Зараз вже другий рік тренуємось в Львівському торговому інституті. Теж на домовленості ректорів. Тому хочемо знайти зал на постійній основі, або землю під забудову, щоб можна було побудувати власний зал з допомогою спонсорів, що було б доцільно і для міста і для нас. З розвитком секцій, дитячих, молодіжних і нашої клубної баскетбольної вертикалі (дошкільна, шкільна, юнацька та молодіжна школи баскетболу). Тому було б добре залучити місто і спонсорів до цієї ідеї.
Взагалі щодо спонсорів – кожен думає про свій відкат зокрема на місцевому бюджетному рівні. А в деяких випадках потрібна навіть політична воля. От допустим в одної з наших команд – «Галичина», спонсором виступає фірма Онур, що займається ремонтом доріг. А знайшли спонсора завдяки добрій волі нашого губернатора, Олега Синютки. Добре, коли політик може підтримати спорт, шкода лише, що це відбувається вибірково.
Ми як ентузіасти маємо своє бачення, а люди бізнесу, чиновники, ті хто дає дозволи вони не є ентузіастами чи альтруїстами, вони хочуть з цього зиск.
А чому так? Чому таке відношення до баскетболу?
Це я б сказав не лише відношення до баскетболу, це відношення до всіх видів спорту окрім футболу. Тому що футбол, мабуть єдиний вид спорту у Львівській області, який нормально існує. Всі решта – гандбол, волейбол, баскетбол – в ролі жебраків, які випрошують крихти задля того, щоб взагалі вижити. Чому це так – напевне відсутність популяризації на державному рівні, люди взагалі не знають, що такі види існують, що можна ними займатись, з якого віку, і де зокрема в них в області можна тренуватись.
Який віковий ценз в баскетболі, в БК «Львів» зокрема?
В тому ж НБА, є гравці які грають до 40-ка років. Загалом спортивна кар’єра там закінчується десь в 35. Потім плавно перебазовуються в ветеранську лігу. Але всі, хто закохані в цей спорт не мають вікових обмежень – доки відчуваєш в собі сили та бажання – можна грати, хоч до 70-ти років. До 35років можна показувати свій спортивний максимум. В БК «Львів» це студенти 17 до 25 років, в основному Української академії друкарства, ті, які вчяться, і може двоє-троє ветеранів, які залишились ще з першого складу БК «Львів».
А чи є в клубі молодіжна/юнацька збірна?
Ні.Це якраз наше головне прагнення і завдання. Будучи не один рік у цьому спорті, ми дійшли висновку, що найкращою моделлю для розвитку клубу - це виховання наших дітей. Бо найбільшою проблемою БК «Львів», є те, що гравці не зі Львова. Поступають студенти в академію друкарства, та коли вони закінчують навчання, після 22-х років і не залишається тут жити і працювати, відповідно залишають команду, повертаються в свої міста. Змінюється склад. А баскетбол, це спорт, в якому гравці досягають піку свого спортивного розвитку в районі 30-ти років, люди не можуть себе проявити і це сумно.
Чи можна теоретично організувати юнацьку збірну, чи в нас розвиток спорту мало кому цікавий?
Теоретично можливо. Є тренера, які цього прагнуть, можна знайти зал, немає як завжди фінансової можливості. Потрібні кошти на оренду, зарплату тренеру, потрібні м’ячі, інвентар. Зараз у Львові є секції, на базі деяких шкіл, алевсі ці секції платні. Ми не хочемо робити ще одну платну, тому потребуємо якоїсь спонсорської фінансової підтримки. Наразі безкоштовною є лише секція обласної ДЮСШ, хоча там теж дужа важка ситуація зараз. Нашою ціллю є вибудувати таку ієрархію, піраміду, щоб на нижчому рівні багато дошкільнят, шкільних груп, далі студентські групи. В нас досить висока ціль – змінити ситуацію в спорті, хоча б в баскетболі, і хоча б у Львові на краще. Це той мінімум, на який ми можемо розраховувати і здатні добитись результату перейшовши у Вищу лігу.
Щоб створити початкову школу для дітей молодше 10-ти років, складність полягає в тому, що діти самі по собі маленькі, відповідно і весь спортивний інвентар, м’ячі, стійки, конуси, лавочки, кільця мають бути зменшені/полегшені до розміру та потреби дитини. А це все кошти. Така секція мала б скорше загально фізичний розвиток дитини з ухилом на баскетбол. Вчити витривалості, координації. Крім того проблема в тренуючих кадрах – немає методики тренувань маленьких вихованців. Але це вирішити можна, більше проблема в тому що це мало кому потрібно. Ми хочемо зараз створити хоча б секцію середнього шкільного віку. І плавно перейти від існуючої студентської до шкільної. Так само як раніше наша команда була старшого віку, а ми її омолодили, а вже далі перейти до найменшеньких дошкільнят.
Ви зараз у Першій Лізі?
Так Перша Ліга, група Захід. Ліга поділяється на центр і захід. Поділ для того, щоб зменшити витрати на фінансування. Допустимо виїзд у Харків коштує набагато дорожче ніж виїзд в Рівне. Тому у всіх лігах крім Супер робиться попередній етап відбору локально, а кращі переходять далі.
Де ви виступали в останньому сезоні?
Ми виступали в чемпіонаті Львівської області, посіли третє місце, а перед тим перше. Також студентська ліга і традиційно – універсіада Львівщини. Їздили також за кордон – зараз поїхала команда в Ізраїль на товариський турнір The Friendship Games, це вже наш третій раз. Попередні рази ми там займали третє та друге місце. Цей раз сподіваємось на перше.
А як на рахунок закордону і їх розвитку аматорського спорту?
У більшості команд немає як такого єдиного фінансування яке б дозволяло їм повністю існувати. Але існують пільгові умови від місцевої влади, оренда залів наприклад. За кордоном розвинутий аматорський баскетбол в Хорватії, Югославії. Це такі країни найближчі, чий досвід можна було б перейняти, чи хоча б повчитись. В Польщі, в самому лише Кракові є 325 аматорських баскетбольних команд.
Вже не кажучи про США, де баскетбол – це бізнес. Клуби там прибуткові. В нас в Україні жоден клуб не прибутковий. Жоден спонсор не відчуває фінансової віддачі від вкладення коштів у цей спорт. В НБА основні спонсори це телебачення, які заключають контракти на мільярд доларів за право трансляції. В нас такого рівня поки що немає навіть і близько в перспективах досягнення.
А як справи з аматорським баскетбольним спортом у інших містах та областях?
Наприклад клуб Черкас «Черкаські мавпи», місто Южне команда «Хімік», у Дніпропетровську гарна команда. Але це все почалось з того, що знайшлись люди які вболівають за баскетбол і стали спонсорами, які змогли взяти на себе всі фінансові проблеми. Там хороші команди, з хорошими тренувальними залами, і головне молодіжними, юнацькими та дитячими сильними школами баскетболу.
Один з черкаських вихованців наприклад Михайлюк Святослав потрапить до НБА, це можна розцінювати як дуже хороший результат діяльності баскетбольної школи. Ми до цього тільки прагнем. Я не виключаю можливості, що хтось з наших львівських дітей попаде колись до НБА. Неможливого не існує, я сам би не повірив, що з гри в вільний час перетворимся на клуб і гратимем на всеукраїнських турнірах, але як бачите граємо і розвиваємось, тому все можливо, головне робити поступово, те що можливо і вірити в краще.
А як стосовно відкритих баскетбольних майданчиків? Є у нас у Львові місця, де б діти, дорослі могли просто грати в баскетбол?
До нульових років були. Але потім вони поступово деградували. Зараз ситуація значно покращилась. На Сахарова відкрили сучасний баскетбольний майданчик з синтетичним покриттям, кільцями. Аналогів у Львовійому немає. Залюбки там граємо і не лише ми, а й ті хто давно не грав, просто вирішив зібратись з друзями і постукати м’ячем з сином. Це дуже добре що такі можливості створюються. Є можливість хоча б просто спробувати дитині свої сили, тому що починаючи десь з 6-ти років вже проявляються здібності нахили до того чи іншого виду спорту.
