Свої поминальні слова скаже Церква. Скажуть ченці-студити і паства. Скажуть політики, кожен другий з яких голоситиме про настанови Блаженнішого Любомира, якими він, начебто, керується. У цей сумний день Форпост поцікавився роздумами про Блаженнішого Любомира Гузара в Ігоря Ожиївського, який довший час був асистентом Глави Церкви. З нашого розуміння – десь ад’ютантом.
Пропонуємо світський погляд на Владику від людини, яка знала його у приватних ситуаціях і користувалася його довірою. Ігор Ожиївський працював на Святоюрській горі з 1991 року. Був асистентом Любомира Гузара з адміністративними, економічними та фінансовими повноваженнями. Тісно працював з Владикою протягом 1995-20007 років. Саме Ожиївського у 1998 році Любомир Гузар рекомендував призначити Послом України у Ватикані. Не склалося. Життя катулялося своїм м’ячиком.
Яким Він був – глава Церкви з погляду його світського помічника? Всього Ожиївський не розповідає. Багато про що говорить «не для преси». Тай ми не претендуємо на світський портрет провідника Церкви. Просто штрих.
Це нормально, що ви зупинилися... щодо титулів. Кардинал Йосиф Сліпий висвятив владику Любомира в єпископи 2 квітня 1977 в монастирі студійського уставу вКастель-Гандольфо поблизу Рима, Довший час Ватикан не визнавав цього висвячення. Але Йосиф Сліпий наполягав: «УГКЦ – церква свого права». Лише 2001 року Ватикан визнав єпископське свячення Владики Любомира. Але це інша історія – історія стосунків Ватикану та УГКЦ.
Я працював у Львівській єпархії з жовтня 1991 року. Любомир Гузар приїздив до кардинала Любачівського. Я займався організаційними питаннями. Мене дивувало, чому кардинал звертається до гостя «владика», бо було відомо, що Любомир Гузар – отець. Як я казав, єпископське свячення офіційно не було визнано.
Якось мене викликав кардинал Любачівський і в присутності владики Любомира, який їхав розбудовувати Церкву в Київ, сказав: «Відтепер ти будеш співпрацювати з владикою Любомиром. Всі його прохання будеш виконувати так, якби вони були моїми. Будеш біля нього, доки йому це буде потрібно». Відтоді я довгий час був поруч із владикою Любомиром, жив між Києвом і Львовом.
Як світському чоловікові, Вам не було важко?
… І дуже важко сприйняв Сашкову смерть…
Блаженніший Любомир запитав, як поставиться родина, бо він особисто хоче відправити панахиду за Кривенком. Потім сам зателефонував Марії (дружина Кривенка, - ред.) і поцікавився, чи можна прийти відспівати. Звісно, дружина не була проти. Він приїхав і відслужив панахиду в квартирі, бо на похороні не мав як бути, попросив відправити Сашка в останню путь отця Міляна.
Він не міг призначати, не міг самостійно вирішувати таких питань. Але, постійно зустрічаючись і спілкуючись з молоддю, монахами і світськими людьми, він задав вектор розвитку Церкви.
Ви спілкувалися, так би мовити, не тільки в храмі. Яким був Блаженніший з погляду світської людини?
Не зовсім коректно розповідати про все, але повторюся, що Блаженніший був дуже простою і веселою людиною. Міг пожартувати, любив, до речі, попоїсти. Вареники шанував, полюбляв смажену курку. Рибу дуже любив. Ой, пригадую, якось у піст – каже мені: «Пане Ігоре, засмажте мені п’ять цибулин, на олійці так гарно протушіть». Він любив попоїсти, але не був вибагливим у харчах.
Розповідають, що він багато молився. А попри молитви чим жив, мав якісь зацікавлення?
Ні, ну щоб дивився телевізор… Такого я не пам’ятаю. Не шанував він цього. Як і комп’ютера, до речі. Знаєте, я його бачив тільки за писанням. Коли владика мав можливість, завжди сідав і писав. Від руки писав. Бо, скажімо, покійний кардинал Любачівський свого часу працював на друкарській машинці «Ятрань». Владика Любомир, поки не втомлювався, писав сам, потім диктував ченцям-студитам, котрі ним опікувалися. Особливо після того, як фактично втратив зір. Писав послання, звернення, нотатки… А щодо захоплень… Дуже любив давні дерев’яні ікони. Казав, що вони намолені. Золоті чи срібні оклади не шанував. Не колекціонував, звісно, але завжди тішився, коли бачив старий дерев’яний образ. Певно, тому, як тільки під час якоїсь поїздки була можливість, заходив у старі церкви. Просто так, без офіціозу.
А де зараз, написане владикою? В кого його архів?
Не знаю. Коли він ще працював у Львові, то знаю, як вівся архів і хто його вів. Хто цим займався останнім часом, мені невідомо. Що буде в його архівом? Можливо, він згадав про це у своєму заповітів, який, думаю, він мав би залишити. Йдеться не про заповіт маєтків чи грошей, а про духовний заповіт. Як учень Йосифа Сліпого, він, йдучи за його принципами, міг залишити багато настанов щодо розвитку церкви, її співпраці з іншими конфесіями та суспільством. Оскільки прямих нащадків у Блаженнішого немає, долю його архіву, очевидно, вирішуватиме Церква.
Дуже цікавий момент. З одного боку – керівництво УГКЦ ніколи не заохочувало свій клір до політичної агітації, швидше навпаки забороняли агітувати. З іншого – Любомира Гузара сприймають як одного з провідників нації. Власне з політичним акцентом.
Позицію покійного Блаженніщого засвідчує один момент. Можу про нього говорити, бо брав у цьому процесі участь, представляв його інтереси в Посольстві США під час виходу громадянина Гузара з американського громадянства. Тоді у тому дуже дивувалися, при чому представники, обох країн. Мовляв, навіщо? Але покійний Блаженніший казав: «Якщо я є главою української церкви, то не можу бути громадянином іншої держави». Здається, у 2004-му, коли він приймав українське громадянство, тут у Львові, то вже майже нічого не бачив. З третього разу потрапив у графу, де мав поставити свій підпис. Василь Логин, який керував тоді «овіром» може це підтвердити.
Інший приклад: Йому потрібно було їхати на операцію наприкінці 2004-го. Там і катаракта, і глаукома. Одним словм , вже і негайно. Він не їхав. Казав, що мусить дочекатися, коли все закінчиться і Ющенко стане президентом. І голосувати ходив. Ющенко переміг. Владика поїхав на операцію. Аж тут 2 квітня 2005-го помирає Іван Павло ІІ. Владика летить до Риму. Перепади тиску стали фатальними. Зір уже не відновився.
До речі, ви теж ішли в політику, будучи помічником владики. Він вас благословив?
Та ні. Коли у 1998 році я вирішив балотуватися до Верховної Ради (Ігор Ожиївський балотувався по «Жовківсько-Яворівському» округу , - Ред), владика поставився до цього дуже скептично. Жодного слова за мене не замовив. Це було би поза його принципами. Більше того, він мені прямо сказав, що не хотів би, аби я йшов у політику. Але сказав: «Ваша вільна воля. Вирішуйте, як вам каже совість. Аби вам не було зле і щоб ви церкві не зашкодили». А коли я програв вибори, владика сказав: «Я радий, що ви програли. Значить у вас інші завдання».
І все таки, як Блаженніший вирішував дилему: Церква як провідник нації чи Церква поза політикою?
По смерті таких постатей їхнє життя завжди обростає легендами. Поки легенди ще не з’явилися, розкажуть якусь добру історію.
Колись одна італійська християнська організація з Віареджо допомагала Лічниці ім. Митрополита Шептицького. І от у Києві в нас розмова з їхніми представниками – монсеньйором Мончатті та отцем Скарабеллі. Пасувало їх гарно прийняти, тому обідали в ресторані на Володимирській гірці. Блаженніший насправді мало орієнтувався в грошах. А я, пригадую, розраховувався і заплатив близько 400 гривень. Рік тоді йшов десь 96-97-ий. Тобто десь поза 200 доларів. То були дуже великі гроші. Чек я, звісно, для звітності взяв. А коли через кілька днів поверталися з Києва до Львова, то по дорозі зупинилися перекусити. Перше, друге, салат,десерт. .. Владиці навіть свіжу, щойно спійману рибу засмажили. Заплатили 40 гривень. Блаженніший тоді взяв два рахунки, порівняв і з вигуком «Несамовито» пішов на кухню дякувати персоналу. А потім наполіг на хороших чайових. Кажу, в побуті він був дуже простою людиною.
Але між тими двома трапезами трапилася історія, яка мені запам’яталася найбільше. На другий день після спілкування з італійцями владика виявив бажання з’їздити в Канів на могилу Шевченка, бо ніколи там раніше не був. Помолився він на Чернечій горі, зійшли ми до Дніпра, а він каже: «Залишіть мене самого на півгодинки». Я та інші супроводжуючі відішли, споглядаючи збоку за владикою, який був у той день в цивільному одязі. Потім, коли він підійшов до нас, то сказав: «Я все життя мріяв закотити штани, зняти мешти і босими ногами ступити у Дніпро».
