Як це не важко комусь втямити, але громадський активізм, народжений Майданом, себе вичерпав. Ми лишимось. Дехто. Як улюблені персонажі й водночас рясно обпльовані лідери суспільної думки.
Нам залишилось йти в політику, ставати депутатами якихось рівнів і щось міняти чи швидше вирішувати питання, часто й густо свого оточення, бо всім не допоможеш, чи йти у журналістику (блогерство), де відстоювати свої і ідеали людей з грошима.
Адже виявилось, що валити ригів легше, аніж будувати добробут людей. І важко підпорядковуватись партійним лідерам. Компромісним чи продажним. Важко не пересваритись між собою. Бо ми теж зв’язані круговою порукою. Ми не кращі за суддів чи мусорів. Прошу не плутати з реформованими органами.
Я половину активістів вважаю або шизофреніками, або ссученими гандонами. Чесно, ті й ті про це знають. Одна з причин мого походу на війну, було розуміння, що бидло, яке є бидло, не дивлячись на наявність УБД, не зможе мені мявкнути, який він герой.
Але, мабуть, це спишемо на мій важкий характер.
Чи заангажованість. Мою.
Ще можна йти в бізнес. Показувати на прикладі, як піднімати економіку. Трудно. Не всі можуть стати забудовниками чи рестораторами. Це нас об’єднує з бандитами 90-х. Вони не всі могли перелаштуватись.
Йти в чиновники. І ставати частиною державного апарату. Тут два нюанси. Або рішати вопроси. Або піаритися, щоб потім рішати вопроси.
Наш час пройшов.
Треба це визнати.
Але ми живі. Змучені, ссучені, але самашедші.
І до кінця змучитись чи скурвитись не дають лише ті, що не живі. Простіть нас. Що не змогли.
Поки що.
