Дивно, але радникам мера Львова не вистачило часу просто почитати «Хресного батька», написаного паном П’юзо тоді, коли Андрій Іванович якраз збирався з’явитися на світ. А, може, і краще, що не почитали і не розповіли своєму патронові про ймовірний розвиток сміттєвої ситуації – дідько знає, що б прийшло в голову Садовому після опанування такою інформацією.
Шановний Еклезіаст за багато років до проведення Олімпійських ігор, винайдення пейджера і зацікавленості питанням про прерогативи пістолета Магнум проти Беретти, сказав, що все в цьому світі вже було. Марнота стала називатися пост-модернізмом. Тому просто згадуємо і цитуємо Маріо П’юзо: «Прибув Антоні Страччі, що контролював район Нью-Джерсі і доки в західній частині Манхеттену. Він прибрав до рук гральні кубла в Нью-Джерсі і мав сильний вплив у апараті демократичної партії. Парк його вантажних машин давав великі прибутки насамперед тому, що шофери їздили з великими перевантаженнями, не боячись шляхової інспекції. Ці вантажні машини допомагали розбивати дороги, а потім його шляхобудівельна фірма, яка мала вигідні контракти з урядовими установами, ремонтувала ці пошкоджені дороги. Чиє серце не потішилося б, спостерігаючи таку вправність, коли одне вигідне «діло» породжує друге. Страччі також був людиною старих традицій і ніколи не заробляв на проституції, але оскільки його бізнес був зосереджений коло портів він просто таки не міг не втягнутися у торгівлю наркотиками».
Продовжуючи читати П’юзо, можна дізнатись ще цікавіші історії про Львів, який трохи Сицилія і трохи чорт знає що. Автор пише про абсолютних неадекватів, які стали трохи ангелами. Передісторія полягає в тому, що «баклани» з якихось околиць Палермо мали проблеми з головою, але тим не переймалися, потім їх трохи вбили, а тих, хто лишився живими, відпустили в сторону Нового Світу.
Дала було геть гарно, і закінчилось так: « Сім'я Бокіччіо виявилася досить розсудливою, щоб зрозуміти, що існує сила могутніша, ніж їх власна. Безглуздо намагатися пробити головою кам'яну стіну. Половина здатних тримати в руках зброю чоловіків загинула в збройних сутичках, решта відбували покарання на каторжних роботах. Щоб зберегти рід, що залишилася жменька людей з клану Бокіччіо емігрувала по одному з нелегальних каналів в Канаду, а звідти - в Америку. У Штати прибуло всього два десятки людей. Вони влаштувалися в долині Гудзона і стали добувати хліб в поті чола, так що через деякий час в розпорядженні сімейства була вже велика сміттєприбиральна фірма з парком автомашин. Справа Бокіччіо стала розростатися, росли і доходи, тому що конкурентів у них не було. А конкурентів не знаходилося по одній причині: варто було комусь спробувати свої сили на асенізаторському терені, як його машина спалахувала прямо зі сміттям. На таких умовах підшукати шоферів для сміттєвозок, що не відносяться до фірми Бокіччіо, було проблемою. Один завзятий молодий підприємець спробував все-таки вступити в суперництво з сицилійських кланом і особисто сів за кермо машини, але на наступний ранок був знайдений закопаним в купі того самого сміття, яке встиг зібрати в останній день свого життя».
Прекрасна історія. Тепер Андрій Іванович має це почути або почитати подальші перепитії від П’юзо. Пан Маріо писав: «Природно, що чоловіки з клану Бокіччіо заводили сім'ї, одружуючись виключно з італійками. Підростало нове покоління, і прибирання сміття перестало задовольняти потреби розрослого клану. На хліб, звичайно, вистачало, але забезпечити своїх близьких масою спокусливих благ, якими сповнена Америка, було неможливо. Тоді Сім'я Бокіччіо обрала своєю професією посередництво в справі примирення конфліктів, що постійно спалахують між різними кланами мафії.
Треба сказати, що в родині Бокіччіо народ був в основному обмежений, досить примітивний за складом розуму. Зірок з неба вони ніколи не хапали. Але їх розуму все ж діставало на те, щоб оцінити власну неповноцінність і не прагнути відвоювати собі місце під сонцем в таких витончених формах бізнесу, як контрабанда, проституція, азартні ігри або шантаж. Бокіччіо були простосерді люди, фантазії яких ще вистачало на те, щоб всучити хабар поліцейському, але підступитися до чиновника вони вже не наважувалися. Власне, характерних рис у них було всього дві: вроджена жорстокість і чесність. В клані Бокіччіо існувало суворе правило, яке забороняло брехню. Так це їм і давалося важко, адже брехня передбачає певне натхнення, винахідливість, уміння зводити кінці з кінцями. Так що Бокіччіо не намагалися сховатися за завісою неправди, але і не прощали обману або образи. Причому страх перед прийдешньою розплатою ніколи не зупиняв їх. Таким чином, самою долею було визначено на їх прапорі гасла унікальної професії - миротворців. Коли воюючі клани заходили в глухий кут і хотіли піти на мирову, вони зв'язувалися з кланом Бокіччіо».
Це довільний переклад твору доволі фривольного Маріо П’юзо. Ніяких питань ні до автора, ні до його персонажів мати не треба. Аби Юрія Тимчука не звинуватили в плагіаті, епігонстві та інших розумних речах, то означений Юрій Тимчук рекомендує познайомитися з творчістю Івана Котляревського, Леоніда Глібова чи врешті решт Вільяма Шекспіра.
P.S Дякую Андрію Садовому за натхнення. Ви для мене, як Вергілій для Івана Петровича, Езоп з Лафонтеном для Леоніда Івановича і Сакс Грамматик для Вільяма (встановити батька не вдалося).
