«Не знаю, чи вистачить мені часу на те, щоб на Донеччині забуяла Україна, але зерно ми зародимо точно. Плоди проростуть. І, думаю, саме тут, у муках, народиться справжня Україна»…
Так говорить Надія Оксенчук, яку добре знають у Львові. Тут вона з 2006 по 2011 роки очолювала управління освіти Львівської міської ради, а опісля була призначена радником міського голови з питань освіти. Тепер Надія, ось уже більше року, керує департаментом освіти та науки Донецької облдержадміністрації: українізує освіту, відроджує призабуті на цій землі традиції та впроваджує тут концепцію нової української школи. З якими труднощами довелося зіштовхнутись Надії на Донеччині, як прийняли її східняки вона розповіла Форпосту.
Коли Вас призначили керувати освітою на Донеччині, львівські ЗМІ в один голос писали, що ви поїхали українізувати донецькі школи. То ж хочеться дізнатись, як, власне, відбувається ця українізація?
Українізація шкіл не була моєю основною метою розвитку освіти на Донеччині. Основна мета, – це допомогти людям, які залишились на 2015 рік у такій великій біді. Тому це була рука допомоги. Українська мова на Донеччині, – це один із пріоритетних напрямків, тому на даний час ми маємо вже певні успіхи. До прикладу, департамент освіти і науки розмовляє лише українською, – ті, що приходять до мене на прийом, теж намагаються говорити українською мовою. Всього українською навчаються 89 тисяч учнів, це вже на 3,6 тисячі більше, ніж тоді, коли я сюди приїхала, хоча загальний відсоток становить лише близько 60%. Цього ще мало. Є ще над чим попрацювати.
А скільки працює людей у вашому департаменті?
У департаменті повинні працювати 50 осіб, але він наразі не заповнений. Ми проводимо відповідно конкурси на заміщення вакантних посад, але мало людей виявляють бажання працювати на державній службі.
Пані Надіє, а як вас, представницю Львівщини, зустріла Донеччина? Чи змінилась для вас специфіка роботи як для керівника освіти?
Звичайно, специфіка інша, тому що інший менталітет у людей, інші традиції, інші цінності, напевно… Але нічого. Я йшла до них з добром, розмовляла з ними не з висоти високого начальника, а з висоти друга та порадника. Тому я можу тішитись на нинішній день цією комунікацією, можу знайти спільну мову абсолютно зі всіма і на рівні щаблів влади, і на рівні вчителів, директорів шкіл.
Вони дуже придивлялися до мене, коли я приїхала. Вони дивилися, як я розмовляю, як вдягаюся, як спілкуюся. А після цього прийняли мої правила гри і тепер працювати стало набагато легше. Я маю велику підтримку в адміністрації, зокрема з боку голови ОДА. Ця людина розуміє, що в пріоритеті розвитку області має бути освіта. У нас багато коштів виділяється для її розвитку. З бюджету розвитку ми маємо більше 400 мільйонів гривень, - ці гроші йдуть на ремонти шкіл, закупівлю обладнання, технічних засобів, адже школи десятками років не фінансувалися, тому вони у такому занедбаному стані. Але мало того, що ми ремонтуємо школи. У кожному місті чи районі, громаді буде створена опорна школа і в нас велика робота проводиться у цьому напрямку.
Чи є ще якісь здобутки?
У нас є лінія розмежування, вона називається «сірою зоною», де з одного боку українська територія, а з іншого вже територія, яка сьогодні непідконтрольна українській владі. Наприклад, Майорське адміністративно належить до Горлівки, відповідно діти із не окупованої території продовжували навчання на території, непідконтрольній. Коли я приїхала, і побачила це у 2015 році, для мене це було дуже прикро і дуже боляче, але ми всіма методами, заохоченнями, роз’ясненнями, вимогами добивались свого. І на нинішній день можу тішитись, що 44 дитини вже ходять до наших шкіл на території України. І ще шестеро дітей лишилося, які ще продовжують навчання на окупованій території. Але думаю, що і ці дітки скоро підуть до української школи.
Також минулого року ми прийняли програму навчально-патріотичного виховання. Вона існує у вигляді проектів. Ця програма новітня, читабельна, цікава і вона успішно діє. Можна потішитись святкуванням у рамках цієї програми традиційних народних свят, як-от свято Миколая. Адже ще донедавна тут проводили паралель з дідом Морозом, ніхто не вникав в історію і духовність цього свята. Мені вдалось зробити дуже гарну резиденцію Святого Миколая, яку відвідали 9 тисяч дітей. Це було надзвичайно цікаво, потужно і цього року ми повторили.
Ця так звана українізація… Мені саме поняття не подобається. Не можна взяти і насадити тут українську мову та традиції. Не можна. Тут треба малими кроками, потихеньку, у вигляді різних заходів, свят, традицій… повільно повертатись до українських витоків. Не знаю, чи вистачить мені часу на те, щоб тут забуяла Україна, але зерно ми зародимо точно, а плоди проростуть. Я в цьому впевнена.
Колектив вас прийняв не одразу, а як самі дітки сприймають ваші правила?
Якщо проводити нововведення у цікавій формі, то дітки сприймають зміни. Ці зміни на краще, на справжнє українське, проходитиме не через батьків, а саме через дітей. Діти розуміють, діти хочуть. Ми багато дітей відправляємо у Західну та Центральну Україну, щоб відпочивали, – їх приймали і Львів, і Рівне, і Ковель, і Луцьк. І був утворений поїзд дружби, коли 540 дітей із Донецької та Луганської областей поїхали у Київ, звідти до Львова, а потім у Трускавець.
Насправді це велика клопітка робота, але до цього долучаються і волонтери, і меценати. До нас приїжджають багато письменників українських. От талановитий Богдан Пастух приїжджав. Робив зустрічі з дітьми. Все це дуже гарно сприймалось – коли до них йдеш з любов’ю, розповідаєш про нове, що вони хочуть дізнатись, а вони хочуть.
А до вас, на Донеччину, приїжджають діти із західних та центральних областей?
З Західної України приїжджають дорослі, батьки бояться пускати дітей, ще не поспішають, хоча Краматорськ, Слов’янськ, Бахмут, Покровськ, - це мирні міста, тут давно не стріляють. Але добре, що їдуть волонтери, та ті, хто хоче поділитись досвідом в освіті, чи в мистецтві. От днями студенти з вертепами приїхали з різних куточків України, від нас поїхали до військових. Ми вдячні. Буде час, коли і дітей без страху будуть до нас пускати.
Восени був скандал у Маріуполі, коли волонтер оприлюднила фото з підручника для дітей 3-го класу, де прославлявся російська символіка, зокрема герб агресора. Такі випадки часто трапляються?
Ці підручники старі, вони із російської мови. Вчителька використала додатковий підручник. І вона покарана за це (дисциплінарне стягнення – Форпост). І такі речі бувають. А ви думаєте: всі тут свідомі такі і свідомо люблять Україну і працюють для неї? Ні. Це було б неправдою, якби я це сказала. Є ще багато людей, які живуть пережитками минулого, хочуть до Радянського Союзу, їм хочеться до «братнього» народу. Є такі. Ми орієнтуємось більше на молодь. Чим більше людей будуть любити Україну дієво, тим скоріше замовкнуть ті, хто думає інакше.
Ви теж вважаєте, що «якби Донбас виріс на українських книжках, то вони б ніколи не пустили «русскій мір»?
За Львовом сумуєте?
Сумую. Була на Різдво. Навіть до театру не встигла…Але ж робота моя тут, я звикла віддаватись сповна там, де працюю.
Які на вашому шляху виникають труднощі? Що б хотілось ще змінити?
Труднощі є завжди. Особливо, коли ти твориш щось нове, а поки що тут ця справа є нова… Ми маємо концепцію нової української школи, і тут її запроваджувати, звичайно, дещо важче, тому що на Донеччині школа дуже класична. Інноваційності мало. У нас великий брак кадрів, потужних кадрів. Тому ми запрошуємо їхати сюди вчителів хоча б на деякий час. Не вірю, що вчитель, який побачив, що справді можна працювати іншими методами і досягати успіху легко, просто і цікаво, що він не захоче так працювати.
Якщо вам і не вдасться одразу, аби на Донеччині забуяла Україна, все одно «русскій мір» відійде в історію…
