«Хоспіс» у кожного з нас викликає, мабуть, не найприємніші асоціації та домисли. Одразу уявляються обдерті стіни, неприємний запах приреченості, злобний чи пак втомлений погляд санітарок…
Мій дідусь помер у страшезних муках. Рак простати з’їв його за рік часу, «подарувавши» місяці нестерпного болю та безпорадності, а нам довгі місяці стресу і тонни безглуздого співчуття, бо ми не могли нічим допомогти, допомагав тільки морфій, який давав нетривке полегшення... Тому я прекрасно розумію, як важко організувати для такої людини достойний догляд…
З подібними думками заходиш у львівську комунальну лікарню «Хоспіс» по вулиці Котляревського і… не знаходиш там нічого такого, що викликає відразу чи перелічені вище відчуття. Цей будинок є стаціонаром для 30-ти невиліковно хворих людей, байдуже якого віку і з якою історією.
Як організований хоспіс
Із 1994-го року керує закладом, що за поляків був приватним будинком, а згодом дитячою лікарнею, заслужений лікар України, кандидат медичних наук Євген Москвяк. Він фактично і є творцем паліативної допомоги на Львівщині. Це лікувальна установа, а не будинок престарілих, як здається на перший погляд. Так, у хоспіс часом звертаються з проханням взяти літніх людей на утримання, але такі прохачі одразу отримують відмову. Завдання центру, каже Євген Москвяк, - зняти людині нестерпний біль та забезпечити для неї комфортні умови боротьби з хворобою. Звісно, у всіх, хто отримує діагноз «невиліковності» з’являється відчуття страху, яке переходить у форму агресії, але хоспіс допомагає цим людям адаптуватися до медикаментів і нових умов життя. У хоспісі працюють четверо лікарів, яким доводиться бути власне і психотерапевтами, котрі шукають індивідуальний підхід до кожного пацієнта, а загалом тут працюють 50 медпрацівників. Правда, медсестри тут не затримуються надовго. Емоційне вигорання, фізичне виснаження, та й зарплата, 2 800 грн на руки, змушує шукати роботу за кордоном чи деінде. Відтак у хоспісі, та й не тільки тут, уже відчутний дефіцит кадрів: закладу потрібні медсестри.
Більшість коштів на надання паліативної допомоги в хоспісі закладає держава у вигляді субвенцій, зокрема на харчування та забезпечення медикаментами. На утримання будинку, оплату комунальних послуг, а також частково на заробітну плату гроші йдуть уже з міського гаманця. Цього року місто виділило 200 тисяч гривень на ремонт палат та 2 млн 800 тис. на облаштування ліфту. Телевізори, обладнання, камери відеоспостереження – усе це було придбано за спонсорські гроші. Із забезпеченням транспортом – проблема. На балансі хоспісу є машини, які в експлуатації вже понад 30 років - вони вже ледь «дихають». Тому закладу потрібна легкова машина і «швидка» для виїзної бригади, бо, як поділився з Форпостом Євген Москвяк, лікувальний заклад планує запустити спеціальну виїзну бригаду, щоби зменшити навантаження на екстрену медичну допомогу. Наразі міські поліклініки передають хоспісу інформацію про паліативних хворих і лікарі виїжджають за вказаною адресою, переконуються, чи потребує людина госпіталізації. Запуск спеціальної виїзної бригади вирішить проблему спекуляцій, за яких діагноз, поставлений у поліклініках, насправді не відповідає стану хворого.
Хто тут лежить?
70% обивателів хоспісу – це онкохворі, решта невиліковно хворих – заручники ЦВХ чи ІХС (цереброваскулярної та ішемічної хвороби серця). Фактично всі вони львів’яни, є дуже «важкі» хворі з області, хоча Львівщина має свої відповідні заклади. Так, нещодавно Євген Москвяк, який уже 20 років працює з паліативними хворими, допомагав відкривати хоспіс у селі Сіде Самбірського району: нормативно-правова база, методичне забезпечення та кадрове навчання розроблялись на базі львівського закладу.
У хоспісі на Котляревського є 16 палат («13-тої» палати тут немає). Пані Неля, якій уже 80, усміхається у коридорі. Вона тут тиждень. Неля знає, що її мучить, знає свого ворога в обличчя – це рак молочної залози. Але вона ходить, щодня отримує перев’язку і наразі бореться без наркотичних препаратів. В іншій палаті лежить Інна Олександрівна, із соматичною патологією, у минулому медпрацівник. Тепер вона віддала себе у руки лікарям.
Пані Катерина, що лежить поряд, у минулому працівниця видавництва «Каменяр» та викладач університету. Вона якраз відсвяткувала день народження. На її тумбі червоні гербери, однак у жінки немає настрою. Катерина потрапила сюди важкою, фактично не розмовляла, тепер же, через рік, майже «бігає». Бажаю їй гарного настрою і кажу, що її червоні гербери впевнено тримають свої голівки і не думають в’янути. Вона дякує і каже, що у неї сьогодні «просто думка не працює»… А в іншій палаті лежить Таліна з Харкова. Я дивуюсь її гарному імені і вона усміхається до мене з-під своєї жовтогарячої теплої ковдри. Її слов’янське ім’я означає «схильність до життя подвижника». І це справді, подвиг – боротись за життя.
У хоспісі були випадки, що люди, яким прогнозували «місяць-два», жили під опікою і по кілька років. Жінка із раком шийки матки протрималась тут 10 років і навіть закрутила роман із іншим хворим. Так що і в цих стінах народжується любов.
Насправді у хоспісі лише поодинокі хворі знають про свій діагноз. Інші лише здогадуються. Більшість впевнено будують собі плани на майбутнє. Персонал говорить з ними на різні теми, але медицина та хвороби – тут табу. Взагалі, інформація про тутешніх мешканців - закрита.
У хоспісі є капличка і кімната для зберігання тіл, звідки забирають померлих. Жодної комерції. Це не те, на чому треба заробляти, переконаний Євген Москвяк. Родичам одразу пояснюють, як себе поводити, коли приходить смерть… Все це обумовлено у відповідних угодах.
Хоспіс співпрацює із Церквою Святого Климентія та Церквою Святого Юра, чиї отці щонеділі відправляють у каплиці міні-службу. Звісно, це справа індивідуальна. Одного разу в хоспісі лежав євангеліст, якому привезли баню кип’ятку. І хоча медперсонал був дещо шокований відповідним обрядом очищення, чоловікові дозволили пройти усі «священні» процедури.
Були й «інтимні» скандали… Так, хоспіс приймав невиліковно хворих із місць позбавлення волі, то ж неадаптовані тюремники, які по 10-20 років відсиділи за гратами, вдавались до сексуальних домагань. Один із в’язнів, звільнених за законом, вирішив розпустити руки до медсестри. Сексуальна агресія вилилась у конфлікт та… вибиті вікна. За законом люди, які вчинили вбивство чи жорстоке насилля, із четвертою стадією раку, як і законослухняні громадяни, скеровуютьсяу заклади паліативної допомоги. Вони агресивні. Їм немає що втрачати. Вони готові на все. Відповідно львівський хоспіс уже звернувся із проханням-застереженням про небажання приймати людей із місць позбавлення волі. Останнього агресивного хворого відправили за власний рахунок в Одесу, то він ще по дорозі присусідив собі два мобільні телефони.
Хоча взагалі у хоспісі немає заборон. «Все що хочеш. І навіть сто грам», - усміхається персонал. Бо для чого забороняти людині, в житті якої поселився непереборний біль, у такому невинному задоволенні?
Дехто так і не дочекається…
Загалом у Львові є всього 55 стаціонарних ліжок для невиліковно хворих – 30 у хоспісі на Котляревського та ще 25 у паліативному відділенні на базі 4-ої міської лікарні. Цього відверто недостатньо. Як констатує директор хоспісу Євген Москвяк, на місце в їхній заклад чекають щонайменше 15 важкохворих. Дехто, на жаль, так і не дочекається…
Розширювати хоспіс на Котляревського немає сенсу, говорить головний лікар. Краще відкрити ще один стаціонар на 30 ліжок. Але для цього потрібні великі гроші (саме через брак грошей «закрились» ліжка у 5-тій міській лікарні) і бажання тим займатись. Бо, звісно, свою роль відіграє психологія. Кожен лікар хоче лікувати того, кого можна вилікувати. А коли ти вже нічого не можеш вдіяти...
Євген Москвяк каже, що звертає увагу на два чинники, коли приймає рішення про госпіталізацію хворого - на больовий синдром та соціальні проблеми, умови, в яких проживає хворий.
Щодо відкриття дитячого хоспісу, то за словами головного лікаря, на початку 1997-го року у хоспісі були дитячі ліжка. Тут лежали троє діток – 9-ти місяців, трьох і п’яти років, однак на цьому все і скінчилось. Згодом лікарі повертались до думки відкрити кілька дитячих ліжок на Котляревського, але не побачили доцільності, позаяк кожна мама хоче, аби її дитина, навіть невиліковно хвора, була вдома, біля неї.
Можливість забути, що ти невиліковно хворий
Директор хоспісу каже, що аналогічні заклади в інших країнах, наприклад у Росії, беруть хворих виключно на термінальній стадії, тобто коли людина фактично вже помирає. Натомість львівська лікарня дає людині можливість адаптуватись і забути, що вона невиліковно хвора.
Євген Москвяк пропонував на державному рівні збільшити зарплату тим, хто працює у паліативній медицині, адже на медперсонал хоспісів йде величезне навантаження (одній із медсестер вилетів спинний диск, коли вона допомагала хворому).
«У нас є дві основні проблеми. Це пряме фінансування. Заклади паліативної допомоги мають фінансувались виключно окремо від інших закладів охорони здоров’я, мати свій заробітний коефіцієнт, із окремою акредитацією специфічного лікувального закладу. І друга проблема – це створення єдиного реєстру невиліковно хворих. Якщо такий реєстр буде, то поліклініка даватиме нам базу паліативних хворих, а ми вже відповідно будемо орієнтуватись, кого брати в першу чергу. Наша комісія розглядає заяви, відправляє лікаря, котрий оглядає на місці хворого і дає свій висновок. Ми це налагодили, але в організаційному сенсі на загальному рівні такого реєстру немає, хоча я неодноразово звертався з такою пропозицією. Людей дуже багато і їм всім необхідна допомога», - каже пан Євген.
Одного разу у хоспіс прийшло подружжя, тримаючись за руки. Вони просили про евтаназію. Заявили, що відчувають близьку смерть і кохають один одного настільки, що бояться, що хтось із них піде з цього світу першим…
Ось такі вони – сутінки життя у хоспісі.
