Я цей текст виношувала довго. Обдумувала з різних сторін і точок зору, розпитувала різних людей: від друзів, ідеологія яких співзвучна з моєю навіть у тій частині, що не озвучується, — і до військових, причетних, і тих, хто приймає рішення.
Виношувала, написала чернетку — і відклала. Повернулася до нього аж зараз, коли вже наче всі списи поламані, всі крапки над “і” розставлені, всі наміри чітко й однозначно висловлені. Ура, перемога?
А чи перемога?
Перша інформація, яку я отримала про НАСВ, прийшла під емоційно-ідеологічним соусом: "зрада! навчання командирів-танкістів забирають з патріотичного Львова до сепарського Харкова!"
Загалом, я стійка до таких вкидів, але больову точку вибрали правильно, як книжка пише, — зачепило.
Була я в той день в Києві на зустрічі з іншими волонтерами, і попав нам під гарячу руку командувач сухопутними військами. Тему НАСВ підняла не я, її активно обговорювали, озвучували багато технічних аргументів, але ж... больова точка на те вона й больова, що болить, тому я й запитала про ідеологічний аспект. Мене цікавило, чи впринципі його враховували. Відповідь мене висадила на довго, я про це писала, а з деким навіть обговорювала по гарячих слідах.
Якщо дуже коротко, то вона зводиться до того, що "планова демілітаризація Сходу призвела до того, що наші війська там у 2014-му сприймалися як окупаційні". Якщо ж розгорнуто, то тут широке поле для роздумів над тим, що таке патріотизм в сучасній воюючій країні, та як його виховувати, і на яких прикладах. Яку роль у цьому відіграє, і яку мала б відігравати армія. Але це не тема цього допису.
Перше, що я зробила, це вирішила прочитати петицію. Спершу пропустила частину обґрунтування і перейшла до вимог.
Люди, а ви взагалі читаєте й аналізуєте, що підписуєте? Чи просто так, бо хороші люди попросили?
“Зупинити будь-які дії щодо створення на фондах факультету військової підготовки імені Верховної Ради України Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» Інституту танкових військ”
Це перший пункт вимог! Не “не допустити знищення”, не “зберегти академію”, а “зупинити створення”!!!
Тобто тисячі патріотично налаштованих громадян України, здебільшого дуже патріотичного західного регіону, вимагають від Президента припинити створення інституту з підготовки офіцерів. У країні, яка воює. На наявній технічній і кадровій базі, де багато років успішно готують офіцерів запасу. Тих самих, які в шести хвилях мобілізації, а згодом по контракту героїчно захищали нашу державу і будували з нуля армію! Зупинити створення!
І цей текст складає не дилетант, якого болить, і він “пише, як вміє”. Автором є політик зі стажем Ігор Васюник.
Відразу відповідаю на всі заперечення: так, я читала продовження, і я читала обґрунтування про те, що “кадровий голод насититься, і Львів стане непотрібний”, я розумію всі раціональні підтексти, і я десь їх поділяю. Але я про слова, про деталі, в яких ховається диявол. Контексти і наголоси. А основний наголос, який подається в цій петиції, основний месидж: “Зупинити будь-які дії щодо створення!”
Гаразд, автор петиції сформулював неправильно, але загальна ідея ж хороша. В спробах розібратися ходжу по дописах основних ідеологів, читаю аргументи, мотивацію, переглядаю коментарі. І знову ті самі граблі. Слова. Смисли.
Одна з цитат, як аргумент, чому не можна переносити виховання офіцерів зі Львова в Харків: “невже нас нічого не навчило 4 роки війни, 4 роки перебіжчиків з українських офіцерів та 4 роки зрадників, які не дозволяють переламати хід війни”...
Ви читаєте тут те, що і я? В Харкові будуть зрадники, а у Львові - ні. Ба, більше, саме завдяки тому, що на фронті 4 роки офіцери-зрадники, вивчені не у Львові, ми не можемо переламати хід війни. Ей, а ви не охрініли зі своїм галицьким патріотизмом? Останнє питання не моє. Це причесаний цензурою зміст нельвівських коментаторів, здебільшого - атовців.
Ще цитата: “Вважаю, що ми маємо захищати СВОЄ, рідне! Чому переносити у Харків, ніхто не може пояснити. Ніяких аргументів.”
Так, я розумію важливість мовного і культурного контексту у вихованні офіцерів. Я розумію побоювання тих, хто бачить наміри демілітаризації Львова. Я бачу ще ряд загроз, які, якщо не відсторонитися від “потоку шумних фраз”, просто нереально помітити. Але ж дискусію вели не бабці під під’їздом, і не робітники в курилці. В цю дискусію, і саме з такими аргументами, включилися політики, волонтери, журналісти, інтелігенція. Люди, які за рівнем своєї компетенції не можуть не розуміти важливості гасел і тез, які вкидаються в суспільство. Так, вони можуть спрацювати зараз на досягнення цієї конкретної мети. І вони, схоже, таки спрацювали. Але мета досягнена або втрачає актуальність А гасла і тези вже закинуті, і продовжують жити своїм життям. І львівський вояк, проштрафившись і отримавши наганяй від офіцера з Харкова, подумає “ах ти ж сука, сепар!”. А може не подумає, а скаже в обличчя. І сумські артилеристи пошлють матом львівського офіцера “да пошел он, мы для него все предатели”. А галицький вуйко буди цмулити пиво, травити дітям анекдоти про бандерівців і политий оливою город, і посилати матом пільговика в маршрутці за російську мову, не задумуючись про те, що поки він платив воєнкому відкупне і відсиджувався в Польщі на заробітках, той “клятий москаль і сєпар” з боями виходив з Луганського аеропорта.
Яка мораль? А ніякої. Просто давайте пам’ятати, що слова - це теж зброя, яка вимагає дуже обережного поводження. Ще обережнішого, ніж фізична зброя. бо тут правил не виписано. Тут думати треба. На роки вперед.
