Якщо відкинути істеричні вигуки в стилі «сам дурень», то відповіді на це запитання я у диспутантів так і не знайшов. Що ж, доведеться на власний розсуд заповнити цю нішу.
Зразу ж застережуся, я не звертатиму уваги на успіхи в справі перетворення Львова на туристичну Мекку. Мене як корінного львів’янина більше цікавлять ті досягнення (в лапках чи без них) нашого мера, від як прямо залежить щоденне життя мешканців нашого міста. Досягнення, які (справедливо чи ні) приписують генію Андрія Садового.
Цілодобова вода
Багаторічна проблема з нестачею води у домівках львів’ян була остаточно вирішена наприкінці 2009 року, під час першої каденції Садового. Проте ті, хто приписує Андрію Івановичу вирішальний вклад у цю перемогу, здійснюють банальну підміну понять: «під час» зовсім не означає «завдяки».
Насправді головна роль у вирішенні водної проблеми належить трьом іншим політичним персонажам. Перший з них – львівський мер у 1998-2002 рр. Василь Куйбіда. Внаслідок довгорічних переговорів зі Світовим банком він домігся виділення кредиту у $ 24 млн. Саме за ці кошти і були здійснені основні роботи із заміни старої водопровідної мережі, реконструкції насосних станцій та каналізаційних споруд, створення кількох зон тиску у різних районах міста. Все це насамперед дозволило різко зменшити втрати води в мережах, які становили подекуди більше 50 відсотків.
Його наступник, Любомир Буняк, який став міським головою завдяки обіцянці забезпечити львів’ян цілодобовою водою за два роки, хоч і не вклався у терміни, але зробив чимало. На момент передчасного завершення його повноважень в більшості помешкань львів’ян графік подачі води збільшився вдвічі, а багато хто отримав і цілодобове водопостачання. Оцінки експертів щодо готовності проекту в часи Буняка коливаються в межах 70-80 відсотків.
А далі настало затишшя. Ні в.о. міського голови після відставки Буняка Зіновій Сірик, ні новообраний Андрій Садовий особливого ентузіазму до цієї справи не проявляли. Роботи звичайно тривали, але настільки мляво, що про цілодобову воду львів’яни могли мріяти ще й досі. Для закінчення робіт бракувало грошей, але на відміну від Куйбіди та Буняка, новий мер шукати їх не поспішав.
Юлія Володимирівна навіть приїхала до Львова, аби особисто увімкнути рубильник. Андрій Іванович мило посміхався поруч.
Євро-2012. «Арена Львів»
Коли в квітні 2007 року в столиці Уельсу Кардіффі президент УЄФА Мішель Платіні оголосив, що футбольне Євро-2012 пройде в Україні та Польщі, Садовий аж підскочив на радощах. Люди, які з посмішкою спостерігали за цим відео, пояснили дитячий захват мера проявом патріотизму. Згодом виявилося, що тішився Андрій Іванович не тільки від надлишку патріотичних почуттів.
З будівництвом стадіону до Євро-2012 у мерії зразу почалися мутні історії. Спочатку Садовий на всі боки хвалився, що до його кабінету ледь не черга вишикувалася з інвесторів, які мріють побудувати стадіон за власні кошти. Потім усі ці інвестори раптово вивітрилися, а на горизонті з’явилася австрійська фірма «Alpine», яку спочатку теж представили довгоочікуваним інвестором, а згодом виявилося, що австрійці претендують лише на роль проектанта та генпідрядника, і не більше. Тобто хочуть не вкладати гроші, а заробляти – на бюджеті Львова.
Мер, який ще вчора розповідав, як місто збагатиться на Євро-2012, тепер почав умовляти депутатів виділити чималу копійчину з міського бюджету. І таки умовив. Але пройшло ще кілька місяців, і з горизонту здуло вже й «Alpine», яка так і не змогла зійтися з мерією чи то у сумі фінансової винагороди за реалізацію проекту, чи то у розмірах «відкату». При цьому австрійці не забули прихопити 37 млн. грн. бюджетних коштів за проектні роботи. Пізніше експертиза показала, що реальна вартість проекту становила близько 13 млн грн. У чиїх кишенях осіла різниця, залишається тільки здогадуватись.
Врешті-решт у вищих державних чиновників урвався терпець і вони вирішили взяти справу у свої руки. Право на будівництво стадіону у Львові було надано донецькому«Азовінтексу», що входив у бізнес-імперію Сергію Тарути. Після цього донецькі вже не випускали цей ласий шматок зі своїх рук. Андрію Івановичу залишилося лише тішитися участю у закладанні у фундамент символічної капсули, а пізніше – у відкритті новозбудованої Арени. Жодного іншого відношення до будівництва стадіону він більше не мав…
Дороги
Безумовно, Андрію Садовому немає рівних у розмаху дорожніх робіт на території Львова. І це без жодної іронії. Визнаючи його безумовні досягнення у цій галузі, все-таки зверну увагу на кілька моментів.
Перший. Значна частина ремонтних робіт магістральних вулиць була здійснена за державний кошт у рамках підготовки до Євро-2012. В мінус це Садовому, звичайно, не запишеш, кожен мер на його місці з радістю використав би дармові гроші, але й особливої заслуги львівського градоначальника у цьому теж немає.
Момент другий. Не менша кількість дорожних ремонтів була зроблена за рахунок всеможливих кредитів. Тут теж ніби-то криміналу немає – це загальносвітова практика. Але й експерти, і окремі депутати міської ради вже неодноразово били тривогу – Львів все міцніше присідає на кредитну голку, не особливо задумуючись над тим, як з неї зіскочити. У всякому випадку, Андрій Іванович цією проблемою особливо не переймається. Віддавати ж ці гроші точно не йому.
І момент третій. Нещодавно, після вікопомних рішень про децентралізацію і, відповідно, різкого збільшення місцевих бюджетів, знаний в Україні антикорупційний розслідувач Олексій Шалайський впевнено спрогнозував: найближчим часом в Україні розпочнеться справжній бум будівництва і ремонту доріг. Свою тезу пояснив дуже просто – гроші ніде так легко не відмиваються, як на дорожньому будівництві.
Чи так це було у Львові? І чи так все просто з постійними скандалами стосовно завищеної вартості робіт і регулярними перемогами у тендерах лояльних до міської влади фірм? Це вже питання до правоохоронців.
Трамвай на Сихів
Сихівський трамвай став чи не першим інфраструктурним проектом за одинадцять, реалізацію якого можна поставити в заслугу безпосередньо Андрію Садовому. Але, як мовиться, у бочці меду не без ложки дьогтю.
Почнемо з того, що у цього проекту було чимало опонентів, які небезпідставно вважали його занадто дорогим і доводили, що значно ефективніше було б розвивати тролейбусний рух в напрямку Сихова. Для довідки - трамвай на Сихів обійшовся Львову у 11 млн. євро плюс відсотки за шестимільйонний кредит ЄБРР (5,5% річних). Однак Андрія Івановича зайві витрати з громадської кишені ніколи не зупиняли.
Ще одна неприємна історія виникла, коли міська рада вирішила для продовження будівництва взяти у ЄБРР кредит в 6 млн. євро. Виявилося що львівська мерія аж надто фривольно ставиться до своїх кредитних зобов’язань - після приходу Садового Львів перестав погашати свої борги за старий кредит Світового банку по водопостачанню. Як прокоментував ситуацію депутат Юрій Кужелюк, «міська влада вирішила, що ми платити не будемо, бо не хочемо». Відтак Кабмін навідріз відмовився виступити гарантом нового кредиту, і погодив його лише після врегулювання ситуації зі старим – що затягнуло справу ще більш як на рік.
Згадаємо ще й таку неприємну дрібничку, що задля комфорту сихівчан було зневажено інтереси мешканців іншого мікрорайону – Нового Львова. Тролейбусний маршрут №1, що курсував у цей житловий масив і чию контактну мережу було демонтовано під час будівництва трамвайної колії, так і не було відновлено. Відтепер транспортне сполучення мікрорайону забезпечують лише «маршрутки».
Сміття
На цю тему протягом останніх місяців написано стільки, що детально обсмоктувати всі перипетії сміттєвої історії немає сенсу. Нагадаю лише декілька фактів.
Факт перший. У 2006-му, після переможних для себе мерських виборів, Садовий особисто поїхав у Грибовичі і пообіцяв місцевим мешканцям закрити сміттєзвалище протягом року. Звалище у Грибовичах було закрито після загибелі людей у 2016-му рішенням суду.
Факт другий. Ось що заявив колишній народний депутат від Львівщини Тарас Чорновіл в ефірі ZIKу: «Мій колега Тарас Стецьків разів 18 приводив інвесторів до самого Садового. Вони з великими очима втікали з його кабінету і казали: «Ми більше у Львів ніколи не приїдемо». Бо таких відкатів, таких вимог про частку в бізнесі більше в жодному місті України не було». Це стосовно одинадцятирічних спроб будівництва сміттєзаводу.
І ще одна призабута історія. У травні 2004 року міська влада Львова за мерства Любомира Буняка уклала договір з компанією «ГАФСА» про дегазацію Грибовицького сміттєзвалища. Компанія за власні гроші розробила проект і планувала розпочати дегазацію влітку 2008 року. Однак з приходом Андрія Садового міська влада вирішила нівелювати роботу попередників і усунути «ГАФСУ» зі сміттєзвалища.
«ГАФСА» регулярно вигравала суди різних інстанцій, однак Садовий затявся і таки не допустив її до робіт на сміттєвому полігоні. Дегазацію Грибовицького сміттєзвалища так і не було проведено – ні «ГАФСОЮ», ні будь ким іншим. Така політика - за оцінкою незалежних експертів - і призвела до минулорічної трагедії. Саме відсутність дегазації, а відтак і накопичення в тілі полігону горючого метану (а не придуманий мером міфічний підпал) і є найвірогіднішою причиною масштабної пожежі, внаслідок якої загинуло четверо людей.
***
Отака історія із заслугами «найкращого» львівського мера. Щось, безумовно, можна записати йому в актив, щось назвати помилкою, а щось – оцінити як дії, що містять ознаки злочину. Проте це вже не прерогатива ні журналістів, ні навіть громади - на це є спеціальні органи. Ми ж просто констатуємо, що таких підозр і прямих звинувачень у корупційних діях, розмаїтих «долях» та «відкатах» не удостоївся жоден інший львівський градоначальник. Причому на «сміттєву війну» ці звинувачення не спишеш – чути їх авторові довелося задовго до того, як Порошенко з Гройсманом почали «ставити Львів на коліна».
Є й ще один нюанс. Ті, хто, порівнюючи результати діяльності львівських мерів, звертають увагу лише на абсолютні показники, роблять типову методологічну помилку. Можна, звичайно, оцінювати роботу копачів лише за довжиною викопаної ними канави, але не зовсім коректно не помічати, що один при цьому використовував лопату, а інший – екскаватор.
Один із перших львівських мерів, бажаючи повторно очолити місто, у своєму звіті перед громадою серед основних своїх заслуг назвав ремонт трьох залізничних переїздів. Нині це звучить смішно, але такі були часи. Андрій Садовий має у своєму розпорядженні незрівнянно більші фінансові можливості, ніж міські голови 90-х чи початку 2000-х. А ось як він ними розпоряджається, яким є справжній коефіцієнт різниці між можливостями та реальністю, що втрачає Львів від «доль» та «відкатів» - це вже зовсім інша арифметика.
У чому до Садового справді далеко всім його попередникам – так це у мистецтві піару та маніпуляцій громадською думкою. За роки свого правління йому вдалося створити міф про ідеальне місто з ідеальним мером на чолі. Міф, у який так хочеться повірити, міф про місто, яке живе одними лиш перемогами.
А окремі невдачі завжди можна списати на підступи заздрісних ворогів.
