Бійці штурмового добробату «Айдар» під час оборони Луганського аеропорту виконували важливе завдання: штурмували прилеглі населені пункти, зачищали їх, щоб потім там могли закріпитися підрозділи ЗСУ – таким чином і було утворено «дорогу життя».
Айдарівці на початку війни відрізнялися особливими підходами і тактикою, у бій вони йшли з особливим настроєм та напором, недарма з ними асоціюється вислів «Слабоумие и отвага». На жаль, під час гарячих подій під Луганськом полягло чимало добровольців з різних куточків України.
Мешканець міста Ковель Волинської області Тарас Рудик чесно зізнається, що коли отримав повістку, були думки відкупитися. Проте на пропозицію знайомого піти до лав новоствореного батальйону «Айдар» погодився одразу. Це був час неабиякого ідейно-патріотичного піднесення. Разом із бойовими побратимами Тарас брав участь у запеклих боях навколо міста Луганськ, пробивав коридор до аеропорту. Він з власного досвіду знає, як це, коли навколо свистять кулі та рвуться міни, як виглядає смерть, проте жодного разу не пожалкував, що пішов боронити свою Україну.
– Розкажіть, як ви зі своїм підрозділом потрапили в район аеропорту?
– Половину батальйону тоді розмістили поблизу міста Старобільськ, у селі Половинкине. Там була база і наш штаб. Другу половину перевели у Щастя. Потім ми просунулися далі – аж до селища Металіст. Туди ми їздили на ротації: добу – там, дві доби на базі. Перебували ми там приблизно до середини липня.
13 липня повернулися на базу після ротації, і тут приїхав комбат (Мельничук Сергій Петрович, нині депутат Верховної Ради), зробив шикування і розказав, що ми супроводжуватимемо колону, яка не змогла зайти в Луганський аеропорт, бо він заблокований. Сказали, що є вузенький коридор, щоб техніка таки зайшла туди. Це буде на 2-3 дні, великого запасу їжі можемо не брати.
Колона ця дійсно була великою. Їхали ми з нею десь півночі. За селом Жовте був опорний пункт, комбат сказав, що ми продовжимо рух після того, як почне розвиднюватися, бо ще чекали на підкріплення – близько 20-30 чоловік з 8-го окремого полку спецназу.
Це було тоді, коли перша колона прорвалася до ЛАП, але назад виїхати змоги вже не мала. Я був у другій колоні. Здається, між цими подіями не минуло й тижня.
Штурм Георгіївки та перші полонені
– Дочекалися підкріплення й рушили далі?
– Так. Ми їхали півдня польовими дорогами в об’їзд Луганська. Рота, що зачищала дорогу перед рухом колони, складалася з бійців-афганців, які пішли в «Айдар» після Майдану. Заїжджаємо в Георгіївку (хоча на той час не знали, де ми). Сидимо ми на броні в «зеленці», чекаємо, поки наші зачистять вулицю. А вулиця йшла зигзагом, і за поворотом нічого не було видно. І тут командир цієї роти, «Філіп», передає по рації, що вони вступили в контактний бій на блокпосту, підкріплення поки не потрібно. Напевно, півгодини було чути стрілянину. Коли ми вже вийшли із «зеленки» за поворот, то побачили там блокпост, на якому майорів триколор. Там наліво була дорога на Луганськ, а направо – на Лутугине. Якщо вийти за село, то аеропорт можна було побачити у бінокль. Нам дали команду розділитися на дві частини. Одна мала зробити ширший прохід для колони.
Блокпост намагалися відбити, обстрілювали танками. Бій тривав від обіду й до самих сутінків, було дуже багато поранених. З моєї роти в цьому бою загинуло шестеро хлопців.
Там ми взяли перших полонених.
– Як це сталося?
– Їде «газель» червоного кольору з пробитим кулею склом. Ми спиняємо її, а вона наполовину набита снарядами до гаубиць. В ній їдуть жінка та чоловік приблизно по тридцять років і трохи старший водій. Ми позабирали документи, ноутбуки, телефони – і все комбату. Хлопець, що молодший, зразу викинув паспорт з ксерокопією під дорогу.
Я беру його, а це паспорт громадянина Російської Федерації Бєлєбіна Романа Олександровича, який проживає в Баку. В ксерокопії написано: «Командир Всевеликого войска Донского, атаман Козицын, приказ такой-то, приказываю назначить Белебина Р.А. командиром по тыловому обеспечению казачьей армии ЛНР». Жінка також мала відношення до забезпечення. Вони розвозили продукти по блокпостах. Ми забрали цю «Газель» зі снарядами і тримали блокпост далі.
Як ми їх затримали, по нас почали «лупити» міни. Ми залишаємо машину, а їх кидаємо у кювет. Потім одному з них відірвало ногу, і я вколов йому налбуфін. І тут починають з двох сторін працювати двоє снайперів. Чесно скажу, що відчуття було неприємне – десь близько години голову ніде було діти.
Пізніше під’їхав один бус, завантажив поранених, а я зібрав у «газель» усіх полонених, ми зав’язали руки їм і повезли на Щастя, я їх віз цілу ніч. Бєлєбін намагався утекти, ми його двічі підстрелили. Я приїхав в Щастя серед ночі, залишив усіх поранених і Бєлєбіна, його повезли оперувати. Нас тоді завантажили водою, «газельку» трофейну – продуктами, і ми з самого ранку виїхали.
Контрнаступ на Георгіївку
– Коли знову туди приїхали, бої ще тривали, чи було тихо?
– Доїхали до Георгіївки приблизно об 11 ранку і знову попали на бій. Виходить, що на ніч, коли колона зайшла, все припинилося, а зранку пішов контрнаступ. Я приїхав, як уже закінчувалося. Розказували, що був контактний бій і можна було гранатами перекидатися, але позиції втримали.
Тоді, коли я в перший день виїжджав, на зв’язок вийшла 80-ка, ротний «Борсук». Їх приїхало два екіпажі БТР на допомогу. Тоді від нас вже поїхала 1-ша танкова бригада на двох танках, а нас залишилося трохи більше 30-ти солдатів. Бій був такий, що думали, що не втримаємо цей коридор. Але Борсук сказав: «Мої хлопці – до перемоги», то вже й ми до перемоги. Пізніше ми дізналися, що в нього тільки 8 людей було. У противника було явно більше.
– Вам протистояли місцеві сепаратисти чи найманці з Росії?
– Ми там знаходили російські паспорти. На другий день їхали якісь люди «Нивою», напевне, думали, що це ще їхній блокпост. Ми підірвали цю «Ниву». Це були чеченці. А в основному тоді були «козачки».
Коли ми заходили на пост, там стояла БМП-2. Це був наш перший трофей з важкої техніки. У подальшому їздили нею на бойові операції. У БМП знайшли журнал технічного огляду військового транспортного засобу. У журналі було вказано, що бойова машина стоїть на балансі військової частини у Саратовській області. Вже не пригадую номер цієї частини. Останній запис про технічний огляд був у 2012 році.
Ми мали з колоною зайти в аеропорт, але нам сказали тримати цей коридор. Ми тримали його в районі Георгіївки вісім діб.
Зачистка Лутугиного
Приблизно на 8-ий день нам наказали зачистити Георгіївку і Лутугине до кінця. Тоді 1-ша танкова, 24-та бригада заходили разом з нами з боєм в Лутугине. 80-ка залишилася на блокпосту. Тоді загинуло 16 вояків із розвідвзводу, з мого батальйону. В них випадково влучив наш же підбитий танк. Це було жахливо – просто «м’ясо», дуже неприємно то згадувати…
Заходили на завод зі штурмом, там був блокпост. В основному вели вуличні бої.
– Багато було противника?
– Я би не сказав, що багато. Коли ми заходили в Лутугине, то вони звідти вже втікали з іншої сторони. Не скажу, що це був вже такий тяжкий бій. Були перестрілки і контактні бої, але ми їх просто гнали.
Тоді там закріпилася 24-та, приїхало два екіпажі БТР 80-ки з аеропорту і зробили блокпост в Лутугиному.
Після цього нам подякували і сказали їхати відпочивати на старі позиції.
Бої за Хрящувате
– Отже, коли ви потрапили в аеропорт?
– В аеропорт я вже попав, коли ми їхали у Хрящувате, приблизно в середині серпня.
– Яка тоді була ситуація?
– Тоді вже 60% аеропорту не було. На цей час злітна смуга була як решето: багато воронок, металобрухту, кілька літаків зовсім розбомблених.
Цілий день пробули там і під вечір виїхали у Хрящувате. Наш батальйон розділився на дві частини. Одна частина поїхала на Новосвітлівку, а інша у Хрящувате.
Ми перекривали трасу Краснодон-Луганськ. Це була остання магістраль – під’їзд до Луганська, який ще не був перекритий. З Жовтневого району ми перекрили, Георгіївка, Щастя, Металіст вже були перекриті. Ще залишалася розв’язка Луганськ-Краснодон (і тоді місто було би взяте в кільце – ред.).
В Хрящувате також заходили з боєм разом з 24-тою бригадою. Перед самим Хрящуватим з перехрестя вже можна було побачити напис «Луганськ».
– Яким чином розгорталися події далі?
– Ситуація була не найкраща – дуже сильно крили мінами. Перекурити давали максимум півгодини, і так усі дев’ять діб.
Заходили з боєм і втратами, закріпилися, і на другий день знову був контрнаступ. У моїй роті було багато поранених, загиблих. Ми підбили один їхній танк, було багато також загиблих з їхньої сторони.
Ми були там до 25-го серпня, потім нас відправили на ротацію до Щастя.
– Чи вдавалося забрати тіла загиблих хлопців?
– Як у нас були загиблі, то ми старалися вийти на переговори, щоб забрати тіла. А їхні тіла (противника – ред.) так і лежали на тій трасі 3-4 дні і нікому не були потрібні. Ми потім обливали їх бензином і спалювали, бо дуже сильно смерділи.
– Там вже були російські кадрові військові чи ще ті самі «козачки»?
– Про кадрових військових точно не можу сказати. Ми знаходили російські паспорти біля тіл убитих, але скоріш за все більша частина була найманцями.
– Ви потім ще верталися в район аеропорту?
– Туди верталася тільки одна група. Але як був наступ на Хрящувате, коли був Іловайськ і почали вже ті всі території здавати, тоді остання група з мого батальйону звідти виїхала і верталася через аеропорт. Тоді з аеропорту почали помалу відходити. На наступний день вже був наступ на аеропорт.
«З місцевим населенням було по-різному»
– Чи була у вас взаємодія з місцевими, коли стояли у Георгіївці та Хрящуватому?
– По-різному було. Приходив чоловік, своє обличчя ховав під шарфом. Казав, що чекав, коли ми прийдемо, що він патріот і хоче нам допомагати. Він розказав, де знаходяться ворожі позиції за Георгіївкою, де знаходиться важка техніка на віадуку.
Приходила одна жінка і зі сльозами розказувала, що вже дві доби не має що їсти і що у неї двоє дітей. Я їй дав свій сухпайок, вона дякувала зі сльозами. Потім відбігла на пару метрів і обзивала нас бандерівцями і різними матюками.
У Георгіївці був рибний завод і млин. Коли зачищали село, знайшли там мішки з борошном. Під’їхав військовий «Урал», і ми туди завантажили. Тоді вже дали нам світло, і ми в хлібопічці хліб пекли. Борошно розвозили по селу і питалися, кому треба.
Ми місцевим помагали, чим могли – водою, продуктами. І нам багато хто допомагав. Одна сім’я нам дозволяла користуватися їхньою плитою. В них ще котел був надворі. Ми його переробили і користувалися. Потім вони нам самі варили.
Були різні люди – і такі, що помагали, і такі, які доносили на нас. От, наприклад, стоїть танк між п’ятьма березами, його точно не може бути видно, але по ньому прямо били. Значить, здав хтось.
«Якби не волонтери, то ходили би голі й босі»
– Як у вас було із забезпеченням?
– Нам давали всі умови. У нас в батальйоні не було важкої техніки – нам прикомандирували 1-шу танкову з танками і 51-шу з БМП. Забезпечення – «мухи», РПГ, патрони – скільки хочеш. Щодо продуктів харчування, обмундирування, взуття – краще цю тему не піднімати. Якби не волонтери, то ходили би голі й босі. Бронежилет мені друзі купили в Польщі. Форма, коліматори, тепловізори, передачі з дому – все привозили волонтери.
У нас, у добровольців, також було важко з оформленням. Я повернувся з Хрящуватого, і мене оформили офіційно тільки через три дні. В оцих боях, про які я розповідав, багато хлопців загинули, які не були оформлені, і зараз сім’ї нічого не можуть довести.
– Як ви особисто для себе оцінюєте цей період в районі Луганського аеропорту?
– Мабуть, найзапекліший бій був у Георгіївці. Потім я був на шахті «Бутівка», під Авдіївкою. Не так давно їздив до своїх хлопців в Авдіївку. З мого взводу ще там п’ятеро хлопців залишилося. Я їм регулярно допомагаю.
– Скажіть, у вас в «Айдарі», у вашій роті були люди з різних регіонів?
– Так. Були з Києва, Харкова, зі Щастя два хлопці, з Луганська, з Одеси, Житомира, Рівного, Полтави, Сум.
– Як ви там разом уживалися?
– Я ні краплі не пожалкував, що попав сюди. Добровольці, а особливо на початку, були всі ідейними, патріотичними. Конфліктів не було. Всі разом були, дружно. 1-ша танкова бригада з нами разом в школі міліції жила дружно, і хлопці з 51-ої теж.
Мій ротний казав, що якщо вже живеш з людьми разом, звикаєш до них, то можеш на них покластися у бою.
– Кажуть, у вас були свої особливі підходи і тактики під час боїв, що ви трохи по-іншому наступ організовували, ніж армійці.
– Переважно на обдумування і організацію наступу було до години часу. На швидку руку щось придумували – і виходили схеми успішними. Проголосували і побігли. З сильним запалом кидалися у бій, але й не завжди то було розумно… Як то кажуть: «Слабоумие и отвага»!
Інтерв’ю опубліковано у рамках проекту «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ».
«ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ» – проект благодійного фонду «Народна підтримка воїнів АТО», у рамках якого планується видання книги та створення документального фільму, присвячених героїчній обороні ЛАП у квітні-серпні 2014 року.
Збір коштів на видання книги:
Карта ПриватБанку 4149 4978 6982 9640 (Сергій Глотов).
Для реалізації проекту необхідна допомога редакторів та дизайнерів!
Благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО»
Код ЄДРПОУ 40084044
р.р в Приватбанк 26009053704694, МФО 325321
Email: nafront@i.ua
Телефон: +380983619073, +380630150357, +380955232183
Facebook:
https://www.facebook.com/VoinamATO
https://www.facebook.com/ArmyForKids
https://www.facebook.com/IstoriiBorotby/
https://www.facebook.com/peremogaty/
https://www.facebook.com/BookOfGlory/
