Наприкінці 80-х років минулого століття, коли тодішній СРСР вирував у передчутті демократичних змін, я волею долі опинився на посаді заступника начальника обласного УВС і опікувався пенітенціарною службою. В ті буремні часи наявність на території Львівщини більше десяти тисяч «спецконтингенту» становила реальну загрозу.
Львівський «архіпелаг»
Кращої назви системі тюрем і колоній, ніж дав Солженіцин, не вигадаєш. Замкненість території, своєрідність «населення»… За роки роботи у суді я навчився «вгадувати» тих, хто побував у країні Тюремії. Землистий колір обличчя, специфічне розташування зморщок на ньому, розв’язність у поведінці, дивна манера одягатися. Якщо побачите на вулиці людину у хатніх тапочках, не дивуйтеся: можливо, вона була «там» і ій остогидли чоботи чи грубі черевики...
На Львівщині тоді були заклади практично усіх режимів: від колоній для неповнолітніх до тюрем з особливо посиленим режимом. Були спецкомендатури - «хімії». Багато клопотів завдавав лікувально-трудовий профілакторій для алкоголіків. Нарешті його закрили і передали у відомство охорони здоров’я.
У Львівський «архіпелаг» люди потрапляють через слідчий ізолятор. Сама його обстановка діє гнітюче. Розташований він у колишньому монастирі, збудованому в далекому у 1613 році. З вулиці Городоцької корпус не здасться особливо високим, а зсередини виглядає так, ніби стіни наростають і утворюють колодязь. Якось дивовижно заглушуються звуки. На даху середнього корпусу — подвір’я для прогулянок. Під час моціону «населення» на всю потужність динаміків грає музика, аби заарештовані не могли перегукуватися. З вулиці музичний тарарам ви ніколи не почуєте.
Перше хрещення
У слідчому ізоляторі пахло грозою. Від утриманців сипалися скарги, частішали випадки відмови від їжі, зліснішими ставали прояви зневаги до персоналу.
Нічний телефонний дзвінок підняв мене з ліжка. Викликали в ізолятор. На місці зібралися усі: особовий склад управління, міліція, загін особливого призначення.
На території слідчого ізолятора є лікарня, на жаргоні «больничка» (тут і далі терміни даю мовою «суворої дійсності»). В її камерах усі засуви на ніч замикаються. Залишається «вікном у Європу» так звана «кормушка» для ліків, їжі. Вночі через неї виліз у коридор нібито за недопалком підслідний. Контролери, запримітивши це, намагалися повернути його у камеру через ту ж «кормушку». Він зчинив дикий галас: «Менти знущаються. Мене поцарапали». Тюремне населення виявилося готовим до цього крику. Тисячами голосів в’язниця загула. Те, що це було сплановано, — жодних сумнівів. Інцидент стався приблизно опівночі, а вже через 15 хвилин дружина «потерпілого» з даху магазину «Тисяча дрібниць», що навпроти тюрми, верещала: «Чоловіка вбивають!» У коридорах тюрми віяло небезпекою. Від гупання у двері полетіла штукатурка, піднявся такий порох, що контролери не бачили одне одного, Вони повідчиняли перегородки, аби триматися разом. Як би хтось вибив двері, їх було б пошматовано.
Ми розділилися на бригади і пішли по камерах. Засуджені не вставали і не віталися. Твердили одне: «Наших б'ють!» Ситуація ставала небезпечною. Разом вийшли надвір І оточили «больничку». Час було переходити до рішучих дій. Я відійшов у бік, оглядаючи «больничку» і раптом з хвіртки першого поверху чую: «Начальник, як вас звати?.. Підійдіть ближче до гратів... Хочете — дамо сигнал про закінчення «муті»? Але я хочу сам бачити «Грузина». Я в такій-то камері». Думали — пастка. Зайшли в названу камеру. Взяли «добродія» і ще двох з ним, привели в амбулаторію. Роздягли «потерпілого», і тут наш «благодійник» прохрипів: «Ти, фраєр, чого брешеш, хто тебе подряпав?» Розвели «очевидців» по камерах. Через кілька хвилин «больничка» затихла. Але прорізалося з корпусів: «Чого замовкли?» У відповідь: «Кінчай кіпіш Усе в порядку». Затихли й корпуси.
Це було моє перше «хрещення».
Ієрархія
Допоміг нам тоді вгамувати пристрасті один з «шерстяних», який у «фраєрстві» «Грузина» вгледів боротьбу за владу. Потім, скільки працював, стільки й стикався з таким явищем, як ієрархія серед засуджених. «Шєрстяні», або «блатні», «мужики», «опущеники», або «законтачені» тощо.
Попервах я поводився як справжнісінький дилетант, що лізе у чужий монастир із своїм демократичним уставом. Приїхав у колонію загального режиму, що у Закладі Миколаївського району. Зайшов під час обіду в їдальню. Уявіть, великий зал на 500 місць, нерівномірно розділений на дві частини штучною перегородкою зі столів і стільців. Знаючи, що за нею — «опущеники», я віддав наказ розібрати «китайську стіну» і виголосив мало не доповідь про загальні права й обов’язки в’язнів, про необхідність «демократизації» стосунків між ними. Недослухавши пристрасну промову, дві третіх залу піднялася і, залишивши обід, вийшла. За столами сиділи лише «опущеники». Довелося відступити…
З опущених піднятися до «мужиків» і «шєрстяних» неможливо. Впасти ж дуже легко, особливо неповнолітнім або інтелігентним людям. Відбувається розподіл на групи ще у слідчому ізоляторі. Не зважаючи на деякі намагання адміністрації запобігти «пропискам», звірячі закони кримінального світу діють. Неправильна відповідь на провокаційне запитання, невміння постояти за себе, різноманітні «несподіванки» —- і життя новенького в тюрмі обумовлюється на весь термін. Львівське СІЗО винятком не було.
Мені довелося відвойовувати хлопчину, якого мало не зарахували до рпущених. Його тільки-но привели в камеру, і «пахан» з червоною пикою прохрипів; «Сколько в хате углов?»
«Чотири», - відповів наївний, недосвідчений хлопець, на що одразу почув відповідь: «Нет, три, а в одном — «параша», там и будет твоє место».
Я мимоволі був свідком, як неугодного кухаря (а таких призначаються із числа засуджених), за командою «шерстяного», «опущеник» полив сечею. Після цього кухар автоматично переходив в «законтачені».
Не можу забути один трагічний випадок. Трапився він із в’язнем — кандидатом наук, інвалідом 2-ї групи. Два «блатняка», скориставшись безпорадністю, уткнули його у подушку і згвалтували. Решта з його загону не відразу зарахували його в «опущеники», враховуючи його немічність. Але висунули ультиматум: або порушуй кримінальну справу проти кривдників, або будь готовий до групового згвалтування. Ми взнали надто пізно — через два дні нещасний повісився.
Відомо про одного «мужика», який відсидів майже десять років і, потрапивши у ситуацію, коли міг стати «законтаченим», пішов на новий термін покарання, розбивши скло і перерізавши горло своєму кривднику.
Катастрофічно діє «опущеничество» на неповнолітніх. Якось у самбірську колонію прибув з етапом 14-річний засуджений. Він перебував у стані глибокої депресії: мовчав, інколи плакав, відмовлявся від їжі. Я довідався, що його згвалтували у слідчому ізоляторі. Минуло вісім місяців лікування, аж поки він почав говорити, але всім стало зрозуміло — хлопець «з’їхав з глузду». Його звільнили, а буквально наступного дня він знову скоїв злочин.
Величезна частка провини за біди опущених лежить на адміністрації. У камері неповнолітніх троє згвалтували одного хлопця. Він повідомив про це контролера. Його перевели у «дорослу» (!) камеру. У пригніченому стані він розповів новим сусідам про свою біду. А у відповідь — наколка «пєтушка» і продовження знущань..
«Подвиги населення»
22 травня 1989 року. Неділя. Львів вирує мітингами. Надходить звістка; хтось у натовпі мітингарів намагатиметься спровокувати людей на «штурм» слідчого ізолятора. Ми увесь день — у повній бойовій готовності . На щастя, звістка не підтвердилася.
О 21.00 закінчилось чергування. Тільки переступив поріг квартири, негайно викликають у слідчий ізолятор. Уникаю пояснень з дружиною, поспішаю на службу. На підході бачу: весь район уздовж вулиці Городоцької до церкви Анни і до вулиці Шевченка та Краківського ринку очіплений курсантами школи міліції і школи МВС. Утекло шість ув’язнених за підозрою в тяжких злочинах. У камері, де вони знаходилися, хтось забив «парашу». Викликали контролерів і майстрів, вони розділилися згідно з інструкцією, відчинили камеру... Напад зсередини був блискавичним. Двоє контролерів – напівзадушені, третього залізним прутом вдарили по голові так, що весь коридор був залитий кров’ю. Злочинці прорвались крізь два пости на дах подвір’я для прогулянок. П’ятеро підняли одного, він зачепився за арматуру ногами, вибив дерев’яний трап, віртуозно завис і витягнув на дах «корешів». Всі вони пройшли дахом уздовж корпусу (якраз на «вишці» не було кулеметника, — з міркувань економії, його скоротили) і пострибали на балкон житлового будинку. Лише один не поламав ніг. Він зупинив приватну машину і вже «витягав» звідти водія, як його затримали.
Спіймали всіх, але завершення цієї події було дивним: усіх під ранок зібрав генерал Попов (він тоді був начальником УВС області). Наказав доставити потерпілих контролерів, яким і з ліжка не можна було вставати, посадив серед кімнати головного застрільника втечі, дав йому закурити і зробив «розбір польотів».
..Мені до сих пір, проходячи Городоцькою бачиться, як я вночі біг по крутому даху СІЗО.
Боротьба за лідерство
В «архіпелазі» ніколи не припиняється боротьба за лідерство. У колонію загального режиму, де протягом кількох років панувало циганське угруповання, з тюремного ув’язнення («ТЗ») прибув засуджений за крадіжки К. З оперативних даних стало відомо, що він об'єднав навколо себе кістяк нєзадоволених циганами і намагається перехопити лідерство. Нелегально проводить сходки, збирає «общак», — допомогу засудженим, що знаходяться у штрафному ізоляторі (ШІЗО), формулює й висуває спільні вимоги до адміністрації... До слова, майже у кожній колонії є «общак», як правило, він становить значні суми. У нас жодного разу «фонд» знайдений не був.
Усе в кандидата у лідери йшло, як по маслу. Йому довірили контролювати збір «общака», за нього виконували норму на виробництві, йому носили їжу у загін, аби він не завдавав собі клопоту відвідуванням їдальні. У цей час «Циган» знаходився у приміщенні камерного типу (ПКТ), а К. виходив на позиції справжнього лідера. Виникала загроза дисципліні, не виключеною була й «розбірка» ворогуючих угруповань, — з усіма наслідками. Запобігти цьому можна було, лише привселюдно викривши «божка». Ми знали: К. надто зловживає довірою «корєшів». Під час обіду ми зайшли до їдальні й голосно викликали його, знаючи, що відповіді не буде. Його знайшли у загоні, привели до їдальні, а за ним на підносах принесли усе, що він не встиг з’їсти «під подушкою»: ікру, шинку, шоколад. Загал був приголомшений.
Капітан «Адмірала Нахімова»
Переконався, що й у Тюремії справжня людина залишається людиною. Думаю, що так можна сказати і про колишнього капітана пароплава «Адмірал Нахімов» Георгія Маркова.
Пригадуєте, коли біля Новоросійська внаслідок зіткнення пароплавів загинули сотні пасажирів. Скільки навколо його імені плелося різних нісенітниць, скільки журналістів спокусилося на відверті вигадки у гонитві за сенсацією! В одній із газет прочитав заголовок — «Капітан пароплава «Адмірал Нахімов» заговорив». Та він ніколи й не мовчав! Завжди говорив, що не винен у трагедії, і неправда те, ніби він завчасно залишив капітанський мостик. Я привозив до Маркова не одного кореспондента, знову й знову вислуховуючи розповідь капітана. На жаль, лише журнал «Наука и жизнь» правдиво передав її.
Упевнено кажу: суворість покарання неадекватна провині цієї людини. Про це добре знав заступник голови Верховного Суду Філатов, який очолював судовий процес. Очевидно, його мучила совість, бо він скерував кореспондента журналу «Человек и закон» до Маркова, натякнувши про невинність останнього. За що ж людина «сидить»? За словами судді Філатова, — «иначе люди не поймут». А журнал тоді, до речі, так нічого і не надрукував.
Незважаючи на жахливість ситуації, — бути несправедливо покараним, на пригніченість через сімейні обставини, Георгій Марков виявився надзвичайно мужньою людиною, набув неабиякого авторитету в «зоні», Усі знали, що він відмовляється від будь-яких пільг. Справедливий, розумний, працьовитий, він став головою ради колективу, з ним рахувались не тільки ув’язнені, а й адміністрація.
Життя – копійка
Ціна людського життя в Тюремії — одна з найнижчих.
Це трапилося влітку. Керівництво управління приймало у Карпатах чергових «гостей» з міністерства. Дружній обід перервав виклик до Дрогобича: в зоні надзвичайна подія.
Дрогобицькі «бригідки» — одна з найбільших колоній посиленого режиму у республіці. Збудована на початку століття, вона містила 700 окремих камер, з'єднаних складною системою коридорів. Крізь скляний дах було передбачене природне освітлення поверхів похмурих корпусів. 3а радянських часів поверхи перекрили, зробили штучне освітлення, оселили у камерах по 4-8 в'язнів, переважно «лежачих» інвалідів (є й такі). А виробництво-«господарка», за розповіддю очевидців, міститься на кістках жертв НКВС, які були закатані під асфальт.
Сталося вбивство майстра гальванічного цеху. Я стояв у його кабінеті, з-під стола виднілися ноги нещасного: 18 ножових ран і перерізане горло... До пенсії йому залишався місяць.
Розслідування, яке я очолив, треба було завершити до ранку. Спосіб, у який було скоєно злочин вказував на люту помсту. Зрозуміли: шукати слід серед ворогів вбитого, але їх нарахували близько ста. Майстер вимагав дисципліни, не дозволяв користуватися гальванічними ваннами для виготовлення ножів, хрестів, атрибутів кримінального світу.
Справа просувалася погано. Я вже другу годину «колов» засудженого за вбивство. Він щойно відсидів 15 діб у ШІЗО за сварку з майстром і при всіх погрожував з ним «розібратися». Аж в один з «кумовських» кабінетів («кум» на жаргоні, — оперативний працівник) привели 18-річного злодія. Підозра щодо нього, — мінімальна. Та про всяк випадок один з «оперів» «підколов» його: «Чого ти чоботи не зняв, якими у майстра наслідив?» Він і не заперечував: «М’ясо» я зробив. Зайшов до нього... посварилися... Вдарив ножем, він почав хрипіти... Я допоміг, по горлу...»
Моторошно! Перший раз засуджений, прийшов з дитячої колонії і зовсім не нервує, так спокійно говорить, ніби переповідає побачений кінофільм. Думали, бере на себе чийсь злочин. Повів його у цех «закріпляти» свідчення, знайшли його куртку, ніж. До житлових корпусів верталися під ранок вдвох – «опери» залишились документувати злочин. Йшли через великий заасфальтований, безлюдний пляц промзони. Я йому дорогою: «Скажи правду, може когось прикриваєш, уникнеш розстрілу...». А він: «Не віриш, начальник? Може, тебе хтось тебе не слухає, скажи, — заріжу... Хочу на «вишак», життя остогидло». О тут до мене «дійшло»: ми ж його не обшукали. І дійсно, – у нього в кишені була ще і «заточка» з електроду. А я допустив помилку, яка могла вартувати мені життя. Убивцею був- таки він, його розстріляли (смертна кара тоді ще існувала).
Життям працівники системи ризикують постійно. У мене до сих пір залишилась звичка, - розмовляючи, стояти спиною до стінки.
Корупція народилася не сьогодні
Пенітенціарну систему області обслуговували дві служби. Внутрішня служба, яка підпорядковувалась власне обласному управлінню внутрішніх справ, і в якій служив я, та внутрішні війська. Завдання у нас були різні. Службовці внутрішньої служби несли службу безпосередньо в установах, працюючи з засудженими, а внутрішні війська охороняли зони, тобто розміщувались за периметром. Виключення складав слідчий ізолятор, який повністю обслуговувався працівниками внутрішньої служби.
Якось вночі мене підняв з ліжка сигнал «сирена», який подається на домашні телефони працівникам служби. Працівниками ДАІ на вулиці Топольній (тепер- Мазепи) було затримано автомобіль «Волга», яким керував засуджений, що відбував покарання в нашій установі суворого режиму. Ми негайно перевели його із райвідділу міліції у слідчий ізолятор і почали розслідування.
Під час огляду огорожі мене повідомили, що у слідчий ізолятор приїхали працівники бригади внутрішніх військ і вимагають зустрічі із засудженим. Я категорично заборонив їм допуск на об’єкт і негайно виїхав для допиту затриманого. Було встановлено, що його за винагороду черговий охоронець випустив попід охоронною вишкою із зони на ніч до родини і повернутись він мав до ранку, тобто до чергової «переклички». Слід сказати що такі поіменні перевірки в зоні проводяться ранком, при виході на виробництво, під час повернення у житлову зону тощо. Вночі в загонах сплячих перераховують кожні дві години.
Засуджений не вклався у «виділений» йому час, тому вимушений був угнати автомашину, щоб вчасно повернутись. Він знав, що у випадку запізнення буде не тільки новий строк, але і розправа «колег», оскільки він би «засвічував» це «вікно».
Огляд місця події підтвердив сказане, але виявилось, що солдат, який випустив ув’язненого, того ж дня був відряджений до кінця служби на північ. Матеріали ми передали у відповідні органи, але кінці так і не знайшли. Цей «канал» ми перекрили, а інші….
З президентом не знайомий
Одного разу на черговій атестації кадрів мене приголомшив майор, який пропрацював 20 років. По жодній інструкції він нічого не зміг відповісти, Аби його «витягнути», ми запитали, хто у нас міністр внутрішніх справ. Мовчить. Хто президент тоді ще СРСР? Мовчить... Особисто не знайомий...
Насправді люди, які працюють в «архіпелазі», викликають велике співчуття, По суті, за мізерну зарплату вони «відсиджують» з підопічними усе своє трудове життя, Постійний ризик, стреси. Ні свят, ні вихідних. Коли у всіх веселі забави, у них — тяжка праця в умовах посиленого режиму. Той, хто переходить на роботу з міліції у тюрму, рідко витримує довго. Тисне, заважає дихати атмосфера «зони».
Середовище накладає свій відбиток. Надзвичайні події з особовим складом, — яскраве тому свідчення. «Кадри» дрогобицьких «бригідок» відводили душу у кафе «Під дубом», що при в’їзді у Трускавець, колеги з Сокаля, — у місцевому ресторані…
Система потребує докорінних змін, як організаційних, так і вдосконалення виробництва, покращення умов утримання ув’язнених тощо.
І при цьому дуже важливо не забувати, що в Тюремії перебувають люди, які хоча і оступились, однаково залишаються людьми. Тож і ставлення до них має бути людським.
Автор - Дем’яновський Галій Семенович, заслужений юрист України. Працював заступником начальника УМВС у Львівській області, суддею Буського районного суду. Протягом 2008-2015 років працював Львівському окружному адміністративному суді, в тім числі й на керівних посадах.
