Після того, як частина наших сил пробилася на підтримку до Луганського аеропорту (13 липня 2014 року), постало питання, що аеропорт потрібно забезпечувати вже сухопутним шляхом (до того часу він забезпечувався з повітря, але коли збили Ан-26, що скидав вантажі парашутним способом, цей шлях став недоступний). Відтоді до летовища по «дорозі життя» колони з технікою, боєприпасами та продовольством заходили чи не щодня.
Майор Олег Дудич, позивний «Блок», (80-а ОДШБ), влітку 2014 року був командиром конвойної роти сектору «А», саме його групи відповідали за колони, що прямували до ЛАПу: «Ми спали у кращому випадку по чотири години. Багато хто відмовлявся їхати – дорога обстрілювалася постійно».
Дорога, яка не усім по зубах
«Вона була як така тоненька ниточка, ця «дорога життя». Було декілька маршрутів, перший маршрут: Щастя – Весела Гора – Шишково – Жовте – Сабівка – Весела Тарасівка – Челюскінець – Георгіївка – аеропорт. Після того як на околиці Веселої Тарасівки було знищено декілька наших колон, маршрут прийшлось змінити: Сабівка – околиці Ювілейного – Гайове – Весела Тарасівка. Опорник на Жовтому був крайньою більш-менш безпечною точкою, а от починаючи з Сабівки і до самого аеропорту весь маршрут прострілювався. Найбільше били по тих місцях, де швидкість колон мінімальна, в вузьких місцях, крутих поворотах, де неможливо вільнути колоною, щоб вийти з-під обстрілу. Одне з таких місць – це залізничний міст в Сабівці та поворот біля цвинтаря в Георгіївці. Коли ми проїжджали під залізничним мостом в Сабівці – звідти було видно Луганськ, його багатоповерхівки, але якщо мені видно Луганськ так добре, то і їм всім видно мене… Місце це вже було пристріляне – артилерія їхня «насипала» туди постійно, плюс корегувальник їхній сидів на заводі в Ювілейному, а в нього колона як на долоні, починаючи від заходу в Сабівку і майже до польового аеродрому у Веселій Тарасівці. При чому вони не нехтували бити і по селах, а в селах важче з-під обстрілу вийти, адже немає можливості для маневру.
Спочатку давали близько 20-ти машин, а то й до 30-ти, а така колона дуже сильно розтягуються: один БТР попереду, другий БТР – позаду, а зв’язку немає, пилюка, видимість нульова – контролювати рух було дуже важко. Попадаєш під обстріл, недосвідчений водій вантажівки зупиняється, кидає її, десь тікає, колона зупиняється… Ти бігаєш, кричиш, що треба продовжувати рух, тому що накриють всіх. Виводимо колону в +/- безпечне місце, хоч би в якусь посадку, щоб не було видно, потім шукаєш того водія в полі… Будь-яка зупинка колони – буквально п’ять хвилин, десь хтось зламався, закипів, ти стоїш і чуєш: бах! – розрив, і пішло… Тому було прийнято рішення робити конвої не більше 10-ти машин, але рідко так було на практиці – їдеш, там дві машини підібрав, там САУшку, там БМП піхоти заблукало…
- Як часто вам доводилося їздити цією «дорогою життя»?
- Постійно. Це ж був єдиний варіант.
От ми зайшли в аеропорт. Поки там всі розвантажуються, поки чекаєш команду на виїзд, маєш години 3-4. Моя задача була довести конвой до місця призначення, а вже офіцер зі штабу сектора знав, куди які машини кому – кому продукти, кому БК і паливо … Як тільки ми заходили в ЛАП, в нас задача була відразу роззосередитися, тому що моментально розпочинався обстріл – з важкої артилерії, мінометів.
Я ховав свої БТР-и, ми йшли в основний термінал, у підвал – і там відпочивали. По команді потрібно було знов вишикувати колону, і чим скоріше виїхати, бо почнеться обстріл. З аеропорту забирали поранених, полонених, забирали на евакуацію техніку і верталися назад, знову через обстріли, пилюку… Тільки-но приїжджали на Побєду (там був базовий табір) там нас вже чекав новий конвой. Ми спали по три-чотири години – це в кращому випадку.
- Не вистачало людей?
- По-перше – не вистачало людей, одиниці знали сам маршрут, по-друге – дуже багато хто відмовлявся їхати. Як тільки чули, що Луганський аеропорт – все. Тим більше, якщо там хтось колись вже їздив і попадав під обстріл.
За своїх хлопців я був впевнений, а от водії вантажних автомобілів, ми назвали їх «центропідвоз»… От вони просто ставали і казали: «В мене машина зламалася, я не можу їхати». Ти починаєш до нього говорити: «Ну так треба ж їхати, ти ж розумієш…» А він каже: «Я жити хочу». Не всі звичайно у відмову йшли, були нормальні, але відсотків 40 третій раз туди вже було не затягнути…
І це не тільки з «центропідвозом». Веду колону, доповідає мій замикаючий: «Танки вийшли з колони», несусь до них: «Що сталося?» «Нічого» «Чому зупинилися, поламалися?» «Ні, ми не поїдемо і все, і ти нам нічого не зробиш, і взагалі, тобі треба, бери танк і їдь, а ми взагалі мобілізовані».
В серпні наші пішли на Хрящувате, Новосвітлівку з метою перекрити трасу Луганськ – Краснодон, і я так зрозумів, що ворог поставив собі за мету закрити і нашу «дорогу життя», адже без забезпечення довго не протягнеш. Якщо ще раніше можна було проскочити якось без обстрілу, то з серпня дорога постійно була під обстрілом, колони розбивалися, постійно йшли втрати. Якось мене в штабі сектору питали «Ми не можемо дати гарантію, що дорога буде безпечною. Розвідка доповідає про засади, обстріли. Поїдеш?» Я кажу: «Звичайно, поїду. Як це не поїхати?»
Після того, як ми взяли Лутугине, Челюскінець, Леніна, ми змінили маршрут через ці населені пункти. Вже були більші швидкості, тому що ми йшли по асфальту і виключили ділянку між Веселою Тарасівкою і Челюскінцем, де нас обстрілювали (судячи зі всього, з Розкішного).
- А до цього як ви рухалися?
- Все полями. Причому жара, пилюка, дуже сильно губилися машини в пилюці. Видимість нульова. Якщо ти ще на першій машині їдеш – нормально, а там вже третя машина не бачить нічого, водії починають збільшувати дистанції, колона починає розтягуватись, в деяких починається паніка, губляться в просторі, пилюка стоїть довго, ні вітру, і жара за 40 градусів.
А кожну ж машину ти рацією не забезпечиш. Буває, проходиш від опорника до опорника, починаєш рахувати машини – двох немає. Зрозуміло – інші ховаєш, щоб не накрили, та їдеш шукати ті дві. Бачиш – стоїть машина в полі – нікого немає. Починаєш кричати. Десь там, з горем пополам, як сусліки вилізають, перелякані (водії – ред.). Загубилися. Бачать – нема колони, вони заїхали не зрозуміло куди. Десь лягали собі, чекали, що за ними хтось приїде. А бувало, що не забирав ніхто, тоді хтось інший підбирав. Дуже багато проблем було з тим.
- З якою приблизно швидкістю ви рухалися?
- Полем швидко не підеш, тай пилюка не давала, а по трасі, по асфальту – до 90 км/год. ми розганялися, а від Щастя на базу – тут на всіх парах все летіло!
- І скільки по часу ви перебували в дорозі?
- Та коли як. Були такі нормальні водії, знали дорогу – то ми заходили дуже швидко. Тим більше, якщо не було обстрілів, хоча це було рідко. А було, що дуже довго їхали – і 8 годин, і 14. Дорогою назад «видих» був, коли ми заїжджали на Веселу Гору, де стояла наша артилерія, вже можна було розслабитися. А до того постійно в напрузі.
Було таке, може, хтось буде сміятися: я зупиняв колону в Сабівці чи Гайовому, своїм БТР-ом «валив» по дорозі, піднімав пилюку, там соняшники, кукурудза, пилюка, як в тунелі стояла. Хвилин 15 вичікували, поки та пилюка стоїть. Чули, що вони відпрацювали кудись туди, в ту пилюку. Тоді знову, на повних парах, по три-чотири машини, тільки ті зайшли до контрольної точки – пішли наступні.
- А вночі ви пересувалися без фар?
- Без фар, потихеньку. Було, що назустріч БМП несеться, по тій самій дорозі (хоча це й дорогою назвати складно – одна колія) лоб в лоб, в останній момент в пилюці побачили ту БМП. Як мій водій вивернув – не знаю. Багато таких випадків було.
Ми такі були раді, коли там за увесь час щось два рази впав дощ – не було пилюки, але тут же і мінус – ми ставали видимими.
Я скачав на телефон платні карти, і по них, вірніше по знімках супутникових, їздив, вираховував. Тобто будь-який маршрут я спочатку дивився по карті, потім звірявся зі супутником. Карти були настільки старі… Перший раз, коли ми пробивали дорогу в аеропорт, вже після того, як туди зайшли наші, була халепа. У Сабівці є залізнично-дорожній переїзд на картах, повземо туди – перший раз, ніхто дороги не знає, приблизно знаємо, як перша колона заходила, виходимо на той переїзд, а його в помині там немає. Потім нам якась бабулька сказала: «Як 15 років тому там другу колію проклали, так і переїзду там нема». А на карті є. Ось так. З мостами так само – на карті дивишся, є, 20 тон витримує, під’їжджаєш, а там не то що 20 тон, щоб велосипеда витримав!..
- В якому стані була техніка?
- Ті БТР-и, що були у мене, не підводили. «Урали» їздили, без проблем, гірша ситуація була з «ЗІЛами» та «Шишигами», ось вони відмовлялися їхати, кипіли постійно. Було ще одне «зло»: водії, особливо ті, що боялися – вони самі машини ламали: витягне якусь фішку чи трубку відкрутить, все, машина не їде. Тоді ми перевантажуємо з машини на машину, чіпляємо ті машини за машинами, тягнемо до найближчого нашого блокпосту або позицій, залишаємо там, їдемо назад.
Більшість проблем були від зношеності та старості техніки, тай те, що до війни техніка просто стояла роками і обслуговувалась на папері. Деколи танки горіли просто, бо їм замикала проводка.
Водіїв мені було шкода. В мене було 14 чоловік у групі, всі йшли відпочивати, а водії лізли під БТР підтягувати кардани, доливали масла, робили ТО. А через чотири години знову на виїзд… В мене був Стьопа «Малий», я йому казав: «Малий, якщо ми там десь заглохнем, нам капець, ти сам все бачиш, і чуєш як по броні осколки херачать, так що БТР – хоч цілуй його, роби що хочеш, але він має нас вивезти». Вже пізніше я зробив по два водія на БТР, щоб трохи зняти навантаження.
Я кажу, я ту «Дорогу життя», вже, слава Богу, пройшло скільки часу – із закритими очима… Проїжджаю кожний поворот, кожну посадку, де що, на що звернути увагу…
- Чи були якісь випадки засад чи прямих бойових зіткнень?
- Після зміни маршруту з Ювілейного, яке ми не контролювали, почали вилазити їхні групи, в нас почалися перші вогневі контакти з противником, вони вилізуть, відпрацюють з гранатометів, і назад в село. Як йде колона повністю військова, наприклад, там 10 БТР-ів чи БМП, «мішка» є (танк) – є чим відстрілюватись, то їх немає, а коли ти тягнеш колону забезпечення, де в кращому випадку два БТРа, то тут як тут: перший БТР пропустять, і давай по машинам лупити… Я вже потім ставав своїм БТРом на вигідні для мене позиції, щоб з КПВТ міг діставати, розбирали кожний свій сектор, і тільки з їхньої сторони вистріл – ми туди вогонь.
У полях не вигідно засаду робити – вони б не мали куди відходити. Більша ймовірність засади була пізніше – в районі кар’єру перед Челюскінцем, і за ним, вже на спуску до рибзаводу в Георгіївці, туди почали російські десантники виходити, на піхотні блокпости і опорники.
Вже ближче до кінця серпня противник активізувався в районі Шишково – Світле – Цвітні Піски, хоча там всі почували себе вже відносно безпечно, саме в Шишково підірвався на міні один з моїх БТРів, а після всі знають про події 5 вересня 2014 року.
А так в основному по всьому маршруту все крила їхня артилерія, їхні «Гради».
- Здалека?
- Так. Точки були пристріляні. Ми бачили коректувальника в Ювілейному на заводі. В бінокль дивлюся – сидить коректувальник, блимає. Вони там сильно не соромилися, не ховалися – я ж його дістати не можу. Потім вже була організована взаємодія, що як я проходив Жовте, спускався в Сабівку і замовляв з Веселої Гори: «Давайте музику!» Вони починали вогневий вал на той завод, щоб не працював коректувальник, бо без коректувальника артилерія не бачить, куди вона стріляє. Було чути: «Я Казанка, ухожу, по мне стреляют». Тоді можна було проходити.
- Ви чули їхні переговори?
- Так, по трофейній рації чув їхні розмови, «Казанку» цю: «Все, ребята, идет колона. Работаем». В Георгіївці в районі цвинтаря ми їх чули по «моторолках» звичайних на відкритих каналах. «Идут, давай, готовимся». Цей поворот дуже пристріляний був, били з Фабричного. А другого шляху нема, тому що всі поля там заміновані. Треба було якось проскакувати…
- Скажіть, як ви проводили час, коли не було виїздів?
- А такого не було, щоб не було виїздів. Постійно, постійно виїзди. Ми якось загубилися в днях тижня, в нас не було ні суботи, ні неділі, ні понеділка. Був день-ніч, ніч-день, і дорога, дорога туди і назад…
Обстріли населених пунктів
- Розкажіть про Сабівку: були обстріли по будинках, де проживали люди?
- Не особо вони переживали, що по будинкам попадають. Їдемо через Сабівку, там магазин працював, місцеві біля нього кучкуються, діти на майданчику бавляться, і бух-бух-бух, розриви пішли, народ хто куди. Дивлюсь – починають «ложити» по дорозі. Звертаємо з дороги, вивалюємо ворота, заїжджаємо у двір, в той же час попадає снаряд в сарай, той курятник розлітається, кури в різні сторони… Закінчується обстріл, вилазить з погреба місцева мешканка, років під 50, і кричить: «Ты мне, сволочь, забор поломал». Я кажу: «А нічого, що вам сарай тільки що розбомбили?» А вона мені: «То вы виноваты. Вы здесь ездите. Ребята по вас должны стрелять. Если б вы не ездили, у нас все было бы хорошо».
- Таке було спілкування з місцевими?
- Майже всі чекали там «великого освободітеля» Путіна, а ми для них фашисти і бандерівці – добре їм мозги промили.
Хоча не всі, були і нормальні. Бої йшли постійно. Пенсіонери сиділи по підвалах. У Веселій Тарасівці одна жіночка була, вона нам допомогла – сказала: «Оті, що на мопеді їздять, типу місцеві – насправді, не з нашого села, тай в сусідньому їх не знають, чужаки, ось вони по вас і стріляють». Там їздили такі – не скажу, що зовсім малолєтки, років по 18-20. «Слава Україні! Ура!» - кричали та їхали. А ми тільки виходимо за село – розпочинається мінометний обстріл, з заводу в Ювілейному. Ми їх потім як тільки зловили, тих мотоциклістів – три дні був спокій, вже це місце не накривали.
- Там також не було ні світла, ні газу?
- Нічого не було. Розвалено все, лінії обірвані… Ми місцевим давали продукти, бо та жіночка казала, що магазини не працюють, пенсії немає… Просить нас: «Привезіть пару літрів бензини на генератор» і гроші суне… Кажу: «Заберіть, ми армія, а не бариги». Дали ми їй і бензин і продукти, сказала, що сьогодні в її старих свято буде, макарони з тушонкою… Ось така вона – війна для місцевих…
Найстрашніше
- Найстрашніші моменти, навіть не знаю – все якось на автоматизмі робиться, страх, чи освідомлення, скоріш за все, потім приходить. І якось зжимається все всередині, коли згадуєш того хлопчину пораненого: бінтуєш його, в нього там нога перемелена повністю, а він каже: «Дайте мені ногу на груди, я її притисну і мені перестане боліти, я кричати перестану, обіцяю…» Його вже знеболюючі не беруть… Чи коли 200-х з броні знімаєш, а потім кров змиваєш…
Один з конвоїв
- 10 серпня я виводив з аеропорту підрозділ 25-ї бригади. Тільки вийшли з аеропорту – нас почали «крити». Тоді було і поранених багато, і мене перший раз тоді так тряхнуло непогано. Я всіх поранених положив на свій БТР, відправив БТР вперед. Тому що почали БМД 25-ї бригади кипіти. Я їх старався БТР-ами тягнути. І БТР-и кипіли. Мій водій отримав серйозний опік, тому що він поліз, відкрив кришку, і розірвало радіатор на БТР-і. Обпекло його всього.
Ми з аеропорту вже вийшли тоді. Тільки ми зайшли до Георгіївки, почався обстріл, і я тоді кажу: «Хлопці, скільки можемо, на максимальних швидкостях, ніхто не гальмує, тікаємо в саму Георгіївку». Тоді якраз на тому повороті біля цвинтаря були спалили і БТР 80-ки, і машину розбили. Там же ж була друга моя конвойна група розбита. Там командир взводу мій отримав поранення. Ми злапали міну під «Урал». Якраз ми наїхали, і міна вибухнула під переднім мостом. То водію там ногу поранило.
Пізніше і я отримав серйозну контузію. В Сабівці, біля того ж залізничного мосту перед БТРом, майже під переднім колесом вибухнув снаряд. Отримав осколок у каску, декілька пішло по дотичній… З Побєди вертольотом був евакуйований у Харків. З Харкова літаком до Рівного. А вже в Рівному знайшла мене дружина, бо я їй нічого не говорив, не було можливості вийти на зв’язок, тай говорити не міг внаслідок контузії – не виходило. Дружина мене як маленького по-новому говорити вчила.
- Ви часто зараз згадуєте події оборони Луганського аеропорту?
- Буває, деколи переглядаю фотографії, відео. Деколи сниться, і сниться в таких деталях, що я на той час навіть не звертав на це уваги. Ще коли ти переосмислив, як по-інакшому зробити: щоб там колону не обстріляли, або, наприклад, як зробити, щоб так-то і так-то. Я якось більше сприймаю це як роботу.
Інтерв’ю опубліковано у рамках проекту «ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ».
«ОБОРОНА ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ» – проект благодійного фонду «Народна підтримка воїнів АТО», у рамках якого планується видання книги та створення документального фільму, присвячених героїчній обороні ЛАП у квітні-серпні 2014 року.
Збір коштів на видання книги:
Карта ПриватБанку 4149 4978 6982 9640 (Сергій Глотов).
Для реалізації проекту необхідна допомога редакторів та дизайнерів!
Благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО»
Код ЄДРПОУ 40084044
р.р в Приватбанк 26009053704694, МФО 325321
Email: nafront@i.ua
Телефон: +380983619073, +380630150357, +380955232183
Facebook:
https://www.facebook.com/VoinamATO
https://www.facebook.com/ArmyForKids
https://www.facebook.com/IstoriiBorotby/
https://www.facebook.com/peremogaty/
https://www.facebook.com/BookOfGlory/
