Рівно чотири роки тому все почалося.
Спершу - зрив, революція, переродження через смерті на Майдані і сподівання на швидкі раптові зміни.
А тоді - війна.
І втома.
Важка, майже смертельна втома. Бо, окрилені революцією, ми всі сили вклали в перший ривок. Не усвідомлюючи, що дорога попереду дуже важка і дуже довга.
Ми виснажені. І розум, який спершу був затьмарений ейфорією від спільного пориву, тепер затьмарюється від втоми і сумнівів. Чи правильно йдемо? Чи варта було? А може, не туди звернули? Не той шлях вибрали? Не тих послухали? Чому ж так довго? Де взяти сили?
Мало ж бути: раз - і на вершині, де сонце, легіт і чудові краєвиди.
А натомість збиті ноги, яруги, болота і пронизливий холод.
Хтось шукає винних, хтось швидких і простих рішень, хтось нових вождів, а хтось сам пнеться у вожді. А ще хтось впав в апатію і просто несвідомо йде за натовпом. Або скрутився калачиком і нікуди не може йти.
А хтось зібрав у кулак залишки волі, досвіду і знань і вперто з останніх сил торує шлях і прикриває тили... Попри знесилення, зраду і зневіру. Попри шипіння в спину і підлі підніжки. Черпаючи сили зі світлого спогаду всенародного зриву, і бачачи перед собою мету — вершину, де сонце, легіт і чудові краєвиди.
З річницею, друзі!
І дай нам Бог таки не зійти з дороги.
