Така думка може скластись у будь-якого пересічного львів'янина, якщо він споживає медійний продукт, який йому подають медіа та соцмережі. Насправді, в житті все зовсім інакше. Особливо в тому випадку, якщо в людей працює критичне мислення і є хоча б якась політична пам'ять.
Назва цього блогу маніпулятивна, як і вся кампанія місцевих виборів, яка нещодавно завершилась. І у цьому блозі буде йтися зовсім про інші речі. Про речі, які я зрозумів, перебуваючи у вирі цієї кампанії, і про висновки, які я зробив у підсумку. Тексту буде багато, тому готуйтесь або закривайте вкладку уже.
Висновок перший. Українське суспільство хворе!
І це найгіркіша правда. Воно хворе уже давно. Але після цих місцевих виборів можна констатувати факт, що ця хвороба уже задавнена, а значить невиліковна. Бо тільки хворе суспільство могло собі обрати президентом ще в далекому 2010 році Януковича. Так, суспільство зрозуміло свою помилку через 3 роки і прогнало цю персону в Ростов. Але ж якою ціною? Думаю, відповідь на це питання знають всі.
Потім ми зробили інший вибір. Обрали собі президентом людину, яка насправді за своїх духом дуже схожа на самого Януковича, але набагато хитріша і гнучкіша. Саме Порошенко в часи Кучми став одним зі співзасновників СДПУ(о). Потім в часи Ющенка він був тим, хто найбільше рвався до влади і розвалив помаранчеву коаліцію. Саме його тоді уже покійний Зінченко звинувачував у корупції і спробі узурпації влади. Потім в часи Януковича він був міністром економіки уряду Азарова. Після цього пішов у політичне небуття рівно на рік. І відродився в найважчі часи Революції Гідності, бо зрозумів, що це може бути його зоряний час. І зоряний час настав. Він таки став президентом України – п'ятим президентом України. За 5 років свого керування йому вдалось чимало і це беззаперечний факт, але лише у зовнішньополітичній діяльності. Хоча і тут заради справедливості варто зауважити, що сталось це не завдяки його дипломатичному хисту, а через добру волю європейських держав, які хоча б таким чином намагались підтримати Україну в найважчі роки її сучасної історії. Ніхто з наших партнерів не збирався вступати у війну з Росією, тому і підгодовували нас асоціацією з ЄС, безвізом та кредитами від МВФ. А цього для олігарха Порошенка було предостатньо, бо відкривало нові горизонти для його бізнесів. А якби він був таким класним дипломатом, як нам його малюють, то він би зміг скористатись безпековими гарантіями Будапештського меморандуму і долучити до переговорів тих, хто нам ці гарантії давав – Сполучені Штати і Великобританію. Але ж так чомусь не сталось.
Хворе суспільство чомусь не оцінило досягнень Порошенка і через 5 років висловило йому колективне "фе" та обрало собі Зеленського президентом. До речі, і після цього Порошенкові не вистачило розуму і хисту увійти в історію України, як п'ятому президенту України, який досяг чимало і зробив багато. Ні, він вирішив стати одним із чотирьох сотень депутатів, чим фактично помножити на нуль усі свої досягнення на найвищому посту в державі. А потім і взагалі перетворився на звичайного агітатора за свого експідлеглого.
Але повернімося до Володимира Зеленського. Мені важко зрозуміти, чим керувалось це суспільство, коли робило такий вибір. Але воно його зробило, давши неабиякий картбланш спочатку йому, а потім і його політичному проекту. Через рік настав час робити проміжні підсумки на місцевих виборах і наше суспільство їх зробило. І суспільство їх зробило, підтвердивши свій діагноз – воно хворе! Невиліковно хворе. Одні плачуться за месією Порошенком, інші шукають нового месію у вигляді ОПЗЖ, а ще одна частина просто забила на все, щоб потім жалітись, що у нашій державі нічого не відбувається. Але проблема набагато глибша – українське суспільство не готове не лише до партизації виборчої системи, воно взагалі не готове до виборів. Вони не хочуть вникати у суть політичних проектів і не готові брати на себе відповідальність за свою долю. А тим паче за долю своєї громади, області чи країни вцілому.
Наше суспільство чомусь вірить у те, що з'явиться якийсь казковий персонаж, який, не маючи доступу до медіа чи підтримки якогось грошового мішка, одним помахом чарівної палички чи вимовивши одне заклинання, наведе лад в державі і зробить у нас утопічну державу, де всім добре і нічого не треба робити для того, аби громадянам було добре.
Насправді, зробили це суспільство хворим два фактори. Перший – це самі політики, яких ми обираємо на кожних виборах і які мають нас за звичайну біомасу. Ці люди заволоділи нашими мізками, контролюючи усі українські медіа і навіть наші соціальні бульбашки, які ми постворювали собі у Фейсбуку, Інстаграмі чи навіть Вконтактє. Ми віримо в те, що нам показують по телебаченню, навіть не задумуючись над тим, що нам показують те, що вигідно показувати власникам цих медій. Ми віримо в те, що пишуть наші "друзі" в соцмережах, хоча ми їх ніколи вживу не бачили і навіть не розуміємо чи це справжня людина, чи один з мільйонів ботів, яких постворювали ті ж політики і їхні політтехнологи, щоб і в соцмережах вливати нам в мізки те, що вигідно лише їм.
Але є і другий фактор – це саме суспільство, яке просто не готове до тої кількості інформації, що з'являється щосекунди у наших гаджетах. Ми не читаємо книжки, ми не читаємо новини, ми не аналізуємо те, що читаємо. Ми просто переглядаємо заголовки і віримо в те, що там написано. Ми взагалі ніколи не перевіряємо інформацію. І це стосується не лише новин, але й заяв політиків, яких ми потім на виборах обираємо, а через рік у них розчаровуємось, бо навіть не спробували співставити факти із висловами. Ми і далі віримо в те, що місцеві вибори – це не про громаду, а про Україну. Ми і далі віримо, що якийсь голова ОТГ здатен забезпечити захист української мови, посилити обороноздатність держави чи подолати корупцію. Ми і далі йдемо на вибори й обираємо тих, проти кого відкрито понад 4 десятки корупційних проваджень; тих, хто відсидів 15 років за вбивство; тих, хто 6 років тому здавав сепаратистам наші українські міста на сході; тих, хто щодня нас обкрадає; чи навіть тих, хто просто недолуго співає. А після цього ми сідаємо вдома на кухні і обговорюємо, чому ми так погано живемо і яка у нас недолуга влада.
Висновок другий. Суспільство не лише хворе, але й агресивне!
Місцеві вибори показали, що наше суспільство нічого і ніщо не може консолідувати. Навіть зовнішній ворог і його агресія проти нашої держави. Ми не виступаємо і проти тієї п'ятої колони, яка у нас спокійно існує. Ми шукаємо ворогів там, де їх нема. А якщо не вдається їх знайти, то наше суспільство їх створює. Звичайно, що це відбувається за поданням наших зголоднілих за владою політиків. І особливо це відчутно тут, у Львові, де немає проблем ані з державною мовою, ані з вірою, ані з почуттям патріотизму до своєї держави. Нас просто використовують. Використовують для того, щоб посіяти паніку і зраду в суспільстві. І роблять це для того, щоб повернути собі втрачену владу. А влада їм потрібна для того, щоб і далі сіяти паніку і зраду, бо коли в суспільстві такі настрої, то суспільство не помічає того, чим насправді займається влада. А влада просто заробляє на всьому, що ще не було вкрадено до неї.
Для нас тролінг, хейтерство і булінг в соцмережах стали звичним явищем. Ми живемо цим і насолоджуємось, коли когось обклали матом в Фейсбуку лише за те, що він посмів заявити про свою політичну позицію. Особливо тоді, коли ця позиція відмінна від позиції більшості. Тоді ми не гребуємо нічим. Ми рівняємо з землею цих людей, навіть не спробувавши розібратись, хто ці люди і чому вони так зробили. І робимо це так смачно, ніби після виборів життя завершиться і нам з цими людьми більше ніколи не доведеться перетнутись у звичному житті. Ми забуваємо про те, що політики чи партії, заради яких ми це робимо, нам ніколи не скажуть "дякую" за це. І після цього ми почуваємо себе переможцями, не усвідомлюючи однієї простої речі: демократія – це плюралізм думок. І саме в цьому її сила. А не в тому, що всі мають думати і говорити так, як їм сказав їхній міфічний "месія".
Висновок третій. Журналістики в Україні не існує!
Це проблема, з якою ми живемо уже давно. Усі "незалежні" медіа насправді комусь належать. І не просто належать, але й вірно служать тим, кому вони належать. Але ситуація з кожним роком все більш поглиблюється і погіршується. Медіа взагалі перестали дбати за свою гігієну. А термін "журналістські стандарти" тепер викликає хіба істеричний сміх.
Журналістика перетворилась на пропаганду. І було б все не настільки зле, як би ця пропаганда йшла на користь чогось українського, державного чи суспільно корисного. Ні, медіа маніпулюють нами, вводять нас в оману, дезінформують нас і просто зомбують. Одні на користь сивочолого гетьмана, інші на користь кумапутіна, треті на користь олігархів, для яких Україна – це бізнес-проект, завдяки якому вони і сколотили свої статки. А журналісти, які є посередниками між суспільством і політиками, навіть не намагаються якось протистояти цьому потоку лайна, яке щодня лиється на нас з усіх усюд. Ні, навпаки, вони їм усіляко допомагають і підігрують. Ніхто більше не переймається тим, що журналіст має бути об'єктивним, його думки мають бути збалансовані і політично незаангажовані, а джерела інформації перевірені. Журналісти активно беруть участь у кампаніях, відверто і неприховано агітують за політиків, які не те щоб їм дуже близькі за поглядами, а просто добряче заплатили. Ба більше, журналісти самі беруть участь у кампанії у якості кандидатів, але навіть не задумуються над тим, щоб піти у відпустку на час кампанії, бо це конфлікт інтересів. Вони або не розуміють, або спеціально маніпулюють суспільною думкою, бо таким чином позиціонують себе не як журналістів, а як кандидатів в депутати. Окрім цього, вони порушують виборче законодавство, бо будь-яка агітація повинна бути оплачена з виборчого фонду цього кандидата або партії, від якої він балотується. Зрозуміло, що журналіст-кандидат за такі ефіри не платить. Навпаки йому роботодавець і далі платить зарплату за ці ефіри. За ефіри, де журналіст-кандидат фактично агітує за себе і свої політичні погляди. Але ж глядачеві чи слухачеві про це ніхто не говорить.
Медіа перетворили на зброю. Але цією зброєю ми не захищаємось від нашого зовнішнього ворога. Нас цією зброєю добивають з середини, поглиблюючи і посилюючи розкол нашого хворого суспільства. І якщо колись це була просто стрілецька зброя, яка спрацьовувала точково, то зараз вона стала зброєю масового винищення наших мізків, проти якої у нас немає ані протиотрути, ані вакцини. І складається таке враження, що лише медичний канабіс нам може допомогти пережити ці конвульсії. Але ж це не зможе вилікувати хворобу, а лише полегшити смерть.
Висновок четвертий! Львів – це місто, де не хочеться жити!
Львів – це моє рідне місто. Це місто, де виріс я, і ростуть мої діти. Львів – особливий в багатьох відношеннях. Але я ніколи не скажу, що Львів чимось особливіший за Тернопіль, Суми, Дніпро чи Харків. У всіх цих містах живуть такі ж українці, як і ми. Ми всі різні, бо кожен з нас любить своє місто по-особливому. Але ми всі однакові, бо 30 років ми обираємо владу, на яку ж потім нарікаємо і жаліємось, але через 5 років ми знову обираємо все ту ж владу – з тими самими обличчями, поглядами і мінусами. Бо нам ліньки подумати, проаналізувати, згадати чи просто загуглити. Ми тішимо себе ілюзіями про чиюсь особливість і месіанство. Але не задумуємось над тим, що ж насправді стоїть за цією особливістю – щось реально відмінне від решти, чи звичайні популістичні гасла. Ми починаємо вірити в те, що без Львова немає України. Але я вас розчарую. Все навпаки. Це без України немає Львова. Бо Україна є, незважаючи на те, що Донецьк перетворився на Донецк, Луганськ - на Луганск, а Сімферополь - на Симферополь. Так само і зі Львовом. Поки є Україна буде Львів, а не Lwow, Lemberg чи Львов. І оце возвеличення деякими політиками Львова над усіма іншими містами України ні до чого доброго не призведе. Маємо живий приклад і Донбасу, і Криму, які завжди себе позиціонували, як особливі регіони України. Так, тепер вони особливі, бо опинились в таких умовах, до яких їх штовхали політики, котрих вони обожествляли.
У Львові, звичайно, не ідеальний міський голова. Він уже давно втомився від Львова і львів'ян. Та й львів'яни вже від нього втомились за 14 років. Особливо це помітно стало під час останньої – третьої каденції. Львів за своїми масштабами уже замаленький для Садового. Сам Садовий уже переріс локальний рівень і хоче себе реалізувати на загальноукраїнському рівні, але його там ніхто не чекає.
Запитання, насправді, у зовсім іншому. А яка політична партія запропонувала реальну альтернативу Садовому? Хто з місцевих політиків чи діячів може щось змінити у Львові? Відповіді дуже прості і однозначні: жодна і ніхто. Це довели результати 25 жовтня. Львів'яни обрали Садового і людину, яка разом із Садовим будували ту систему у Львові, яка функціонує по сьогоднішній день. Чи стане Львову краще після такої зміни влади? Особисто я маю великі сумніви. Чи з'явиться у Львові сміттєпереробний завод після зміни мера? Та, мабуть, такий самий, як і в області за час керування Львівщиною його опонентом. Чи буде наведений лад з львівськими маршрутками? Та теж, мабуть, такий самий, як і в області. Чи вирішиться проблема із незаконними чи хаотичними забудовами? Та, мабуть, так само, як і в області все було вирішено із виділенням земельних ділянок. Чи зміниться щось у відносинах з Києвом? Ось тут можна точно сказати, що так. Чи виграє від цього Львів? Навряд чи. Але це все будуть вирішувати львів'яни у другому турі.
Особисто мені видається, що у Львові після другого туру буде або погано, або ще гірше. Але це лише моя особиста думка, яка не претендує на однозначну оцінку. Тому правильного вибору тобі, Львове
