Коли війна стає рутиною – це навіть не страшно. Це – біда. Звьозди слухають джаз, політики бавляться у сміттєві войнушки з проекцією на наступні вибори а імена львівських-дрогобицьких-бориславських хлопців, яких знову закопують у нашу землю, вже не звучать так героїчно, як ще два-три роки тому. Львів не стоїть на колінах перед "чорними машинами". Бо війна стала рутиною. І тому це - біда. Для всіх нас.
Чого пишу? Бо того, що злапав себе на ганьбі – не згадав прізвища загиблих два дні тому львів’ян (для себе згадував, просто сидів і згадував). Поліз у нет і знайшов. Соромно стало.
Ти за Неї пішов? Чи від Неї втікав?
Чи з маленького вчився насміхатися з бід?
Може, просто раніше за друзів-роззяв
Хотів бачити сонце - тому рвався на Схід?
Яким дідьком себе ототожнював з Краєм?
Нашептав про УПА репресований дід?
Хотів свіжу війну? Вибачай, забуваєм
І питаєм себе, чого рвався на Схід.
Розмиває війна. Де там Ной із Пототом…
Хворе серце, Незнаний, Ти зморожуєш в лід.
Ляжуть леви камінні над останнім окопом
І оскаляться, хлопче, будь певен, на Схід!
То просто вірш хлопцеві, чиє ім’я я завтра в соромі своєму не згадаю. Але давайте, будемо перечитувати імена тих, хто загинув на Майдані, хто загинув на Сході, хто загинув за Україну, хто загинув за нашу честь. Якщо ми цього не будемо робити - ми негідники.
