Важко уявити українську хату без ікони. Вона передавалася як сімейна реліквія та завжди займала найпочесніше місце в оселі. Давня традиція не змінилася до сьогодні. Святий образ вважається як добрим подарунком на будь-яку подію, так і необхідністю домашнього інтер`єру. Натомість у наш час до іконопису не завжди ставляться з особливою пошаною. Художники та працівники поліграфічної сфери використовують стародавнє мистецтво з комерційною метою, «штампуючи» та видаючи за коштовні речі прототипи справжніх творів мистецтва. Як насправді мають виготовлятися ікони, яка їхня цінність та як не помилитися у виборі традиційного домашнього оберегу, розповів іконописець Андрій Майовець.
Пан Андрій почав малювати мало не з пелюшок, а у 6 років це стало справжнім захопленням. Тож, закінчивши школу, вступив на факультет образотворчого мистецтва кафедри дизайну друкованої продукці Українсьської академії друкарства. Навчаючись там, більшість вільного часу присвячував живопису. Особливо полюбляв малювати пейзажі. Хоча портрети та графіка добре вдавалися також.
А одного разу двоюрідний брат звернувся до нього з незвичним проханням – намалювати ікону для його дівчини. Андрій розумів, що це – особлива галузь мистецтва, тому не зважився братися за таке завдання без спеціальної підготовки. Натомість ідея його зацікавила: якщо пише у різноманітних жанрах, чому б не спробувати себе у сакральному? Тож вирішив вступити до іконописної школи «Радруж» в УКУ.
Каже, три роки навчання тут змінило його життя. При чому, як внутрішнє, так і зовнішнє. У школі опановують стародавній український стиль іконопису. Застосовують виключно натуральні різнокольорові пігменти. З яєчною жовтковою емульсією замішують на палітрі розтерте дорогоцінне каміння – малахіт, лазурит, коралі… Щоб натуральна фарба не зіпсувалася, в якості антисептику до неї додають оцет.
Якщо майстер досвідчений, на створення рукотворного образу знадобиться від двох тижнів до пів року. Інша справа – навчання. Іконопис – мистецтво непросте. Тут необхідні терпіння, посидючість, зосередженість і головне – внутрішня мотивація. Андрій вважає, що не обходиться без своєрідного покликання. Зізнається, що під час навчання переживав серйозну внутрішню боротьбу. Декілька разів готовий був залишити нелегку справу. З 20 людей, які поступили на трирічний курс, закінчили його лише семеро. Й тільки четверо з них стали практикуючими іконописцями.
Людині, яка має мистецьку освіту, опанувати іконопис може бути важче, ніж тому, хто ніколи не навчався мистецтву. Техніка та манера написання ікон кардинально відрізняються від інших різновидів живопису. Та, при великому бажанні, терпіння та ретельна праця здолають усе: створювати лики небесних покровителів зможе навчитися навіть людина, яка ніколи не малювала.
Важлива умова іконопису – духовне життя людини. У так званих практикуючих християн, які регулярно відвідують храм, причащаються, шансів стати успішними іконописцями значно більше. Недаремно робота починається з молитви і супроводжується постом. За словами Андрія, лише така ікона буде справжньою,. Роботи звичайних художників «на замовлення», які «штампують» образи механічно та не ведуть відповідного способу життя, видають себе відразу. Наприклад, у зображеного лику – важкиий погляд, який не спонукає до молиитви…
Популярні у наш час й своєрідні підробки. Є горе-майстри, які клеять паперові образи на дошки та роблять «тріщинки». Потім продають ці твори, як написані власноруч. А дехто примудряється підпалювати дерев`яні ікони, щоб збувати їх, як старовинні. Покупцям слід бути обережними ще й тому, що у наш час трапляються випадки, коли ікони рекламують як чудотворні. Взагалі справжніх посвячених іконописців – небагато.
На рахунку 30-річного Андрія – понад 50 ікон. Зізнається, що іконопис кардинально змінив його характер і стиль життя. Став ходити до церкви частіше і не «задля годиться». Почав співати у церковних хорах – у Домініканському соборі, храмі Пресвятої Євхаристії «SoliDeo», у хорі «Стрітення» УКУ, молодіжному хорі та інструментальній групі «Taize-Lviv» УГКЦ… Поступив на Філософсько-Богословський факультет УКУ: вирішив у майбутньому стати священиком. А наразі не лише сам займається іконописом, а й ділиться своїм умінням з іншими. Не лише за гроші. Безкоштовно навчає дітей-сиріт у іконописній школі «Капеланчики» Центру опіки сиріт УГКЦ. Його маленькі учні досягають неабияких успіхів. Малюють ікони не тільки для себе, але й передають у церкви. 11-річна Вікторія вже мала свою персональну виставку. Андрій також працює з неповносправною молоддю у майстернях навчально-реабілітаційного центру «Джерело». Каже, деколи написати ікону самому – легше, ніж годинами пояснювати маленьким вихованцям, як оволодіти непростою технікою. Але зробив висновок, що з дітьми працювати легше, ніж з дорослими. Вони – сміливіші, не бояться помилок і більше прислухаються до порад, ніж люди старшого віку.
Андрій пояснює, що значення ікони не можна перебільшувати. Ми молимось тим, хто на ній зображений, а не самому образу. Покликання цього твору мистецтва – допомогти у молитві, краще уявити образ Бога, Його Матері та святих. Надмірне (буквальне) поклоніння спричинило іконоборчий період у перших століттях християнства.
Засновником іконопису вважають євангеліста Луку. За переданням, він написав образ Божої Матері з маленьким Ісусом. Відомі образи, до яких звертаються з особливими проханнями, з`явилися вже у наш час. Насправді творити дива може щира молитва біля будь-якої ікони. Незалежно від стилю та часу, коли вона намальована.
Варто пам`ятати, що іконопис – це Богослов`я у матеріалі. Тож створювати образи повинна духовно багата людина. Зображувати святих заради грошей, за одну ніч ще й з фужером вина у руках – програшний варіант. Зате справжня робота за всіма канонами іконопису здатна творити дива. Людина забуває про життєві негаразди, позбувається депресії. А дітей цей вид мистецтва робить посидючими, стараннішими у школі та приборкує гіперактивність.
